Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь - Страница 10

Тріпачі смердючі, тільки тріпати можете, ані більше, ані менше, — козлота гнилозуба — ото все воно життя таке, пацани.

А може, дійсно мене хочеш… може, то так тобі дасться, через краї і до вищого, даного тобі Творцем. О, я вірив у власну особу, у власну тишу душі, шовк душі, розумієш, й ти у ньому смердюче, перегепане на слов'янський лад ніцшеанство, а от Небо, от Космос.

В комуністіческоє завтра, похмілля брат, похмілля — йде Клоц. За Клоца прийде Костя.

А позападають дощі, великі, позападають, і ти вгледиш велетенську пустелю, велетенську пустелю, як ота, що потойбіч коридору, де живуть оті недолугі — стара і малий.

Той товстозадий ґевал, що колись смердів шкарпетками, месія тобі, месія, мученик віри, вишкрябаний, як порожня діжа з горілкою, зараз проходиться, випнувши черево, недорікуватий, але втішений од придбаної власноруч, за бажанням тупоти, йому солодко — осяйно, задоволено споглядає світ.

Да, усі ми цим кінчимо… усім… кінчимо, ще за того часу, коли тут затупцюють, заторохкотять бруківками кентаври в подобі людській.

За дверима прогепали тяжкі, рівно, немов вирахувані свинцеві кроки; гомін, що линув у вухах Кості — гомін повен захоплення, муторний, страшний і солодкий урвався. Костя зирнув на Ларису: мірно, заспокійливо лилась вода з крану, поночіло; однією рукою розібрав фіранки — просочувався фіолетовий морок, і ліхтарі розвітрювали крізь туман ошматтям нудні, болотяні, рудою бруківкою одсвіти. Від випитого червоного вина Ларису зморило.

— З'явився той сам… — крізь сон буркнула.

— У супроводі того, з перламутровими ґудзиками. Погане ми вибрали місце.

— Він тебе знайде і на острові.

Вона вже напівлежала, зіпершись на лікті, і груди, загостреними брунатними сосками терлися — ледь-ледь помітно — об білі простирадла; світло од лампи било прямо в обличчя; очі покривалися золотою полудою, а зіниці видавалися білими; Костя сидів у кріслі і не відчував власного тіла — тішило, і водночас за краями мозку продиралося, шкреблося, виривалося, напливало на бліді зіниці Лариси: треба встати і підійти. Коли він вимкнув світло, крик завуркотів у грудях, підтягнувся до горлянки, впав до паху, здуло живіт, а її сміх пролунав, як полудневим літом, розбившись на друзки дитячим люстерком у тихих прохідних дворах, де всі вікна зачинені, і сонце в зеніті, а з пагорбів лежала жовто пшениця — й там той сміх. Костя крізь щілини поглянув вже на стороннього хлопчину, що по ту сторону острова: наливалося чорним небо, — воно наливалося чорним зранку, відкидаючи до землі чорні, із синім відливом пасма, і спочатку дощі, потім нічого, тільки вилискують, вищать дроти, а чай на столі, знизу підсвічений, рожевий індійський чай, тиша, яку не можна винести, навіть зубами не заскрегочеш — страшніше буде; ось, дочекавшись весни, зрозумієш, що цього чекання полишилося і до осені, а восени все перемішається з тугою, рудою, жовтою тугою осінніх дерев, тлумитиме до зими, а зимою скоріше б та весна, й не пишеться, і книги не читаються, видаються чимось непристойним, негарно жартівливим за оцим важким, як каміння, нагромадженням хмар, снігових далеких хмар.

Костя не спускав погляду з тієї сторони міста, де хлопець зігнутим знаком запитання затуляв вітрини, вікна, де стрекотали зелені, голубі папуги, виривалися з освітленого вікна ноги, справжні гарні жіночі ноги, не ноги його однокласниць — гострі й цибаті — а справжні, дівочі, тугі, налиті ноги, — і від тієї прадавньої прілі хлопцю роздимало ніздрі, пашіло в грудях, кололо в паху. Скоро весна.

«Ти їдеш вночі, повертаєш голову, пропливають повз тебе будівлі, освітлені зсередини, як склянки з дорогим чаєм, оксамитово грає на губах вечір, забарвлений у ніч, страх спроквола бігає зіницями і ти говориш: — Пам'ятаєш, тієї зими, отієї зими загорівся будинок там на розі, і ми вночі ходили, тягали обгорілі остови того будинку, і цілу зиму, холодну, люту зиму у тебе були дрова, і ти згадував, як удома загорівся млин, чад опускався все нижче, нижче, а на крутому пагорбі стояло містечко — там, де ти народився».

А потім Костя уловив тихе, вкрадливе шурхотіння, і щось ламко відбилося у його мозку, якісь спогади, а ті спогади нічого не нагадували, але все ж таки спогади; знадвору шурхотіння в обламаних вітах старих яблунь, у осиках, на гіллі завила омела, кинуло Костю в холодну дріж — од п'ят й до самих очей, звело зуби, а потому зірвало всю напругу натягнутою пружиною, так, що удари годинника видавалися ударами кувалди, — а дриготіння тіла повторилося, замакітрило голову, перед очима яскраві смуги, суміш фарб відцвітаючого літа, того літа, коли ще чувся його подих, повітрям гостро наростали випари невмолимої осені, предвісниці зими. Він увімкнув світло. Кілька рудих, з чорними, лискучими спинками тарганів умостилися на краю дерев'яного, брунатного, обплавленого недопалками столу, звісили лапки — тонкі, як мідні дротинки, вуса упиналися, велися за ним, упиналися в нього, гострі, дротяні антени вусиків. Тільки світло лампи злякало — таргани задріботіли ніжками й розбіглися в щілини; коли вмикалося світло, Костя чув, як таргани сповзалися знову, а Лариса спала, спустивши руки до підлоги: вигин спини, тугі, майже хлопчачі ноги, синє світло з-за фіранок, ніч не панувала, а він ще не панував над поніччю.

Губи жінки, що сидітиме навпроти, витягнуться, розтуляться червоною квіткою: заклацають рулетки, ударить у повітря останній бриз, і нам захочеться на море, світ стане надто маленьким, щоб не налаштувалося на спогад, — якось від того сумно, бачити губи, заюшені червоним вином, і ти не перебореш спокуси, щоб вимовити слово, й те слово відірваною стеблиною човгне над сплюснутим небом, замішається на густому брунатному листі, а потім, як ізгори зачервоніє земля, забагряніє віспинами, плямами, а крила тіні голубів розірвуться урізнобіч, й під самими крилами я побачу твоє обличчя, обтиснуте чорним волоссям, витягнуте у здивуванні, як більчаче, коли світло покотиться іржавим золотом, і од здивування мої губи витягнуться у руру:

— …бо вже осінь…

Шкарубким асфальтом вітер гнав вже підгниваюче листя. Дощ ущух, і дахи розпластаними долонями лежали догори неба. Вона повернула погляд на кімнату, віхоть світла обітер половину обличчя, а скляна попільничка дзенькнула у темряві об щось металеве.

А потім полетіли птахи. Вони летіли низько над дахами, черкали крилами сліпі шибки, і крізь важкі, приземкуваті стіни не доносилося розголосу. Птахи падали прямовисно, то підіймалися і зламаними літерами, дитячими каракулями летіли у вітринах, займалися зором у кімнаті, і він бачив їх у попільничці, — як вигинають хижо дзьоби.

— Птахи, — сказала вона й підвелася. Він побачив тільки її спину, край неба, мокрі дахи; забили авто, вагони, чітко відсікаючи дріб, відривали більші й більші шматки простору; а вона довжилася, витягувалася, росла на ліжку, крізь пальці пробігали запітнілі локони, що поналипали на тіло; а осінь відчахнулася, відкотилася, потухла у вікнах, пройшлося цівкою горизонту чорне сонце, нявкнула кішка, і над містом зайнявся останній грім:

— Вітрило, — вона перегнулася, він вловив краєм ока її груди, потім вікна стали зрячі, і він побачив велетенський простір, тонко встелений снігом, і там гуляла осінь, повії, поети і вигнані королі.

Костя, не переглядаючи, перекреслив написане — двома жирними, навхрест, лініями. Лариса підвела уві сні голову, ковдра злетіла на підлогу.

— Дерева помирають на світанку і з'являються, обтікають потьоками, коли темінь викльовує очі. Тому, що ніч. А ніч живить живих і відроджує мертвих. Тому, що ніч.

«Востаннє…», — він востаннє, налитим кров'ю оком глянув на оголену Ларису — синім висвітлювалося тіло, прогин спини, налиті, тугі литки, готові зірватися в миготіння ночі, — і Костя вимкнув нічника, і довго дивився повз Ларису, повз сувої нависаючого туману, як зупиняються трамваї, а місто напнутими воловими венами високовольтних дротів — там, за островом — гуло, зупинялося, нанизуючись трамвай на трамвай. Тому, що ніч. Тому, що в тій ночі губляться люди і тирани, тирани і люди, раби мріють стати тиранами, а комусь просто поперек горла стає гірким шматком хліб, — на тому добре.