Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь - Страница 11

— Вони прийдуть… — сказала вона скрізь сон.

«До чого б мені повернутися? — думаєш, видряпує з-під шкірки застиглого мозку, як у вічі дивишся на власне життя, немов на перевернуту діжу з водою, у смачний, просяклий бджолиним летом день, або копирсаєшся раком, навзадгузь, як якась там фантастична істота, що мандрує навзадгузь, навіть нема часу потішитися, отак лежиш вирячивши очі, більма замість очей в стелю, у білу до непристойності стелю, і вода на кухні крапля за краплею, і унітаз дзюрить, як ти у малолітстві, — вже зникає подив, не існує подиву, бо подивовані усі, а хліб пеком роздира горлянку, а подиву того не існує, що дитячими припухлими залозами торкається чогось того самого, пробурканого відчуття: зранку потьоками дощ по вікнах, карафка теплого молока, і, випірнувши з-під нагрітої ковдри, твої ноги впевнено ідуть подзьобаною росою, нетоптаним споришем; так, бо зараз украли в тебе пощерблений місяць, а сонце доволі ліниво, сонно, нехотя сповзає по траєкторії у нескінченність, бозна-коли зайде, зайде і помре, і таким робом котиться, кресне краями почорнілої землі, щоб усі сказали кінець — кінець. А кінець, він тільки один істині, але не істини тобі треба, бо вона — то смерть, як і початок, так і кінець. Щось дряпне під серцем: оживе в тобі чорний чоловік, що приходив у дитинстві, більмами на тебе, морозом драв шкіру, глупа ніч вила, вила пугачем, але одходило, а сонце на ранок котилося, нещадно розпанахуючи, когось намотуючи колесом, а тебе гляди не зачепило, що, повилазило, щоб смачніше видно тобі недорікуватому, нівроку дебелому, зробити привидом серед дня, і вночі відкривати очі жаху, проводжати тонкими голками зіниці птахів, ковтати ностальгію втретє завареного чаю, і повною мірою знову залишитися не сам на сам із Всевишнім, бо тут таки хтось примусить тебе мацати поглядом жінку, котру не візьмеш, витрачаючи все життя на дослідження чавкаючих, піною сходячих чужих ротів, не маючи сили навіть їх ненавидіти; тонконогих, білотілих подруг ведуть кудись у темінь, у примарне миготіння кварталів до ліжок, — бо в цій великій, м'ясній зубочистці не лишилося тобі місця, ув цій каменоломні дитинства, юності, що зветься, і це зветься хихоче словом одним, єхидним, непорожнім, лукавим, світлим, як політ джмеля над жовтими голівками кульбаби — батьківщина. Але… нема-а-а…

Він засинав, зриваючись уві сні, зачіпав червону фіранку блідою рукою, а руку знадвору вихоплювало ліхтарне проміння; сни не приносили сновидінь, і крізь дрімоту, помережену жилками волосся, боявся, що з'являться ті, які приходили глупої ночі, на межі напівдрімоти і сну, приходили там, коли він жив десь далеко, що не можна пригадати, окрім: спалені дороги, над ними сонце, курний шлях губить вузли стежок, постать, що боввавніє цяткою проти жовтого жита, і гудить, скрегоче пугач, серед білого дня скрегоче, а в кімнатах, де пахне білизною, спеченим свіжим хлібом, щось глибоко сховане з'являється, зникає, з'являється, зникає. Голубим ходить по сволоках, проймається іскрами, а голубим сходить, дріж бере від ніг і прискає з очей: а він заходить, виходить, заходить, виходить. Він засинав, вже певне знаючи, що говорити, що писати — бо та жінка на ліжку є все і нічого, як і він сам. Довгими, напнутими артеріями вимощених вулиць тягнулося псяче виття: тягнулося межи лип, але не до місяця. Вже засинаючи, Костя щось зрозумів, але полишив чіплятися за окраїни світу, правда, забуваючи надумане, знав, що ранок розтопить все. Заскрипів останній трамвай. Небо прочистилося, втикане голками зір. Він побачив, як десь далеко сходить червоний, налитий розтопленою міддю диск сонця. Трамвай скрипнув востаннє. Тріснуло натягнутими високовольтними дротами.

«Ти пам'ятаєш: дощ збив навскіс будинки, дерева в осінній млівоті наламувалися одне на одне, — тоді почалася гра і ловля вітру, день підійшов перекошеним плечем, небо набухло синім, кістки тріщали від потугів атмосфери, дриґотіла земна вісь, здавалося, що начебто, таки ото справді воно існує тоненьке, невловиме, матеріальне в цьому світі, — як земна вісь, і що, окрім поганих тварючиськ, так, так, здавалося, окрім цих падлючих тарганячих писків та щурів, до цього існувало у цьому світі велике ревище, аж на піднебенні липко, а потім сухо, годинник б'є, як куранти, якщо подумати, що нема, не було в цьому світі напочатку, окрім цих рудих твариниськ, і ще…

Настала весна. Холодна, потім таки тепла, більше холодна, аніж тепла: сніг лежав у яругах до середини квітня — а наприкінці від дощів темніли вікна, і з темних вічок, як із келій, люди вигулькували, вистромляли пласкі пики, інколи, на вулицю; хмари пливли по небу, затіняючи вузенькі прохідні двори.

День зайшов за пагорби білими слонами, похитнувши жалюзі, торшера, полишив на столику гуляти вітер, а вітер схрестив дві незапалених цигарки, подеренчав поузбіччю вцементованого рівчака склянкою; по тій стороні двійко закоханих обминув автомобіль, довгий блискучий, як сиґара дирижабля з чорними крилами, фари промацали прожекторами стіни будинків, зупинилися, і Костя зразу все зрозумів. Він сидів на стільці, кучері збилися на спині.

«А потім він сидів на гілці, задерши голову, так, що кучері звисали до поперека, під морем хрумкої зелені, дув у сопілку, складав собі щось на розум, торкаючи гострими зіницями море жовтої кульбаби, плескаті озера, ліс, доки не вгледів її. А коли вона прийшла, вся просякла сяйвом і запахами міста, то його потягло туди».

Авто клацнуло дверима, Костя випустив олівця з рук: чоловік у сірому костюмі, із двома рядами перламутрових ґудзиків, ледь похитуючись, збирався по мосту.

«Як тільки новий корон-принц ставав королем, кілька сторіч тому, а може, за три дні до Кінця Світу, а ще, може, після, як одригнувши сніданком з'їденим на похороні батька, ти впивалася вина з мармурового, різьбленого фонтана, валялася в багні, і жебраки, пускаючи слюні, злягалися з тобою по черзі; а потому тебе поховають, повісять, спалять, як відьму, розвіють попіл; а перед цим ти потопчеш всі дороги, сонце і голод, граки роз'їдять очі і губи, а ти задиратимеш порожні виямки до Сонця, вловлюючи вухом лет вороння над країною».

Двір. Сонце в зеніті. Високо, небом злітають білі розперені хмари. Узґанок в тіні.

«Чуєш».

«Ні».

«Травень».

«Так, жаби кумкають, здимаються міхурі біля голів. Мухи мережать».

«Озера зріють».

Двір. І небо високо злітало білими, розтріпаними хмарами. Дзвони били. Небо чистилося, і переливи, бамкання дзвонів зверху, якщо глянути на пагорби звисока, з узґанку, або стати на балкон однією ногою, лишень однією; видно, як малеча гасала зеленіючими пагорбами, а з тієї сторони набігала гроза. Хмари тільки пробивалися, тугі, маленькі, але впевнені; малеча білими метеликами сипалася по пагорбах, зустрічаючи голосно наближення грози. Били дзвони до вечірньої.

У неї заклалася тонка зморшка, біля кутка лівої брови тоненька зморшка; малеча зупинилася, небо гусло, били дзвони. Зморшка впала через щоку, креснула краями уст, у кривій усмішці вигнула лівий бік обличчя; двері прочинилися, Лариса наполовину втонула в оберемках світла. Креснули перші блискавиці. Повітря наповнилося двома запахами. Землі і неба. За годину — води і землі.

— Що таке свобода?

— Ну, якщо не пройматися, то великий шматок нудьги, — Костя потягнув ніздрями повітря. — Ти, просто, зарані встала.

«Вони їхали так далеко, безпомічно, до непроглядного далеко, аби тільки бути разом: вагони, пароплави. Для кохання. В роях рудих тарганів, купах випитих пляшок, на ліжках без матраців, де у вікно безнадійне, вишкварене сонцем дивилося липневе небо; ударами, віддалеку перебивалися — один в один — вагонні колеса; та спокій не закрадався, щез, і тривога увінчувалася вночі Гумовим жахом, або ти сам Гумовий; а якесь рило, зблідле і зелене, або ненажерливе, завидюще око — жінка далебі, нівроку дуже гарна — у щілину дверей дивилося на її оголені ноги, що тіпалися, зривалися, зависали, здіймалися двома білими дугами, замішуючи сім'я, піт. А на ранок: ця спокійна, ой ле-ле, вона спить, і її немає, і від того лячно…»