Богемна рапсодія - Ульяненко Олесь - Страница 9

А Кості гупало в голову, йому замало, треба впитися губами в її красиве, повне тіло, трикутником лоно, стиснути широкі стегна, і — прокинутись з гидотою, приторною солодкою, бажаною гидотою — вловлювати запахи жіночого тіла, дивитися, як по кутках столу повзають руді таргани, як лущать їхні спинки; а по кімнаті тьмяні відблиски сонця, зіпрілий дух древнього сонця; а замість церков — вежі, як ідоли, яруги, як видлубані очі; а вітри починаються з горизонту і гуляють обійстям; а дощі починатимуться рівно у четвер, сходитимуть, пробігатимуть, котитимуться навскіс, переполовинюючи місто, і божевільний завше стоятиме під свинцевими по-тьоками води, ламаючи руки в танцеві, химерно сплетеному із перекошених антен, випуклих риб'ячими очима вітрин, провулків, шосе, парканів, доки світило здряпається туди й назад своєю траєкторією.

Це світло, в кутку, наприкінці будинку світло — з'являється, живо розповзається клаптями на кілька дюймів від дверної амбразури, а потому хлипає кватирка, сонячними відблисками мастить ікони, відстовбурчується фіранка, і на віконному розхресті прорізане дротами небо, слід од літака — білий, а далі жовтий — та крони прогнутих акацій, та плакучої верби; трава ще не взялася, чутно, як дихає, ворушиться паром земля, при дорозі торохкотить колюча, брунатна гілка дурману, і колір неба міняється, то синім, то голубим, то золотавим.

Пахне домашнім милом, хлоркою, курячим послідом.

«Дитинка принесла тобі травички — скажи що-небудь».

«Ші-ші-ш», — трава вибігає крізь пожовклі, негнучкі порепані пальці — зламується на льоту, ув сонячному промінні, і не долітає до землі.

На небі сліди від літака — довгі, пухнасті сліди. Між ними світить запізніла зірка.

Стілець, вікно, пухнасті сліди, настільна лампа з обплавленим абажуром, пластилінові кульки. Пахне домашнім милом.

Обличчя навскіс зрізане, наліво зрізане, зрізане широким, густим пасмом волосся; на скроні тріпоче, тіпаєтья жилка: голуба, синя, фіолетова жилка. Під дахом наливається спека. Небо проліноване тонкими, мереживними, покрученими кільцями торік всохлого в'юнця.

Полускує від протягу облущена фарба.

Підвіконня, квітка у карафці, ланцюг звисає до підлоги — тонкий, срібний ланцюг.

«У мами половина обличчя».

«Ш-ш-ш», — дитина кладе в його долоню траву, і трава падає — стеблина за стеблиною.

«У тому році, там, загорілося, млин горів — чад сповзав нижче й нижче, все обволікав, стовпи та помешкання, куйовдився, збігав червоно-жовтими кручами, вузькою стежкою, по прижухлому, дротянистому споришу, а вогонь нагорі гоготів, ластився, а чад тонко стелився туди до горизонту, де гнеться сірою спиною очерет, а ми на ранок носили звідти, з пожарища, паліччя — обвуглене і ще тепле, — цілу зиму носили, і цілу зиму топили; жар встелявся на підлогу, а в кутку тремтіла чорна від сажі павутина, тікав годинник, й запівніч годинник так гепав, що ти накривав його ковдрою, а ковдра у тебе була єдина, одна тобто, всього одна, зшита із лоскутів, і ти все боявся, щоб ковдра чого доброго не розлетілася від давності».

Зайшов незнайомий. Він зайшов, вийшов, зайшов, вийшов — рама, білі одвірки переламали шахоподібну фігуру.

Лампа на столі, дюралевий хрестик, перевернуте люстро. Дух долівки та пропрілих килимків.

«Вогник спалахнув зовсім».

Обличчя за тугими, чорними, налитими нічними запахами косами. Кинь травичку у вогонь. Пш-шш-ш, то не вітер, то вогонь.

Вітер міцнішає, вогонь набігає, нишпорить землею, солодко тане дим у повітрі, скрипить осика, тополя, і на підвіконні деренчить ланцюг; на кухні паром сходить чайник. Плита, чавунна плита червона.

«Буде жарко», — волосся злітає, здіймається догори, розсипається, обличчя наповнюється кров'ю, потім фарба відходить, чоло блідіє, круто окреслюється, вуголь очей ворушко глипає на сірий очерет — сутінки блідо жовтіють.

Заходить чоловік. Заходить, виходить, заходить, виходить. Клацають двері, і в кімнаті западає поніч, тільки жаром доходить плита.

«Правда, та дівчина в метро гарна з лиця, але скляні, божевільні очі, чи просто скляні, а коли вона розкриває їх — спить в метро ангел, ніжний білий ангел».

Руки ворушаться у темряві. Вечір фіолетово, віхтями розмазується по шибках.

Зранку ельфи п'ють молоко з блюдця. Пурхають і димком летять під стелею, оминають кіпи розкиданих книг: Кант, Геґель, Ніцше, Шопенгауер, Фолкнер, Джойс, Гайдеґґер, Гемінґвей, Томас Вулф.

Це треба перечитати. Або взагалі не слід перечитувати.

«Ти бачиш?»

Вона спить без льолі, розкидавши неживо руки, ярить червоним по шибках, плита потріскує од холоду.

Дощ. Спроквола, немов хто відливає краплі. Кап-кааа-п-кап-кап.

Вона спить на животі, утиснувши обличчя в матраца, і рука неживо випадає з червоного сум'яття ранку, займає її плече, а вона — начебто нема її.

«Гноми сердяться, і плита сердиться, а ельфи фр-р-р».

«Тс-с-с-с».

«Це вогонь».

«Ні, мама спить».

Голуби налазять один на одного, борсаються, вода хлюпає їм на спини, вони тріпочуть лапками, рожевими лапками, рвуть у шмаття батон білого хліба, й ті, що не потрапляють у коло — змиваються брудним потічком води, а решта — б'ють один одного крилами, лапами, лізуть до хлібини. Один голуб воркує, клокотить ніжно надутим зобом і походжає підвіконням, цокає, інколи, дзьобом у шибку. Дощ стихає. Голуби лізуть один на одного і шматують хлібину.

«А коли гноми? Щоб не сердилися?»

«Гноми по хатках. У травні прийдуть. А ельфів не лякай».

Вона підводить голову, крапля падає зі стріхи, тінь від чола до витонченого підборіддя, промінь ламається у краплі, голуб зривається, летить на сонце, летить доти, доки не згорає у синіючій височині; промінь пробиває, червоно запалює волосся. Волосся навскіс зрізає обличчя. Затуляє повністю. Припухлі зі сну губи легенько тремтять. Падає крапля — падає нежива, темна крапля. Сонце навпроти перенісся.

«Коли це в тебе?»

«У 1984 році я захворів на сухоти і поїхав до Кривого Рогу. Там і запив. І тоді почалося».

«Ну, а тоді — кинув пити?»

«Ні. Вилікував сухоти».

«Так швидко?»

«Пив мочу з медом. Власну мочу».

«Ну, і як?»

«Ніяк».

«Вічно щось понавидумуєш. І з ким ти розмовляв оце?…»

«З ненародженою».

Костя розчавив язиком кульку валокордину, довго ганяв пекучу рідину піднебінням, підходив до мольберта, до столу, брав чистий аркуш паперу; Лариса лежала й оглядала його крізь вії.

«білявий хлопчина — він закладає за проріху пальці».

«він хоче сказати, що знає і пробував більше всіх».

«ні, він не хоче сказати, бо не може — він відчуває».

«ти так думаєш».

Костя розчавив язиком кульку валокордину. Ребристі грані олівця прогнули шкіру на пучках.

«ти вчора бачив, як вона сміялася — сміялася, сміялася, сміялася… як перед погибеллю».

Вогонь, ліхтарі, тягнуться довгі кабелі, чорні літери, золоті літери, гранітні під мармур східці, золоті ворота.

«ти вчора бачив, як вона сміялася. Очевидно, сьогодні вона вже не живе тут, тобто на цьому світі».

Золоті ворота, під мармур східці, чорні літери, ліхтарі, вогонь, тягнуться довгі кабелі, вогонь.

«нам пора виходити».

Оце у нас з тобою такі діла, що поробиш, коли каміння не слухається, а люди дурніші за нас з тобою, уявляєш, — дурніші; нам ще рано думати про смерть, що ми пройшли її у такому віці — так, то просто страшно, — повторила мадам, зажмурила совине око і ковтнула гарячого чаю.

Так, випав сніг, а далі позападають дощі, стане сумно, стане сумно. То що від того, коли смерть на повільному вогнищі, то не більше й не менше, як сирі дрова; дійсно, все так просто, так просто.

І невідомо хто і чому приходить до нас, і якого біса він несе, чи то до нього несуть.

То наступного дня зійшов ранок, а по ранку, ми, звиклі до чогось, звісно, пошкодували про той день, а той день високо, та вже тьмяно прокочувався незрозумілим.