Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 31

• Предыдущая
• 31/50
• Следующая

– Ги-ги-ги! – покотився регіт після злагодженого хорового фіналу другого куплету, ще більш розкутого, ніж перший.

– Ну добре, – погодилась Ольга, закашлявшись, – це я між іншим поцікавилася, а прийшла за іншим. У мене підозра на… туберкульоз. Кашляю та й кашляю…

Буча зараз був зі своїми хлопцями, він дивився в той бік, а Ольгу слухав одним вухом, усім виглядом даючи зрозуміти, як невчасно вона припхалася зі своїми питаннями про якусь там Вальку-Саморекламу.

– Чо? – перекинув погляд на неї.

А концерт тривав.

Уже хтось інший взяв до рук гітару, побренькав вступ і гугняво завів:

– Підозра на туберкульоз, – повторила Ольга, – тому заберіть свій похідний термос і велосипед, більше я вам не кухарка. Дякую за увагу.

– Дивися… – Буча витяг із пачки цигарку, неспішно розім’яв у пальцях, не спускаючи з гості погляду, а тоді, наче видивившись щось, розкришив цигарку у порох, гублячи тютюн на землю. – Дивися, дівко, аби кров’ю кашляти не довелося.

У нього смикалась повіка, коли він це говорив.

І ще щось далі, наївне і брутальне водночас, штовхало її у спину, коли вона виходила за ворота «бази».

Удома, заспокоївшись, пошкодувала, що не схитрувала. Ото нестримний язик! Змовчала б – мала б тепер більше шансів для маневру. А тепер що? Куди вона піде? Як допоможе?

Вальчина мама теж нічого суттєвого додати не могла. Звідки жовта фарба, вона не знала. А блакитна давно стояла у сараї. Ще відколи вікна фарбували. Хіба це злочин, галубіньку фарбу в домі тримати? Ольга заспокоїла її, мовляв, розберуться, не ідіоти ж. Не сьогодні – завтра Валька повернеться. Але додому пішла ще більш стривожена.

Несподівано припхався брат, коли вона біля плити помішувала кашу для баби Ані, аби не пригоріла. Вітьок зиркнув з-під лоба, ломанувся до хати, пройшовся там вихором по кімнатах, розігнавши кішок. У літній кухні довго гримав посудом у нижній шафці та у тумбочці, зірвав дверцята з одної петлі.

– Що ти шукаєш? – запитала через плече якомога спокійніше.

Не відповів, рушив у сарай, тоді до порожньої стайні. Коли спускався з горища – увесь в павутинні та голубиному пір’ї – провалив ногою одну з перетинок драбини, добре, що вже при землі. Гепнувся мішком, змахнувши руками – вибухнув добірною лайкою.

Вона не запитувала, й так було зрозуміло: може, фарбу шукав, може, прапор чи стрічки, які теж бачили у центрі села, на віконній решітці сільради. Їй навіть весело стало від тих підозр. Вітьок-Тарпан готовий був знайти щось крамольне у якомусь закутку їхнього дому. Тому й встромив носа усюди, навіть туди, куди місяцями не зазирав. Він їй не вірив, це було очевидно. Він хотів випередити можливих гостей. А якби й справді щось знайшов? Що б він зробив? Прикрив би сестру чи здав її «на допит»?

Вітьок за ці кілька місяців змінився, наче за роки. Пішов до ополченців ще у травні, на хвилі цікавого нетерпіння, а тоді знайшов своєму вибору пояснення. Хотів, мовляв, спробувати. Перевірити, як воно зблизька, чи варто з ними бути. А чи залишатися з обережними спостерігачами, очі в землю: ми не з тими і не з цими, ми самі по собі; хто переможе, з тими й будемо. А тоді Вітька-Тарпана затягнуло, не виборсатись. Та він і сам вже не хотів.

Він був лише на рік старший від Ольги. У дитинстві вони весь час бавилися разом. Навіть у карти гуляли удвох, у підкидного. На баргароні нерідко сиділи, у кожного була своя гілка. Брат донедавна залишався по-дитячому смішним, клаповухим, багато у чому наївним. А тепер он – Тарпан. Грізний лихомовець, байдужий до своїх. Мамі по телефону хіба два-три слова скаже, коли вже сто разів нагадаєш. «Так… ні… Пока!» До баби Ані і не озивається часом. До Ольги рипить. Кого він захищає?

Але саме завдяки Вітькові стало відомо, де зараз Валька. Повернувся за кілька днів із району, привіз до села кульгавого Васька. Того вхопили просто з-за столу, із хлібом в одній руці та ложкою в іншій, того ж дня, що й сусідку. Але швидко відпустили.

– Розібралися, що й до чого, то й відпустили, – поважно звітував Васько на вулиці перед клубом.

Кілька односельців дивилися недовірливо, жодних емоцій не виказуючи.

– Невинний, то й відпустили. Чого мене тримати у застінках?… – неспішно розводився Васько. – А Валька що? Її не відпустять. Вона навідницею була.

– Ки-им? – не витримав дід Петро. – Що ти плескаєш язиком? Якою навідницею? Це ти мені, старому артилеристу, таку пургу женеш?

– За що купив, за те й продаю! Сказали, що вона чіпляла маячки на будинки і по них потім Нацгвардія лупила з пушок.

– На твій курник причепила маячок, чи як? Тобі ж курник розфігачили, ні? І то, здається, вантажівкою. Важливий об’єкт! Ото вже влучили – то влучили! А все завдяки Вальці-навідниці!

Васько ображено пошкутильгав додому, розмахуючи рукою, наче з кимось невидимим розмовляв. Бубонів собі під ніс, але замовк, почувши кроки за собою. Ольга наздогнала його, торкнулася рукава.

– Ти Вальку бачив? Розмовляв із нею?

– Звичайно, що бачив. В одному підвалі сиділи.

– І що вона? Як?

– Та як… Ми коротко бачились. Її привели від чеченів. Чи осетинів, чорт їх маму знає. І до батареї наручниками – клац. Да-а… Плакала. Сильно побили її, одяг на ній подерли… Нам кашу якусь принесли… ну, як кашу?… щось таке, у порожніх стаканчиках з-під йогурту. Без ложок. То я свою пальцем виїв, а вона не їсть. Я їй кажу: будеш свою? Вона головою похитала, я й доїв… Пити тільки хотіла, а так не їла нічого.

– Це вона тобі про маячки сказала?

– Чого б це вона? Ні, вона нічого не говорила, тільки плакала. Це мені потім хлопці сказали: та, що з твого села, мовляв, навідниця. А так і не скажеш… Хто вас, баб, пойме… На вигляд одне, на ділі зовсім інше.

– Вона й далі там?

– А звідки мені знати? Мене відпустили. Твій Вітька повертався, то і я з ним. І всьо. Не знаю більше нічого.

– Слухай, Вась, ти ж від Вальки старший на рік-два?

– На три. А що?

– Ти ж її знаєш. Для чого дурниці повторюєш? Невже ти віриш, що вона навідницею була?

Васько губи стиснув, схилив голову до плеча: хто його зна, промовисто говорив його вигляд. А сказав таке:

– Більше вірю, чим не вірю. Вона й з тим полоненим гуляла, з укром, що у вас працював. Все може бути, а шо?

А через кілька днів здійнялася стрільба, метушня, уночі ополченці залишили село, зранку стало відомо, що і райцентр теж. Село завмерло в очікуванні, що ж тепер буде. Коли з протилежного боку на в’їзді загуркотіла військова техніка, наближаючись та здіймаючи дорожню куряву, ніхто на вулицю не вийшов.

Через щілини у паркані Ольга бачила, як біля воріт зупинився зелений пазик, відчинилися двері, з них вибігли троє військових – жовто-блакитні нашивки на рукавах – кинулися поспіхом підбирати із землі стиглі жерделі. Двоє пхали їх до кишень, а один обтирав до штанів і похапливо їв. Водій мотору не глушив.

Ольга рипнула хвірткою, вийшла, тримаючи повні руки яблук, подала наймолодшому порожній пакет. Хлопці розгубилися.

– Візьміть, – сказала. – Нарвіть жердель у пакет із дерева, он їх скільки…

Й сама допомогла, підтягуючи гілки донизу.

– А я було подумав, ви сваритися вийшли, – усміхнувся до неї старший, зморшки рухнулись навколо очей.

Із автобуса на них дивилися втомлені темні обличчя. Над розсипами жердель у траві бавились оси.

Щойно пазик рушив, як Ольга побачила діда Петра, він сунув безлюдною вулицею назустріч, піднісши руку у вітальному жесті. Із «пазика» йому відповіли подвійним гудком. Ольга дочекалася, коли дід наблизився.

• Предыдущая
• 31/50
• Следующая