Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 32

• Предыдущая
• 32/50
• Следующая

– То що? – запитав. – Твого серед них немає?

– Він зараз під Донецьком.

– Ага. Ну добре, якщо так.

– Діду Петре, – сказала, наче пригадавши, – позичте свій армійський рюкзак.

– Для Вітька? Так вже пізно! Поїзд пішов.

– Для мене.

– Ага. Усе одно нема.

– Та ж був місяць тому, я вас із ним у магазині бачила.

– А тепер нема. Загубився. Для чого він тобі?

– Щоб знати, чи передавати вам вітання… Чи не помилюся… То нема, кажете, наплічника?

– Нема. А тому, від кого вітання, теж передавай привіт. Чом би ні?…

Усяка робота професіонала вимагає: одразу видно, що не Лом вечерю готував – каша пригоріла. Міхалич натомість свою порцію з’їв, відсунув тарілку. Йому вже за п’ятдесят, а жодного зайвого кілограма. Невисокий, сухий, справді, наче азовська тарань. Зранку робить зарядку й страждає, коли немає можливості обливатися холодною водою. Його легко уявити молодим і так само легко – старим. Такий самий буде, без черевця. Не допустить. Зморщок матиме більше, а решта усе те саме буде: зарядка, холодна вода, самомуштра, дисципліна… Він був у дев’ятій сотні на Майдані, з афганцями. А тепер при найменшій нагоді повторює: я намагаюся вам розповісти про речі, які можуть врятувати життя.

Одного разу, каже, відставивши убік велике горня з чаєм, мало не загинув у лісовій пожежі. Так розповідав, що всі наче бачили той осінній день, навіть чули потріскування вогню та запах згарища.

…Вітер жене вогонь по траві і по верхівках дерев. Чорний дим клубочиться, вистрілюють іскри. Чурх! – іскра пролітає сотні метрів, запалює сухе бадилля під ногами. Вогонь біжить рудою лисичкою по лісовій підстилці. Сушняк, гнилі пеньки, кущі – усе спалахує на його шляху. Біда. Утекти від вогню, який рухається зі швидкістю три метри на секунду, практично неможливо. І тікати нема куди, бо від нових іскорок загоряється ділянка за ділянкою для відступу.

Хлопці слухають, не зводячи погляду з оповідача. Міхалич ніколи не розповідав про цей випадок.

– І що ти зробив? – запитує його Корнет.

– Згадав про метод порятунку «вогонь проти вогню». Ідеальний варіант у випадку, коли розумієш, що сховатися нема де. Але це не для кожного. Тут потрібна добра реакція і впевненість у своїх силах. Суть методу у чому? Полум’я не зможе пройти лише по тій ділянці, де вже нема чому горіти. Просікаєте?

Міхалич пояснює, вхопивши патичок і креслячи на землі схеми. Це фронт вогню. А це ділянка іншого вогню, її треба створити попереду.

– Той, хто потрапив у небезпеку, – чухає пальцем брову, – має розрахувати час, аби встигнути випалити собі сховок. І тоді ця безпечна ділянка, – показує намальований прямокутник, – стане порятунком. Великий вогонь обійде випалену землю. Уторопали?

– Як саме обійде? Що ти зробив? – повторює Корнет.

– Я розпалив свій вогонь, – каже Міхалич. – Запустив його лінією завдовжки метрів десять, не менше. Можна було б і довшу лінію викласти, так було б надійніше, але часу мав обмаль. Фактично й не мав. Мій вогонь почав рухатися у тому ж напрямку, що й основний, випереджаючи його, залишаючи по собі смужку десятиметрової ширини.

Його руки малюють у повітрі, він намагається докладно пояснити кожному, як саме треба усе зробити, хоча ймовірність такого випадку дорівнює фактично нулю. Яка ще лісова пожежа? Де? У степу?

– Відверто кажучи, – Міхалич згадує про своє горня, тягнеться по нього й посьорбує вистиглий чай, – це був неабиякий ризик. Мій вогонь просувався дуже швидко, його наздоганяв основний вогонь, він хазяйнував по усій ширині лісової галявини, поглинав на своєму шляху трав’яний сухостій.

– А втекти? – знову Корнет.

– Я був у пастці з усіх боків, і звідти, й звідти… Уже не мав шансів дочекатися, поки вигорить достатньо велика ділянка для порятунку. Відчуття реального потрапляння у пастку… І що мав робити? Не було виходу. Тільки один – опинитися на вже вигорілій ділянці. Лише там можна було сховатися. Але як туди потрапити? Ну як? – почекав відповіді. Варіантів не було. Сам відповів: – Через вогонь. Основний вогонь вже дістався мого острівця, вже охопив його з боків, обминаючи випалену землю. Мені треба було туди. Я визначився, де прориватимусь назад…

– Назустріч вогню?… – Роману було важко повірити, що це можна зробити.

– Саме так. Іноді найкращий спосіб уникнути вогню – це пройти крізь нього, – каже Міхалич. – Я натягнув каптур куртки, вилив на голову воду з пляшки, прикрив змоченою носовою хустинкою рот і ніс, горловину светра підсмикнув до очей – і побіг… Коли я вискочив на чорне згарище, на мені палав одяг. Упав, збив полум’я, катуляючись по чорній землі. Уявляєте, який у мене був видос? Чортяка з пекла!

– А якби не було води навіть для носової хустинки? – запитав Корнет.

– Я розстебнув би ширінку, – гмикнув Міхалич.

– Да-а, Міхалич, – сказав тоді Корнет, – а покажи-но новоприбулим Їжачка.

Це був один з фірмових фокусів Міхалича. Цей трюк нікому не вдавалося повторити, хоч як намагалися. Двічі просити не довелося, тим більше що й по інструмент не треба було йти. Міхалич підвівся, зібрав докупи кількадесят саперних лопаток, встав на відстані кількох метрів від щита. «Їжачка, кажете?» – перепитав – і запустив першу лопатку у дошку. Метал з коротким смачним звуком увійшов у дерево на чверть. Міхалич розмірено й без поспіху метав лопатки, укладаючи їх одну попри одну, плавною лінією, яка поступово вимальовувала на щиті силует їжака. Жодної хибної рисочки у малюнку, жодної випадкової деталі. Теж майстерність, як будь-яка інша. Скільки ж треба було тренуватися, аби ось так, наче бавлячись, вишикувати їжаком встромлені у дерево шанцеві інструменти, призначені для самоокопування, а не для фокусів просто неба! Ніхто такого не міг втнути, тільки щасливчик Міхалич.

– Ось така байда, хлоп’ята!

Міхалич немов намалював дітям їжачка на папері. Хтось здивовано присвиснув, хтось підвівся й рушив до щита перевірити результат зблизька. А Міхалич роззирнувся, когось шукаючи, й запитав:

– Колян, що там у нас із кип’яточком?… Давай ще чаю замутимо, га?

І це було останнє, що від нього почули. Бо за кілька хвилин – навіть пострілу не було чути – прилетіла граната, випущена з гранатомета: з АГС або з підствольника. Влучила у саморобне, вибудоване з розібраних ящиків з-під снарядів, встановлене між двома акаціями дерев’яне «очко». А там тієї хвилини був Міхалич.

Щось незворотно змінилося у Романові відтоді. Він не був людиною війни, він дотепер воював без натхнення і зброю до рук брав без трепету, лише за необхідністю, але після загибелі Міхалича готовий був іти на ворога зі старим автоматом зі збитим прицілом, із саперною лопаткою і навіть голіруч.

У неї перламутрова шкіра, вона світиться. Наче шовковиста луска диво-риби, особливо ніжна й беззахисна на згині ліктя, з внутрішнього боку, де синіє тоненька судинка. Це місце на її тілі пахне степом, нагрітою сонцем травою. Намагаючись не розбудити, він обережно нюшив цю шкіру, немов дикий звір втягував ніздрями гіркувато-солодкий рівнинний вітер, що не зустрічає на своєму шляху жодних перешкод. Відчував, як від надміру почуттів паморочиться голова, як млоїть там, де штовхається душа, десь під серцем.

Ніколи дотепер не роздивлявся Роман жінку так, як оце тепер, цієї серпневої південної ночі. Усе, що було до Ольги, зблякло й відсунулося далеко-далеко. Із ним відбувалося диво дивне, підсвічене місячним сяйвом з вікна, посилене церковним співом цикад і ладаном нічної фіалки.

Роман боявся сполохати це видіння, боявся заплющити очі. Його відчай був би безмежним, якби він прокинувся й побачив над головою бліндажні колоди, заткані жмутами висхлої трави, якби почув далеку артилерійську канонаду. Не витримав би цього зараз, саме зараз, після того, як дізнався, як пахне її шкіра на згині ліктя.

• Предыдущая
• 32/50
• Следующая