Маріупольський процес - Вдовиченко Галина - Страница 30

• Предыдущая
• 30/50
• Следующая

Цицерон насправді Степаненко, механік з Артемівська. Йому подобається це безсумнівне визнання: Цицерон! Про красномовство не йдеться, бо Степаненко зазвичай мовчки копирсається у своєму залізяччі або лежить під ЗІЛом чи БМП горілиць, покрехтуючи від зосередження, і порох сиплеться йому у вічі. А якщо заговорить, то являє світу недорікуватого бекала-мекала.

Це у спокійному, розміреному ритмі життя. Проте у хвилину крайнього емоційного збудження він будь-яку думку, навіть доволі глибоку, висловлює за допомогою самих лише нецензурних слів, шокуючи можливостями необмеженого словоутворення. Одне коротке слово та безліч варіантів його похідних він блискавично складає у багаторівневі лексичні конструкції. Класикою жанру натомість залишається коротка авторська фраза, що він її вигукнув одного разу біля вантажівки з боєприпасами, а відтак вона стала легендою, місцевим фольклором.

Того дня новоприбулі заповнили ЗІЛа боєприпасами під самий брезент, підготувавши до відправки на першу лінію. Цицерон побачив – і сказав своє слово. Тобто три. У нормативному варіанті його обурене запитання мало б звучати приблизно так: для чого стільки навантажили?! У Цицерона пролунало суцільне хн-х-х-я-уу-ли… Цицерон обходився мінімумом. Він і ходову частину міг зібрати практично з нічого, з якогось мотлоху, непотребу, вибраного з розбитої техніки. Від нього Роман із Корнетом навчилися ремонтувати те, що ще можна було повернути до життя, і навіть те, що вже не підлягало ремонту.

Увечері – розвага: Міхалич вчить чхати у себе, демонструючи наочно, як це робиться. Дехто не стримує усмішки. Хлопцям важко повторити, нікому у носі не свербить, але Міхалич готовий до експерименту, він зриває травинку, обводить хлопців поглядом: хто перший?

Колись пішли у розвідку, командирові групи щось почулося, він дав тишу, усі зупинилися, завмерли. І тут хтось пчихнув. Нічого відтак не сталося, але на винуватця так вбивчо глянули, що йому забило памороки. Тієї ночі група гальмувала щоп’ять хвилин: стоп – на коліно – присіли – лягли. Жодного стовбичення. Вимоталися із тими виправами «лягти-встати», наче після кросу з повною викладкою. Дехто буркотів: скільки можна?

Скільки треба! – була відповідь Міхалича. Наступного дня він у тиші й спокої прочитав чергову лекцію з безкінечного циклу про правила виживання. І показав, як це – чхати у себе. Для декого це виявилось доволі складною наукою.

Міхалич знав багато такого, що дається шляхом помилок ціною у життя. Мене, казав він, тому в Афгані й вважали щасливчиком, що я життєві правила не порушував, тому й з багатьох колотнеч живим-неушкодженим вийшов. Хоча, – додав, – щасливчик та щасливий – це різні речі… А все ж. Слухайте мене, малята… Дурного не навчу.

Із того часу увійшло у звичку: коли чистять зброю, Міхалич проводить армійський «лікбез». Говорить афоризмами. «Хто повільно бігає – той швидко помирає»… І таке інше.

Отож Міхалич, прагнучи тут-таки переконатися, що викладений матеріал успішно засвоєно, вирвав травинку й приступив до Лома. «Чого?… Для чого?…» – пручався Лом, підозрюючи недобре. Міхалич застережливо підняв вгору вказівний палець, і Лом затих, не зводячи з пальця очей, як кобра із сопілки факіра. «Я тебе лише обережно полоскочу, – змовницьки повідомив Міхалич, – а ти спробуй стримати пчих, запусти його всередину, ось так…» – і він ще раз продемонстрував, як це робиться. Голова його ледь помітно смикнулася, «запущений усередину» пчих виявився практично беззвучним.

Лом погодився. Слухняно присів та задер носа, його рожеві вуха беззахисно світилися на сонці. Міхалич навис над ним із травинкою у руці. Обличчя Лома скривилося, брови полізли вгору, крила носа роздулися – і він вибухнув потужним гучним: гапчх-хи! – і другим, і…

– Три! – заходився рахувати Корнет.

– Чотири! – приєдналися голоси. – П’ять!..

Каскадом зі семи гучних пчихів закінчився експеримент. Усі лазили рачки від сміху. Міхалич навіть не усміхнувся, він замислено покрутив травинку між пальцями, обвів усіх уважним поглядом, зупинившись на Корнеті.

– О ні! – замахав руками Корнет. – Я проти! Вимагаю припинити ці сумнівні експерименти!

– Я тебе лише обережно полоскочу…

Практичне заняття було зірвано. Роман так і не второпав, чи то Міхалич зумисне влаштував розрядку для хлопців, чи то робив усе цілковито серйозно. Обличчя його залишалося незворушним. Але ефект вартував зусиль. Усі розпружились, пореготали досхочу.

– Люди, кого полоскотати перед сном? – млосно запропонував Корнет, запаковуючись увечері у свій спальник. – Прошу зголошуватись! Я зроблю це ніжно… Тільки не треба так бурхливо реагувати на пестощі, як Лом.

Новина вмить облетіла село: Вальку-Саморекламу взяли. Ольга почула звістку на вулиці, біля хвіртки; остовпіла, забувши, що йшла по хліб та цукор.

– За що взяли? – прикипіла поглядом до баби Галі, яка поспішала до магазину.

– За то! – радісно повідомила баба Галя, дві великі родимки ворухнулись на її підборідді. – Це вона малювала укрівський прапор біля сільпо! Художниця хрєнова.

– Що за дурня! Хто вам сказав?

– Ага, дурня! – вдала ображену баба Галя. – Ти у свого Вітька запитай. Її чеченам чи тим… осетинам, в общєм, тим неруським віддали. Вони їй вмить язика розв’яжуть. Пам’ятаєш, як вона колись говорила, що мій її за задницю щипав? Ото нехай тепер із тими побалакає, теж мені красавиця.

Ольга назад, на своє подвір’я, хвіртку на гачок – і до брата дзвонити. А той не знає, де зараз Валька. Знає лиш, що хтось навів на неї, а тоді зробили в її хаті обшук і знайшли жовту та синю фарби, ще не повністю використані. То хто б міг ті стовпи розмальовувати, папа римський? Або вона сама, або комусь давала фарбу… І додав кілька огидних слів. Набрався від Бучі його улюблених слівець та виразів, годі усе це чути.

«Де Валька?!» – мало не кричить Ольга до брата. Він їй: «На допиті!» – «На якому допиті?! Ви що там усі, вже зовсім показилися?…» І його ж слівцями його покрила, щоб краще дійшло. Поговорили по-родинному.

Ще на підході до бази почула сміх та гітару. Співали, перериваючи пісню вибухами дружнього реготу. Зайшла на подвір’я, потягнувши до себе важкі залізні двері. Сашко мав сольний виступ, сидів на табуреті, лівою ногою спираючись на перетинку під сидінням. Навколо нього стояли з цигарками. Озирнулися: своя. Сашко теж глянув на неї, тричі різко провів рукою про струнах – бренькнув заключними акордами. Хлопці зарухалися, загомоніли.

Буча був серед них.

– Фрола Кузьміча! – сказав він Сашкові, пом’якшивши наказ схвальним тоном. – Тепер, Куля, Фрола Кузьміча.

– Давай, давай, – підтримали інші. – Давай Фрола Кузьміча, Куля, – переглядаючись та штурхаючись, наче школярі на перерві.

Сашко порухав у повітрі пальцями правої руки, наче коротку розминку зробив, тоді схилився над гітарою, узяв акорд й, підвівши голову, заспівав:

Сашко зробив коротку паузу, яку тут таки з готовністю заповнив хор чоловічих голосів – вони докінчили рядок, останніми словами якого були:

Ольга упіймала погляд Бучі, показала жестом: відійдемо, діло є. Біля ближнього боксу зупинилася. Буча став так, аби бачити хлопців, кивнув до неї: чого хотіла? Вона одразу й запитала, без вихлянь, де її сусідка. Хто-хто, а він має знати. Із обличчя Бучі зійшла поблажлива посмішка, він одразу зробився діловий-заклопотаний: не пхайся, сказав, куди не треба, бо ще й до тебе навідаємось із обшуком. Валька ходила до тебе як по святу воду. То хто ви одна одній? Подружки? Спільниці?

• Предыдущая
• 30/50
• Следующая