Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 40

*  *  *

Чудовисько розтисло щелепи.

Першими випали інтелігенти.

Деякі ще живі,

інші частково.

Випали з його пащі, а впали до його ж барлогу.

Між гігантськими кігтями

                 навпомацки шукаем дорогу.

*  *  *

Нове століття, ба, тисячоліття!

Тривожний історичний Рубікон.

Такий рубіж — це завжди катаклізми.

Держави, не махайте кулаком!

Політики, позбудьтеся апломбу.

І не ведіть до світлої мети.

Щоб якось, не спіткнувшися об бомбу,

поріг тисячоліття перейти.

*  *  *

Не любить слово стимулів плечистих,

бо п'є натхнення тільки з рік пречистих.

Народ шукає в геніях себе.

«ВИБРАНЕ», Київ, Дніпро, 1989

"І скаже світ"

*  *  *

І скаже світ:

                    — Ти крихта у мені.

Ти світлий біль в тяжкому урагані.

Твоя любов — на грані маячні

і віра — у наївності на грані.

Що можеш ти, розгублене дитя,

зробити для вселюдського прогресу?

— Я можу тільки кинути життя

історії кривавій під колеса.

Хоч знаю: все це їй не первина.

Але колись нап’ється ж до переситу!

Захоче випити не крові, а вина

за щастя людства, за здоров’я всесвіту!

"Прапор", кн. 4, квітень 1962

"І сонце, й сніг, і ожеледь"

*  *  *

І сонце, й сніг, і ожеледь, все разом.

І я не знаю, це весна чи ні?

Сваровськи би позаздрив дивним стразам,

що мерехтять у мене на вікні.

Не встигне поле зазимків злякатись,

не встигне вийти річка з берегів, —

Весна пливе під парусом акацій,

Зима пливе під парусом снігів.

ІСПАНКА КАРМЕНСІТА

Студентські вечори... Танцюють чи не всі там

і чардаш, і мазурку, і танці всіх племен.

Приходила до нас іспанка Карменсіта.

Любила танцювати, на те ж вона й Кармен.

Найкращі кабальєро кружляли її в танці.

І кожен усміхався, і кожен щось питав.

Усі її любили, і навіть наостанці

декан сивоголовий на плечах покатав.

А десь іржаві бомби рибальські рвали сіті.

А десь народ іспанський конав, як Прометей.

Було їй років вісім, іспанці Карменсіті.

Була вона вже діти іспанських тих дітей.

Така іще маленька, а мала кастаньєти.

Танцюй, танцюй, дитино! І ми танцюєм теж.

Нема вітчизни в тебе, але у неї є ти!

А всі ці генерали, — ти їх переживеш!

Той час іще настане, ще та хвилина прийде.

Колись же вони щезнуть, всі скрипні всіх Пандор.

Танцюй, танцюй, дитино! Життя — страшна корида,

На сотню Мінотаврів — один тореадор.

Ще будеш і в Мадріді, ще будеш в Барселоні.

Іще тебе в Гранаду твій тато повезе.

Життя — це і усмішка, і сльози ці солоні.

І кров, і барикади, і музика Бізе!

"І сум І жаль І висновки повчальні"

*  *  *

І сум

         і жаль

                     і висновки повчальні

І слово непосильне для пера

Душа пройшла всі стадії печалі

Тепер уже сміятися пора

"Ісус Христос розп’ятий був не раз"

*  *  *

Ісус Христос розп’ятий був не раз.

Там, на Голгофі, це було уперше.

Умер од смерті, може,— від образ,

і за життям не пожалів, умерши.

А потім розп’яли на полотні,

у мармурі, у гіпсі і в граніті.

А потім розп’яли його в мені,

і розп’яли на цілім білім світі.

І тіло з’їли, кров’ю запили.

Ще рік, чи два, чи десять, чи довіку?

І продавали образ з-під поли,

і не дають умерти чоловіку.

Куди піду? Куди тепер піду?

Де на землі земля обітована?

Казарми в Гефсіманському саду,

І всі народи — як розкрита рана…

"І тільки злість буває геніальна"

*  *  *

І тільки злість буває геніальна.

Господь, спаси мене від доброти!

Така тепер на світі коновальня,

що треба мати нерви, як дроти.

А нерви ж мої, ох нерви,

струни мої, настренчені на епохальний лад!

А мені ж, може, просто хочеться щастя,

тугого і солодкого, як шоколад.

Ну, що ж, епохо, їж мене, висотуй!

Лиш вісь земну з орбіти не згвинти.

Лежить під небом, чистим і високим

холодний степ моєї самоти.

Козацький вітер вишмагає душу,

і я у ніжність ледве добреду.

Яким вогнем спокутувати мушу

хронічну українську доброту?!

А по ідеї: жінка ж — тільки жінка.

Смаглява золота віолончель.

Справляло б тіло пристрасті обжинки

колисками і лагодом ночей.

Була б така чарівна лепетуха,

такі ото б улучила слова,

що як по змісту, може, й в’януть вуха

а як по формі — серце спочива.

Хто ж натягнув такі скажені струни

На цю, таку струнку, віолончель,

що їй футляр — усі по черзі труни

вготованих для музики ночей?!

І щось таке в мені велить

збіліти в гнів до сотого коліна!

І щось таке в мені болить,

що це і є, напевно, Україна.

"І я не я, і ти мені не ти"

*  *  *

І я не я, і ти мені не ти.

Скриплять садів напнуті сухожилля.

Десь грає ніч на скринці самоти.

Десь виє вовк по нотах божевілля.

Бере голодну тугу — як з ножа.

Дзвенять світів обледенілі дзбани.

І виє вовк. І вулиця чужа

в замет сміється чорними зубами.

І виє вовк, ночей моїх соліст…

Заклацав холод іклами бурульок.

Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,

в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.

Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.

Ти розкажи свою пригоду вовчу.

А смушки скинь. Навіщо камуфляж?