Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 41

Ти краще вий. А я собі помовчу.

Погрійся тут, моя нічна мано,

хоч ми із казки вибули за віком,

аж поки ранок в чорне доміно

зіграє з нами вогниками вікон.

аж поки сонце перепалить пруг

і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…

Лежить овеча шкура завірюх…

І скімлить пес розумний на порозі…

"І як тепер тебе забути?"

*  *  *

І як тепер тебе забути?

Душа до краю добрела.

Такої дивної отрути

я ще ніколи не пила

Такої чистої печалі,

Такої спраглої жаги,

Такого зойку у мовчанні,

Такого сяйва навкруги.

Такої зоряної тиші.

Такого безміру в добі!..

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

"Йду в Карпатах крізь летючі хмари"

*  *  *

Йду в Карпатах крізь летючі хмари,

де світанки сонце надпили,

де на скелях пишуть мемуари

блискавки, століття і орли.

В золотих поземках звіробою,

на громів гуркочучій гарбі, —

маю тільки небо над собою,

маю тільки душу при собі.

КАЗОЧКА ПРО ТРЬОХ ВЕЛЕТНІВ 

У чистім полі, в полі на роздоллі,

де колосочки проти сонця жмуряться,

Вернигора, Вернивода й Вернидуб —

три велетні —

                    зібралися та й журяться.

— Ми велетні, ми велетні, ми велетні.

Ми телепні, ми телепні, ми телепні!

І сила ж є, і серце не мізерне,

і сто віків ні вмерти, ні заснути, —

все вернем, вернем, вернем, вернем!

А вже пора було й перевернути.

"Калина міряє коралі"

*  *  *

Калина міряє коралі

       А ти летиш по магістралі

                Життя — це божевільне раллі

                        Питаю в долі

                                А що далі?

КАЛИНОВА СОПІЛКА

Ми з нею разом підем по гриби.

Вона мене ненавидить, я знаю.

Шумлять мені берези і дуби,

шумлять вітри Славутича й Дунаю:

- Ой, стережися, дівчино, її!

Вона той ніж взяла не для опеньків.

Там чорнолісся, там глухі гаї,

німі провалля і дощі сліпенькі.

Вона ледача бабина дочка.

А ти дочка ненависна, ти дідова.

Вона того лиш тільки і чека,

коли ви до гущавини підійдете.

Гей, озирнись!.. А ніколи мені.

Та й берегтись була б мені охота.

Ненависть їй висотує всі дні,

а в мене завжди є якась робота.

Спокійна я. Аж міниться вона.

Все між дерев скрадається у пущі.

Ножа виймає, а того й не зна:

такі, як я, беззахисні, - немрущі.

Коли ж мене в ялиннику густім

таки уб'є ота брехлива дівка, -

минуть віки... Калинова сопілка

всю правду скаже голосом моїм.

КАНАРЕЙКА

Плаття — під колір торішнього листя,

вицвіло мереживо на чепці.

Жінка спинилась.

                      Ні кроку з місця.

Палиця дрібно тремтить в руці.

Підходжу, дивлюся на неї зблизька.

Під руку беру — обережно ступа...

Лягла біля вуст їй болісна риска:

«Спасибі... Машини... А я сліпа...»

Слово за слово, розговорилась:

«Році в тридцятому, на Дніпрі,

донька єдина моя втопилась.

І я осліпла о тій порі.

Спасибі людям, в пригоді стали.

Поможуть завжди, лише звернись.

Я добре знала оці квартали».

І посміхнулась гірко: «Колись...»

Колись блукала тут вечорами.

З коханим проходила тут не раз.

Вгорі відчинялися вікна над нами,

і люди з вікон дивилися на нас.

«Це ж ми на якій?»

               «А! праворуч звідси

стояла герань на високім вікні,

і ще там була канарейка в клітці...

А є тепер канарейка чи ні?»

І сумно, і радісно раптом стало,

що й досі герань на вікні не зів’яла.

І дивно було, що в моїй столиці,

де цілі квартали згоріли до тла,

жила канарейка, маленька птиця,

співала й жила, і згоріть не могла.

«Проміння землі», 1957 р.

"Карташинський лиман... Карташинський лиман..."

*  *  *

Карташинський лиман... Карташинський лиман...

Незастояне люстро свободи.

Тільки де ж те обличчя, що личило нам,

щоб дивитись на себе в ці води?!

Затули свої очі долонями сліз.

Занімай, наче знаки наскельні.

Ми, нащадки героїв, співців і гульвіс, —

ми тепер такі безшабельні!

Ми, володарі степу й баских табунів,

на місцях оцих заповітних

для вцілілої сарни і двох кабанів

спромоглися зробить заповідник.

Мені горло болить од печалі цих слів

з не моїми горбами покори.

Ти мілієш, лимане... Ти зовсім змілів...

В баговинні глухнуть мотори.

Твою славу щури розтягли по світах,

і немає у тебе Гомера.

Лиш застогне вночі недострелений птах

від заблуканих куль браконьєра.

КІНЬ КАЛІГУЛИ

Який закон? Феміда перекліпає.

Центуріон — кентаврові рідня.

Коли із Риму від'їжджав Калігула,

він замість себе залишав коня.

Стояв той огир в перах і в попоні,

стрункі раби одмахували мух.

Сенатори, запрагнувши супоні,

поштиво нашорошували слух.

Кінь бив копитом в римському сенаті,

у чорних шорах ніздрями дрижав.

І в тиші, од захоплень шелеснатій,

усі вставали, коли кінь іржав.

Ішли повз нього ритуальним кроком,

когось топтали, кидали груддя.

А він стояв, косив кривавим оком,

цей кінь-мислитель, зверхник і суддя.

І що цікаво, не вели до стайні.

Ішли в той бруд, як бджоли в резеду.

Вони були на диво одностайні,

вони любили віжки і вузду!

Журились потай і вживали трунки,

у пишних одах прославляли хлів.

І мантії звисали, як натрумники,

під лаврами заплішених голів.

Коли ж тиран не вдержався на троні

й на повен зріст простягся у труні,

вони кричали: «Коні — незаконні!

А де той кінь? Вся справа у коні!»

А хвора правда так і не оклигала.

Стратенці йшли небриті, як стерня...

Він був розумний вбивця, той Калігула.

Він знав, кому поставити коня.