Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 39

               іде фантазія людства?

Від крилатого коня до крилатої ракети.

*  *  *

Лиш храм збудуй, а люди в нього прийдуть.

Не бий на сполох в невідлитий дзвін.

*  *  *

В дитинстві я літала над жоржинами.

Та й виросла, літаючи — літа. —

Тепер ходжу стежками і стежинами

і прикладаю шлях крізь болота.

Втомилось мое серце калатати.

Терплю і мовчки прокладаю шлях.

Я, що у снах навчилася літати...

Я, що могла б ходити по шпилях…

*  *  *

Болото цмокав губами.

Болотяні класики кумкають на купині.

Я знаю тут свого безвихідь.

Але куди подітися мені?

Податись можна, а подітись — та.

*  *  *

Дев'ятий вал болотяних емоцій.

Мистецтво подивитися не в суть.

І женщини, схвильовані собою,

у тривіальність бюсти понесуть.

Чутки, плітки, патетика, промови.

Апофеоз дрімучої гризні.

Колись напишуть спогади про море

ті, що тепер сидять на купині.

*  *  *

Сліпучо усміхнулася гроза.

Всесвітнє дерево струснулося дощами.

Що мав почувати горобець у горобину ніч?

Чи страх пропорційний до маси тіла?

На цьому дереві і людство — горобець.

Але ми знаєм виміри легенди.

*  *  *

Од звичайного погляду скрите

            відкривається лиш дивакам.

Прочитай золоті манускрипти,

           подивися у вічі вікам.

Чуєш гул космодромів прадавніх?

Ошелешений розум притих.

...Нетутешні обриси храмів.

...Нерозгадані німби святих.

*  *  *

Такий туман, аж піють сірі півні.

Людина йде з туману у туман.

Ми всі, по суті, живемо

якоюсь мірою в тумані.

Прозріння нам уже не притаманні.

Нема прозрінь в тумані підозрінь.

Потрібна філософія. Натомість —

всі форми напливання на свідомість.

їмо плоди із дерева незнання.

*  *  *

Мучено. Мічено. В душу насмічено.

Долю окрадено й плівку засвічено.

Втомилась я від філіалів пекла.

Що, крім страждання? Крім страждання, що?

Оптимістичні пасторалі.

А головне, що — по спіралі.

*  *  *

Фенікс вилітає з попелу.

Зі сміття він ще ніколи не вилітав.

*  *  *

Ескіз до портрета епохи.

Секс-бомба. Приміряв атомні сережки.

На скронях вінок з колючого дроту.

Крок — рок. Починала з фокстроту.

Літав в космос. Усміхається в телекамери.

Грає блискавичні пасажі

             на клавішах електронної апаратури.

На маскараді ідей. — Хто ви, маско?

Тулить до обличчя респіратор.

Плаче кислотними дощами.

*  *  *

Ми — спадкоємці спадків розграбованих.

Ми — власники сплюндрованих святинь.

Ми вже як тіні на своїй землі.

Хто зрозумів нашу ностальгію?

*  *  *

Ми любимо тих, що знали нас молодимо.

їхня пам'ять — музей коштовностей,

                          які ми колись розгубили.

Хто дивиться нам вслід,

                         той плаче за собою.

Віддай людині крихітку себе.

За це душа поповнюється світлом.

*  *  *

Які слова страхітливі — дволикість,

дворушництво, двозначність, двоєдушність!

Двомовність — як роздвоєне жало.

Віки духовної руйнації.

Змія вжалила серце нації.

*  *  *

О мово, ти іще жива. Тяжкі твої тортури.

Колись творилися слова,

тепер — абревіатури.

Читаєш: «СНІД», і давишся сніданком.

В чім порятунок? Гумор — не Гомер.

Як тій дитині зватися Богданком,

коли епоха зветься НТР?!

*  *  *

Усі усіх не люблять. Це біда.

Це чорний дим невидимого пекла.

Ми вчаділи за декілька століть.

В цій п'єсі диригує сам диявол.

Просніться, люди! Це погані сни.

Нове століття в шибку заглядав.

Той самий чад, ті ж самі казани,

лиш інший диявол дрова підкидає.

*  *  *

А спробуй подивитися на все

очима соціального прозріння.

Це місто — монстр. Воно себе пасе.

Воно не знав, де його коріння.

Не стукне в браму лицар Ланселот.

Козак Мамай прибути погордує.

Зневажені тут мова і народ,

який міщан століттями годує.

*  *  *

Історія проситься в сни нащадків.

Поет — це медіум історії.

На спіритичних сеансах пам'яті

          найголосніше говорять мертві.