Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 38

Хто про іграшку, хто про казкові пригоди.

А я — щоб мати до ранку не збожеволіла.

Вперше казку про Попелюшку

я почула на попелищі.

*  *  *

Ожиново-пташиний ліс. Озера всі в лататті.

Одну сосонку вишиває

сріблястим шовком павучок.

Із цих озер пили ще динозаври.

1 плив туман Великоднів русальних.

Але ж біда народу, де на завтра

уже не залишається казок!

*  *  *

Тепер Жар-птиці не буває.

Жар-птицю будень убиває.

Людина знівельована юрбою.

Заснути. Все забуть. Прокинутись собою.

*  *  *

Як давить світ, як обступає,

як приголомшує, як мне!

Як зберегти в собі це серце,

коли воно не кам'яне?

Як зберегти в собі цю душу

в глобальнім клекоті біди?

Кити хоч викидаються на сушу.

А людству викидатися куди?!

*  *  *

Ми поранені люди, ми дуже поранені люди.

Але хто наші вбивці? — не цей, не цей і не ця.

їх нема, вони є, і все це ще тільки прелюди.

Ті, що нас убивали, змінили вираз лиця.

Древо мислі вродило — цитати, цитати, цитати.

Як втомилась душа у суспільній своїй німоті!

Хто віддасть нам життя?

                             А немає ж у кого спитати.

Ті, що нас убивали, іще раз уже не ті.

*  *  *

Те, що принижує,— пронизує.

Душа образ не забува.

Все, чим образили поета,

акумулюється в слова.

А слово — струм. А слово — зброя.

А віще слово — вічове.

Душа, зруйнована, як Троя,

своїх убивць переживе.

*  *  *

Поет не може бути власністю.

Це так йому вже на роду.

Не спокушайте мене гласністю.

Я вдруге в пастку не піду.

Працюю в кратерах вулканів.

Я завелика для капканів.

*  *  *

Вириваюсь, як Лаокоон.

Змії тепер метиковані.

То душили,

тепер обнімають.

*  *  *

У Люксембурзі або десь в Монако,

мабуть, немає мислячих інако.

Бо де бувають мислячі інако?

Мабуть, лиш там, де мислять всі однако.

Але ж навіщо мислити однако,

та ще в країні, більшій за Монако?

*  *  *

Не живемо, а вибачаємось.

Хтось завжди зазирає у вікно.

Хтось потайки обнишпорює душу.

Хтось на людей нацьковує юрму.

Я все щось мушу, мушу, мушу, мушу!

А, власне, що я винна і кому?!

*  *  *

Поезія і популярність —

у цьому завжди в якась полярність.

Це — шлях од гідності до принагідності

Це — учта слави при духовній бідності.

Мені довелося бачити

                     найввдатніших поетів світу —

всі вони були не естрадники, а страдники.

*  *  *

Не треба все валити на Прокруста,

коли не маєш дару Златоуста.

Гріх сіяти недобре зерно.

Дешевий успіх — це мана.

Самозаслуханото бевзя

шляхетна муза обмина.

*  *  *

Все важче знаходити квіти,

          мед яких обіцяє бути цілющим.

Недаром європейська бджола

         брала нектар з квіток Андалузії.

І космічний пилок носила в свій древній вулик,

Також пил архаїчний зi всіх книгозбірень світу.

Мед новітній гіркий,

         стільники уже синтетичні.

На телеграфних дротах не зіграєш

                                   свій плач гітари.

*  *  *

Стоять озера в пригорщах долин.

Луги цвітуть у придорожній смузі.

І царствений цибатий чорногуз

поважно ходить в ранній кукурудзі.

Дівча козу на вигоні пасе.

Машини мчать, баранки крутять аси.

Малина спіє... І на все, на все

лягав пил чорнобильської траси.

*  *  *

Жоржини на чорнобильській дорозі

вже другий рік як струшують біду.

Прозорий жах обмацує ворота —

чи можна людям в хату увійти?

Роса — як смертний піт на травах,

                                             на горіхах,

Але найбільше стронцію — у стріхах.

Хто це казав, що стріхи — традиційні?

У нас і стріхи вже радіаційні.

*  *  *

Летючі крони голубих дерев.

Із року в рік дожити до неділі.

Ріка. Палатка. Озеро. Курінь.

Аборигени Острова Надії.

Босоніж дітки бігають малі.

Пройшла гроза і не була озонною.

А де тепер не зона на землі?

І де межа між зоною й не зоною?!

*  *  *

Перегнали конку експресом.

Одвінчали геніїв лавром.

Те, що вчора було прогресом,

               завтра стане іхтіозавром.

Але чи так уже й по висхідній