Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 31

над жовтим вогнищем кульбаб.

...А часом вийде вовк з урочищ,

очима обрії мацне.

Верблюд високий — не доскочиш.

Верблюд силенний — як хвицне!

Тож вовк паде на хижі лапи.

у нього план свій в голові.

Вповзе на череві у злаки,

скавчить, качається в траві.

Та так ласкаво, так облесно

хребет лукавий вигина.

І так верблюду інтересно —

це що в траві за очмана?

Тваринна добра, неледача,

ще й голову нахилить вниз.

Цікавість — хиба його вдачі,

тому і вовк його загриз.

Степи, степи, стерня та роси.

Веселка в літа на брові.

Маленький хлопчик став дорослим.

...А вовк качається в траві.

"Літературна Україна", 13 червня 1967

ЗОНЬКА (Другий варіант)

В. Ц.

Маленький хлопчик пас верблюда.

То був життя його прелюд.

Верблюд довірливий, як люди.

І терпеливий — як верблюд.

Було це десь там, біля Таврії,

в степах, де гнеться ковила,

де обрій піниться отарою, —

колега коника й вола,

горбате диво, привид Азії,

сумирний жовтий страхолюд,

з якоїсь придбаний оказії, —

іде під вербами верблюд!

Собаче кодло сполошиться,

тікає кішка на вербу.

Нахарпуджена лошиця,

рвонувши, виверне гарбу.

А він іде, не ображається.

Скубне травинку на гарбі.

А він іде — як увижається

степам, і людям, і собі...

В степу верблюдові роздолля,

він каже хлопчику: диви,

така скупа на щастя доля

послала стільки нам трави!

А хлопчик згорнеться калачиком,

уткнеться в шерсть йому стару.

Малює сон веселим квачиком

і Самарканд, і Бухару.

Заходить сонце. Чорні круки

сидять на плечах скіфських баб,

і вечір гріє сині руки

над жовтим вогнищем кульбаб.

Червоний гребінь горизонту…

Кирпатий босий бедуїн…

Чомусь верблюда звали Зонька.

Він був з далеких десь країн.

Тварина добра, неледача

на все дивився зверху вниз.

Цікавість — хиба його вдачі,

тому і вовк його загриз.

Ох, Зонька, Зонька, тигр — це краще.

А вовку хитрість в голові.

Підкрався, хижий, скімлив, лащивсь.

Вищить, качається в траві.

Отак він Зоньку й заморочив.

Цікаво Зоньці: що воно?

Верблюд схилився — вовк доскочив…

Все так недавно, так давно!..

Степи, степи, стерня та роси.

Веселка в літа на брові.

Маленький хлопчик став дорослим.

...А вовк качається в траві.

"300 поезій"

ЗОРІ

В холодні ночі звужуються зорі,

немов зіниці божевільного.

Моторошно й пильно

дивиться Всесвіт – Великий Маг, –

піднявши над землею рукав Чумацького Шляху…

А в ночі теплі, в ночі бірюзові,

стрекочуть кастаньєтами цикади.

І над землею розцвітають зорі,

солодкі й жовті, як цукати.

Зорі мають гіпнотичну силу.

Люди зіркою з давнини

називають жінку вродливу,

яхти, квіти й ордени.

Кажуть: зірку щасливу має.

Провідною зірку зовуть.

Кажуть: з неба зірок не знімає.

І по зорях знаходять путь.

– Хтось умер, – говорили строго,

коли впала з неба зоря.

Гадали по зорях астрологи.

І на зорі молились моря.

І недарма у сотнях вір

сподівалось – душа воскресне,

полетить десь туди, до зір,

бо між зорями – царство небесне…

А в ночі буйні, в ночі горобині

палають зорі грізної краси…

Ти побувала зіркою, людино!

Хто ж має право людство погасить?!

"Літературна газета", 26 січня 1962

ЗОРЯНИЙ ІНТЕҐРАЛ (З незначними скороченнями)

(Поліфонічна поема)

І. ПЕЧАЛЬНИЙ ТРАНЗИТ

Дня розпечені вулиці —

я зриваю стоп-кран —

смугляво сміється вулиця —

на весь білозубий паркан.

Проїздом — проїздом — проїздом —

мигтять полустанки хвилин —

з приїздом — з приїздом — з приїздом —

у край журавлів і калин!

Ти чий же такий небритий —

Іван, Грицько чи Семен —

ідеш по землі — розритій

для різних залізних вен?

Траншеї — траншеї — траншеї —

у вас тут великий бій —

на бронзовий стовбур шиї

одягнуто кабель-сувій.

— А що — не впізнала — здрастуй —

воно таки маратон —

на наше містечко в наступ

іде Вода й Телефон!

— Штанці на благенькій шлейці —

мале чорняве хлоп’я —

оте що тонуло — по Цельсію

п’ять градусів вище нуля?!

Років течія і заметі —

щетиною ти заріс —

В музеї моєї пам’яті —

дитинства рожевий ескіз.

Проїздом — проїздом — проїздом —

мигтів бузиновий перон —

оте що трьохпалим свистом

шугало з верби ворон?

Таки розбишацьки босе —

сорочечка дибала —

із кладки у річку шубовснуло —

а я його добула.

— Ну як виростало — виросло —

чи маєш в душі іржу —

скажи мені все по щирості?

— Я тільки одне скажу.

Потрапиш в лиху годину —

спіткнешся десь об біду —

гукни на весь світ —

Людино! —

і я звідусіль прийду.

— Спасибі —

спасибі —

спасибі —

— Спасибі —

спасибі —

спаси...!

що другом моїм красивим

у мислях своїх єси.

В краях каганця і свічки

ти кабель співучий прядеш —

бо я тебе витягла з річки —

до цього причетна теж.

На серці у мене садна —

в долонях твоїх мозолі —

над вишнями нашого саду

дзвенять голоси землі.

Проїздом — проїздом — проїздом —

увечорі зробиш візит —

транзит із дитинства — з приїздом! —

печальний — веселий транзит. —

II. МАРМУР. ДЕРЕВО. ГОРЕЛЬЄФ

Років течія і заметі...

Різець осягає натуру.

В музеї моєї пам’яті