Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 30

"Здається з нами щось уже не те"

*  *  *

Здається з нами щось уже не те...

І навіть люди, місто й камні,

Щось прошепоче – Те усе святе

У що ти вірив - згинуло з віками

Пройшло скрізь пальці,

Як вода, зачерпнута відкритою рукою,

А на лодоні лиш краплинки сну,

У сяйві марив, як в полоні.

І вічність та тяжка завіса,

Що ми не здатні піднести,

Роздавить вас, навіщо йти

Навіщо тратити надію,

У те усе, що нам святе,

Скажи мені і я повірю,

Та все ж із нами щось не те....

"Здається, часу і не гаю..."

*  *  *

Здається, часу і не гаю,

а не встигаю, не встигаю!

Щодня себе перемагаю,

від суєти застерігаю,

і знов до стрічки добігаю,

і знов себе перемагаю,

і не встигати не встигаю,

і ні хвилиночки ж не гаю!

ЗДИВОВАНІ КВІТИ 

Сю ніч зорі чомусь колючі,

Як налякані їжачки.

Сю ніч сойка кричала в кручі,

Сю ніч ворон сказав: «Апчхи!»

Сю ніч квітка питала квітку:

— Що це робиться, поясни?

Тільки вчора було ще влітку,

А сьогодні вже — восени!

"Зелені очі орхідей"

*  *  *

Зелені очі орхідей.

І хтось на скрипці грає.

Вдова — це тіль серед людей,

свіча, що догоряє.

23.11.2007

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Земля вже у травах"

*  *  *

Земля вже у травах,

берези у брості.

І раптом —

стогне, мете хуртовина...

То біла зима

на зеленім помості

співає пісню свою лебедину.

«Мандрівки серця», 1961 р.

"Зима прийшла... Ой нене, нене"

*  *  *

Зима прийшла...

Ой нене, нене!

Уже й мороз, уже і сніг.

А ще ж на кленах

лист зелений.

Він і пожовкнути не встиг.

«Вітрила», 1958 р.

ЗИМОВИЙ ЕТЮД

Ходила яблуня і стукала у вікна.

Бульдозер до кінця не викорчував сад.

І яблуня одна, нікому не підзвітна,

хазяїна свого шукала навздогад.

Та так і не знайшла, було багато вікон.

Доми все кам’яні, і вікна все чужі.

І яблуня одна стояла серед віхол.

Залізний пес гарчав у гаражі.

ЗНАЙДЕНА ТІНЬ

«Де тінь твоя, Шлелілю!»

(Шаміссо)

На Верховині, гей на Верховині

Угорський камінь з профілем орла,

вночі блукають звірі страховинні

і капле мед з ведмежого мурла.

І умирають згірклі таємниці

під крилами пошарпаних драниць,

де самотіють Сеньки і Анниці

з вустами, голубими від чорниць.

На Верховині, ой на Верховині

в зелено-чорну химородь лісів

гарчать обвали вохрово-левині

і йде луна далеких голосів.

На Верховині, там, на Верховині

ти сам на сам з віками, сум на сум,

а під ногами — біле хмаровиння,

липневих злив невиплаканий тлум,

лебедій легот, негура біласта,

летючий дим розріджених висот, —

стоїть людина, скинувши балясти,

відмолодівши років на сімсот.

... А вночі ми сиділи біля багаття,

                                         сушили кеди,

смажили гриби без жодного мухомора,

                                         і раптом —

ви знаєте закони фізики? —

                 я побачила свою тінь на хмарі.

Велетенську.

Задуману і чорну.

                 Тінь сиділа.

Тінь до багаття руки простягла.

І розминувшись з ембріоном тіла,

на білій хмарі далі пропливла.

"Літературна Україна", 13 червня 1967

ЗОНА ВІДЧУЖЕННЯ

Старий ведмедик без очей в кутку кімнати

Дивився поглядом дитини-сироти.

Без дому, друзів, мами й тата,

Він там завжди сидів в обіймах самоти.

Обірвані шпалери й дивний запах.

Суха трава. Так тихо надворі!

Зловісний пан, що шепче тихо: «Спати…»

І не прогнать його веселій дітворі.

Те ведмежа заплакало б, якби дізналось.

Дізналося про те, що в ньому — смерть,

Що радіація в його пухнастій лапі.

Вона отут, у ньому, а не десь.

І зайчик сонячний, такий ласкавий,

Ковзнув по ведмежатку без очей,

Заглянув у покинуті кімнати,

Стрибнув на підвіконня і завмер.

У купі мотлоху щось тихо завищало —

То кошеня мале…останні враження в житті…

Воно без сил вже зовсім скоро впало —

Незнаний ворог переміг…

А ведмежа… Воно сидить там досі.

Ще снить свої самотні сни…

Так само холодно йому у дні морозні,

Так само страшно… уночі…

ЗОНЬКА

В. Ц.

Маленький хлопчик пас верблюда.

То був життя його прелюд.

Верблюд довірливий, як люди.

І терпеливий — як верблюд.

Було це десь там, біля Таврії,

в степах, де гнеться ковила,

де обрій піниться отарою, —

колега коника й вола,

горбате диво, привид Азії,

сумирний жовтий страхолюд,

з якоїсь придбаний оказії, —

іде під вербами верблюд!

Собаче кодло сполошиться,

тікає кішка на вербу.

Нахарпуджена лошиця,

рвонувши, виверне гарбу.

А він іде, не ображається.

Скубне травинку на гарбі.

А він іде — як увижається

степам, і людям, і собі...

В степу верблюдові роздолля,

він каже хлопчику: диви,

така скупа на щастя доля

послала стільки нам трави!

А хлопчик згорнеться калачиком,

уткнеться в шерсть йому стару.

Малює сон веселим квачиком

і Самарканд, і Бухару.

Степ половецький половіє,

трава аж срібна від роси.

Коли душа посоловіє,

тоді уже не до краси.

Гуляє вітер. Чорні круки

сидять на плечах скіфських баб.

І вечір гріє сині руки