Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 32

з’явилась нова скульптура.

Крутоплечий хлопець, брови нарозліт,

глибокі очі і лоб — як сонце в зеніті.

Могутній стовбур шиї охопили дві гілочки

дитячих рук. Гарна жінка, прихилена

вітром любови до його плеча. Поцілунки

блукають по ній, наче соняшні бліки...

Робочий, його дружина і їхнє дитя.

Мармур.

Вони прийшли городом, навпрошки.

Світились біло — здалеку — крізь вечір.

Черлено вишнювали вишняки,

в городах ноги гріючи старечі.

Зелений став жабами жебонів.

Стрибали сизі коники у гречку.

І жовтими зіницями вогнів

сміялося моє сліпе містечко.

Моє глухе, воно тепер гуло.

Любило цеглу, як дитина — кубик,

і лепетало радісно «алло»

у погримушки телефонних трубок.

Був лоб у хлопця — соняшний зеніт,

і розум думку рухав, наче лопать...

Філософи пояснювали світ.

Такі ось хлопці світ цей перероблять.

Хто їх вважає грубими людьми?

Який це скульптор душу їм принизив —

наставив їх суцільними штаньми

над незугарним клечанням карнизів.

З яких жінок — бува, чи не своїх? —

він брав натуру для отих баберій,

що на фасадах стали, як на сміх,

на литки осідаючи дебелі.

Вони дійшли — від плуга до ракет.

А він в житах мистецтва підпадьомкав.

Зробив своєї ницости портрет

для іронічно вдумливих потомків.

Потомки розберуться, їм видніш

крізь кришталево-об’єктивну призму —

хто був мистцем, а хто ховав фетиш

простацтва за щитом соцреалізму.

Простацтво — це іще не простота.

Шукання форми — це іще не поза.

Лиш фанатичний пошук дороста

до простоти мистця і віртуоза.

Скінчився вік робочого тягла.

Уже немає репаних чухонців.

Цим простим хлопням розум пройняла

енергія розплавленого сонця.

— Спадковість?

— Совість.

— Мрія?

— Інститут.

— Любов?

— Життя.

— Зненависть?

— Трутні.

— Минуле?

— Труд.

— Позаминуле?

— Труд.

З таким минулим — можна і в майбутнє!

Ось інший зал. Затуркані роки.

Ґраніт. Дереворит. І порцеляна.

Оце його батьки.

Селяни.

Мати. Каріятида. Сірий ґраніт.

Підпирає перетрухлі балки хати.

Обімшіла стріха осіла їй на вивітрілі

плечі. Стара солома стирчить між

зашкарублими пальцями. І ластівка

звила гніздо на грудях.

Батько. Старий Атлант.

Ґраніт, шліфований гіркою працею.

Гляньте на нього збоку: він

тримає на собі світ.

А це — їх син.

Порцелянове хлоп’я

націлюється з рогатки.

Мабуть, у ворону

Чого-чого, а вороння над Україною

було досить. То велике побоїще.

То голод. — Завжди якийсь наїдок.

А ось і бузиновий перон мого дитинства.

...Кладка через вузеньку річку.

Три хисткі жердини, перев’язані

верболозом. Глинистий осув берега.

Судома голодного кореневища.

Всохла тополька з омелою на розчепірених

пальцях. Двох хлопчаків

буцаються посеред кладки.

Баран-буц!

Прогинається кладка.

Баран-буц!

Дивиться верболіз...

Як же, мамо, ви будете плакати,

очі вигорять вам від сліз!

Дереворит. На білій воді

зернятко макове — чорнява

стрижена маківка. Хлопчак переляканий —

здалеку. Дівча скидає сандалики.

Між іншим,

так я навчилася плавати:

з переляку не встигла злякатись —

і попливла.

Фігурка з чорного мармуру.

Дівча несе дитину, огорнувши її

долоньками, як мокре пташеня.

Тьмяний полиск осіннього сонця.

Сліди босих ніг на вуличній колії.

А ззаду, підтюпцем, друге хлоп’я.

В руках — по сандалику,

хлипає тужно:

— Він перший почав... їйбогу, не я...

А тато як візьмуть пужално!

Барельєф. Простоволосі, обезумілі,

біжать три матері, вдарені вітром

у груди.

Горельєф. Баба відігріває онука

при багатті. Потріскалось дерево

від старости. Коричневі зморшки,

вузлуваті руки — стара згорьована

мати безсмертя. Двоє загинули

в громадянську. Двоє в тридцять   третьому,

двоє в тридцять сьомому,

ще троє лишилося для наступної війни.

Відігріває на грудях останнє пташеня

свого роду.

А через двадцять років —

крутоплечий хлопець, брови нарозліт,

глибокі очі і лоб — як сонце в зеніті.

Благословенна будь же ти, хвилино,

коли почула я дитячий крик.

І попливла. І витягла дитину.

І виріс з неї добрий чоловік!

Б’є північ.

Гіпсова маска сонця

висить на чорній стіні ночі.

На добраніч!

Я залишаюсь одна.

Лежу горілиць,

підклавши руки під голову,

і до ранку дивлюся в склепіння своєї душі.

III. ВІТРАЖ

Червоні — жовті — оранжеві —

зелені — фіолетні кола...

Червоно — жовто — оранжево —

миготять — миготять — миготять —

кощаві руки в перетлілому лахмітті

жонглюють фіолетово і швидко.

Сиві пасма течії збиваються

у рудий ковтун крутовороту...

Я тонула двічі.

Мене рятував рибалка.

Старий дніпровський рибалка.

А іншого разу — спортсмен.

Не пам’ятаю в обличчя.

Не сказали імен.

І тільки десь високо-високо,

під самим склепінням душі,

стобарвним перлямутровим блиском

світяться вітражі —

... коричневі руки рибалки

з розпухлими, як глобус, суглобами,

жовта геометрія ятера

і синій кобальт води...

А далі —

янтарний полиск

опуклих м’язів спортсмена,

блакитно-прозора вишка

і бенгальський вогонь стрибка.

Потім мені врятували майбутнє.

Хлопці, котрі лежать в братських могилах.

Коли смерть жонґлювала бомбами,

я чула, як один з них грав «Апассіонату»

...Високо-високо під склепінням душі —

Могильних плит чорно-білі клявіші,

землистий профіль. Грає боєць,

безсмертні руки на плити поклавши...

Кожна мить мого життя

врятована кимсь.

Інакше б я давно загинула від голоду,

холоду, самоти або чорної віспи.

Все, що я віддаю людям, —

лиш маленька часточка мого боргу.

Якщо збанкрутує мій моральний банк —

посадіть мене в боргову яму відщепенства.

Високі просвіти вітражів!

З вас дивляться очі моєї матері,

сині печальні очі душі,

моїми прикростями роз’ятреної.

А коли я додому несу неврятовану втому,

сльотаву осінь струшую із плеча —

з-за обрію порога

сходить сонце мого дому —

доня моя,

синьооке дівча.

І ти, людино з магічним обличчям,

сині тіні на сивих скронях,

скорботно і вічно дивишся в вічі.

І моя голова — на твоїх долонях...

А ще мені світиться —

золота лозина.

Вона лежала у нас на миснику.

І коли я з’являлась в синцях і сльозинках,

вона робила повчальні висновки.