Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 29

забрехуще слово.

Було так, було так, було так, було так…

А може, було інакше?

«Чуєш, батьку?

Чую, синку!..»

Пропадали ж люди ні за гріш.

Передсмертно лаявся Косинка.

Божеволів у тюрмі Куліш.

Курбас ліг у ту промерзлу землю!

Мовчимо.

Пнемося у багет.

Як мовчанням душу уяремлю,

то який же в біса я поет?!

"За гріх щасливості в неслушний час"

*  *  *

За гріх щасливості в неслушний час

належиться покута і покара.

Над віражами карколомних трас

я тільки жінка з крилами Ікара.

Розтане віск — я в море упаду

і захлинуся морем, як тобою.

Ції жаги некликану біду

лише твоєю ніжністю загою.

Стоять в шибках осінні вітражі.

Забути все. Піти — не озирнутись.

Ти здатен на смертельні віражі.

Ми не могли у світі розминутись.

1965

«Мадонна перехресть», 2011 р.

"Заночували птиці на лимані"

* * *

Заночували птиці на лимані.

А вранці неба не було в тумані.

А ще ж дорога довга і важка.

Куди летіть? — питають вожака.

Він теж не бачить неба у тумані.

Ночуймо ще раз, каже, на лимані.

Нам не до сну, нам не до, не до,

                                                       не до!

Не ґелґочіть, Господь нам явить небо.

А вранці встало сонце на лимані.

І сходить день, як пензель Піросмані.

 "Затишно дітям в пазусі казок..."

*  *  *

Затишно дітям в пазусі казок.

Отак би й слухав про царя Салтана

або про те, як весело козак

обманював турецького султана.

Про карих коней з полуменем грив,

про чаклуна, що все на світі може.

І хто б там що кому не говорив,

а згине зло і правда переможе!

Той у Яги царівну відбере,

той кам’янисте поле переоре.

Кощій Безсмертний непремінно вмре,

і всі безглуздя роздум переборе.

Лише борись, а щастя не втече.

Не схаменися  — півжиття позаду.

І вдень, і ніч, і тисячі ночей...

Спасибі вам за цю Шехерезаду.

"Затінок, сутінок, день золотий"

*  *  *

Затінок, сутінок, день золотий.

Плачуть і моляться білі троянди.

Може це я, або хто, або ти

ось там сидить у куточку веранди.

Може, він плаче, а може, він жде –

кроки почулись чи скрипнула хвіртка.

Може, він встане, чолом припаде,

там, на веранді, чолом до одвірка.

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?

Світку мій білий, яке тут роздолля!

Смуток нащадків – як танець бджоли,

танець бджоли до безсмертного поля.

Може, це вже через тисячу літ –

я і не я вже, розбуджена в генах,

тут на землі я шукаю хоч слід

роду мого у плачах та легендах!

Голос криниці, чого ж ти замовк?

Руки шовковиць, чого ж ви заклякли?

Вікна забиті, і висить замок –

ржава сережка над кігтиком клямки.

Білий причілок оббила сльота.

Хто там квилить у цій хаті ночами?

Може, живе там сама самота,

соває пустку у піч рогачами.

Може, це біль наш, а може, вина,

може, бальзам на занедбані душі –

спогад криниці і спогад вікна,

спогад стежини і дикої груші...

"Заходить сонце за лаштунки лісу"

*  *  *

Заходить сонце за лаштунки лісу.

Тополя поклонилась вдалині...

Вечірній обрій опустив завісу —

космічний цирк запалює вогні!

І цілу ніч дивися хоч задурно

у те склепіння, де горить Персей,

жонглює космос бриликом Сатурна,

і Всесвіт крутить всю цю карусель.

Ірже Пегас, виблискує Корона,

і Волопас пасе своїх Телят,

і мерехтять у сяйві Оріона

химерні сальто Діви і Плеяд.

Летить Нептун, і я з ним налітаюсь.

Не бійтесь, зорі, я не розіб’юсь.

Я теж тут причепилась і катаюсь,

страждаю, мислю, плачу і сміюсь.

Дивлюсь, як простір гне свої підкови,

туман галактик бачу за плечем.

І хтось страшний, незнаний, загадковий

в космічній пітьмі цвьохкає бичем!

І все кружляє в дивній круговерті,

саме в собі шукає опертя.

І є природа. І немає смерті.

Є тільки різні стадії буття.

 "За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня"

*  *  *

За чорно-синьою горою, на схилку радісного дня,

Малює хмари пурпурові якесь веселе чортеня.

Зеленим пензликом тополі – кривенькі кігтики в крові.

Пасуться коні нетипові у сутеніючій траві.

Долина з чашею туману, а далі схил і небосхил –

Усе кургани та й кургани ще не заораних могил.

Так що ж ти, схоже на шуліку, у тебе вітер в голові,

Малюєш обрій споконвіку такий червоний у крові?!

Вікам посивіли вже скроні, а все про волю не чувать.

Порозпрягали хлопці коні та й полягали спочивать.

Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?

Пасуться коні під курганом, чекають вершників своїх.

"Зашарілись ясні  озера"

*  *  *

Зашарілись ясні  озера,

помарніли барвисті луки,

пересохлі кленові пера

опадають мені на руки.

І здається — клени з журбою

познімали жовті папахи,

з непокритою головою

проводжають у вирій птахів.

«Вітрила», 1958 р.

ЗАЯЧИЙ КАРНАВАЛ

— Вітре, вітре, ти не вий!

У звіряток — рік Новий.

Зорі світять на ялинці,

Дід Мороз приніс гостинці.

Прометем собі доріжки,

Потанцюємо хоч трішки.

Маски зробим з будяків,

Налякаємо вовків.

"Звичайна собі мить"

*  *  *

Звичайна собі мить. Звичайна хата з комином.

На росах і дощах настояний бузок.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином,

а післязавтра - казкою казок.

А через півжиття, коли ти вже здорожений,

ця нереальна мить - як сон серед садів!

Ця тиша, це вікно, цей погляд заворожений,

і навіть той їжак, що в листі шарудів.