Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 28

Життя іде і все без коректур,

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

"Життя — це пастка і життя — це пустка"

*  *  *

Життя — це пастка і життя — це пустка.

Це сон про себе і нема коли.

А може, й смерть — це теж лише відпустка

у кілька втілень тої ж кабали?

А може, все це — піднебесний тир? —

Хатки, дерева, люди, птиці, звірі —

де все якийсь незримий богатир

приходить постріляти на дозвіллі.

"Життя  — як вокзал..."

*  *  *

Життя  — як вокзал.

Хтось приїжджає,

хтось від’їжджає.

Поцілунки і рани,

клунки і чемодани,

слова і фрази  —

все разом.

Хто їде в м’якому.

Хто  — у плацкартному.

Хто  — в комбінованому.

Хто  — в загратованому.

Квадрати  — грати,

залізні рамки,  —

можна зорями

грати в дамки.

А дехто  — зайцем.

Зупинки.

Аварії.

Перон.

Гучномовці.

Зали чекання.

Карти.

Вагони  — партії.

Вагони  — службовці.

Вагони  — аристократи.

Люстра  —

електрична сестра орхідей.

Черга. Буфет. Каси.

А не можна так, щоб для всіх людей  —

вагони першого класу?

"Життя, як річку не перейдеш вбрід"

*  *  *

Життя, як річку не перейдеш вбрід.

Та, певно, в ньому і немає броду.

Заходь по груди у студену воду,

Пливи, пливи, пливи десятки літ!

Не уникай в путі круговороту —

Хай руки загартуються твої,

Бо доведеться плавати і проти,

І впоперек стрімкої течії.

Коли ж попадеш в смугу теплих течій,

Коли душа розніжиться без меж,

Ослабнуть руки і отерпнуть плечі,

І вже навряд чи далі попливеш.

Зануриш серце у блаженну втому,

Запрагнеш тільки затишку... О, ні!

Як жити, зачепившись на мілкому,

То краще потонуть на глибині.

"Жовтенька квітка хилитається"

* * *

Жовтенька квітка хилитається.

А вже нічого не цвіте.

І день, як очі у китайця,

примружений. A la porteе

проходять люди і дерева.

Минає осінь. А проте —

як цятка сну, як хвостик лева,

жовтенька квіточка цвіте.

"Річка Геракліта"

"За багрецем сповити обрій"

* * *

За багрецем сповити обрій,

Розкину руки — полечу.

Тебе, далекий і недобрий,

Своїм навіки наречу.

Скажу: я долю розпитала,

Які шляхи лежать с полях,

Лежить шляхів мені чимало,

А серед них до тебе шлях.

Скажу: зумів забрати душу,

Зумій впустити в береги

Всю глибину моїх зворушень,

Всю простоту її жаги.

За багрецем сповити обрій,

Розкину руки — полечу.

Тебе, далекий і недобрий,

Своїм навіки наречу.

«Проміння землі», 1957 р.

"Забіжу за наслідки й причини"

*  *  *

Забіжу за наслідки й причини.

Оселюся в дальній далині.

Тиша сутінковими очима

усміхнеться лагідно мені.

Сонце переглянеться із плесом,

джерело заб’ється дзвонкове.

Слово, приголомшене прогресом,

непритомне слово оживе.

5.05.1998

«Мадонна перехресть», 2011

"Заведіть мене, дороги"

*  *  *

Заведіть мене, дороги,

у моє кохане місто.

А щоб ви не заблудились,

дам прикмету дорогу:

там хлоп'ята босоногі

продають лілеї білі,

продають важку брунатну,

придніпровськую кугу.

Я візьму лілею в руки,

розгорну її пелюстки.

Думать буду про мандрівки,

спокій ляже на чолі.

Не оплакуйте розлуки!

Я напевно повернуся...

Навіть плаваючі квіти

мають корінь у землі.

«Вітрила», 1958 р.

"Заворожили ворони світанок..."

*  *  *

Заворожили ворони світанок  —

не сходить сонце  — тільки кар та кар.

Розбившися грудьми об полустанок,

в траві лежить березовий Ікар.

Пливе перон за сизими шибками.

Туман... Шлагбаум... Тиша... Переїзд...

Дерева, як закидані шапками,

стоять у гронах ще порожніх гнізд.

Пройти уранці вулицями тиші.

Знайти готелик. Скинути пальто.

І де я, хто я,  — полустанків тисячі, —

хоч день, хоч два не знатиме ніхто.

І тільки шум далекого прибою  —

дерева, люди, вулиці, мости...

Валізу віршів привезти з собою

з цього притулку тиші й самоти.

"Заворожи мені, волхве"

*  *  *

«Заворожи мені, волхве!

                        Заворожи мені, волхве…»

Сидить по мавпі на зорях, на місяцях,

Респектабельні пілігрими

в комфортабельних «Волгах»

«ходять» по шевченковських місцях.

Вербують верби у монографії.

Вивчають біо- і гео-графію.

Полюють в полі на три тополі…

А цікаво, багато б із них потрафили

пройти шляхами його долі?

Давайте чесно.

Не кнопки ж ми й не педалі.

Що писав би Шевченко

в тридцять третьому,

в тридцять сьомому роках?

Певно, побувавши в Косаралі,

Побував би ще й на Соловках,

Загартований, заґратований,

прикиданий землею, снігами, кременем,

досі був би

                  реа

                        білі

                               тований.

Хоч посмертно, зате — своєвременно.

Звісило з трибуни блазенський ковпак