Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 112

• Предыдущая
• 112/322
• Следующая

— Ну, тоді я вам допомагатиму підсівати. Приймете?

— Ні, не прийму.

— Чому?

— Боюсь, щоб чоловік не побачив, він у мене ревнивий, — засміялась тихо, щасливо. Сміх її чомусь нагадав Марту, і ледве не зітхнув Григорій… Отак би схилитись із нею над житом, почути приторк теплої руки…

— Через два дні треба буде заборонувати ділянку, — сів навпочіпки і любовно нахилився до міцного куща, оббиваючи рукою блискучі перлини. Згодом полями пішов до Бугу: любив у вечірню пору пройтись над берегами притихлої ріки, пустити за течією легкий човен, а потім уперто вигрібатися з бистрин і нуртів.

Увечері за Василиною приїхав Варивон.

— Жінко, чи ти не думаєш на полі ночувати? — гукнув здалеку, зупиняючи коней.

— Ні, не думаю, — зібрала порожні мішки і пішла до гін.

— Та ти ж мокра, як хлющ. І як так можна? От біда, що в тебе добрий чоловік, а варто було б побити, — підхопив дружину обома руками і поніс до воза.

— Покинь, Варивоне. Чи ти сказився! Люди ж побачать.

— Ну й хай бачать. Своє несу, а не крадене. Хто ж тебе й пожаліє, як не чоловік! От дурна баба: ну, цілуй, бо на землю кину.

— Досить, Варивоне, — іще тісніше притулилась до його міцних грудей.

Варивон бережно посадив жінку на воза, накрив її мокрі плечі своїм сукняним піджаком і риссю пустив міцних, норовистих коней. Полюбляв Варивон об'їжджати непокірну худобу, якої боялись навіть конюхи. Густим пурпуром горів і мінився захід. Теплий відпар котився полями; над Великим шляхом низько і м'яко майнула крильми сова, і очі її засяяли, як два вогники.

— Тю, чорт! — вилаявся Варивон. — Носить тебе лиха година.

Василина мерзлякувато повела плечима, а Варивон подивився на небо, задумавсь і тихо промовив:

— Коли б не змокла ти, заспівали б дорогою на все поле. Горло закутай, щоб не застудила голос.

На перехресті наздогнали високу, худу і сутулу постать, що сторожко йшла до села. За плечима невідомого був тісно ув'язаний зелений тугий мішок, біля ременя подзвонювала металева кварта. Щось знайоме і тривожне було в цій високій чорній постаті. І вже обганяючи її, Варивон скоріше здогадався, ніж пізнав, що це був Сафрон Варчук. — Пізнала? — подивився на дружину.

— Неначе Варчук? — відповіла, нахмуривши лоба, і ближче присунулась до чоловіка.

— І не вхопило ніде такого гада.

— Варивоне, підвези! — хрипло гукнув Варчук і швидко пішов до воза, розтягуючи в усмішці зморшкувате обличчя.

— Я вас підвезу тільки на той світ, — злісно процідив Варивон і погнав коні в село.

Погода була мінлива. У травні раптом похолодало, і Дмитро навідріз відмовився сіяти гречку.

— Почекаю ще кілька днів, а зараз піду орати на пар, — заявив Степанові Кушніру.

— Що його робити? — в нерішучості завагався той. — Треба посів вчасно закінчити, за графіком. За графіком.

— Ви все з тим графіком носитесь, як деякі уповноважені з району, — натякнув на Петра Крамового.

— Чого ти мені цим уповноваженим печеш очі? — і собі розсердився Кушнір. — Тиснуть на нього і на мене, щоб скоріше засівали.

— І вірно роблять. Але коли кинемо гречку в холодну землю…

— Словом, роби, що хочеш… Я нічого не знаю. Я знаю: ти сієш гречку, і сьогодні дзвоню в район, що твоя бригада засіяла дев'ять гектарів.

— Про мене, хоч і в область дзвоніть, — невдоволений вийшов надвір. — Хлопці, беріть плуги — і поїхали орати на пар, — звернувся до своєї бригади.

— Аз гречкою як? — поцікавився Карпо Варчук.

— Тебе і гречка кортить? — з серцем нагадав минуле.

— Що ви, Дмитре Тимофійовичу, про таке згадуєте. — Нахмурився Карпо, вже знаючи, що його передали до суду. — Вам привіт од мого батька.

Нічого не відповів Дмитро, заклопотаний сів на воза і поїхав у поле.

Надвечір до його бригади примчав на машині Петро Крамовий. Не виліз, а вискочив з кабіни, радісний і злий.

— Ти що робиш, свавільнику! — зразу ж насівся на Дмитра. — Зриваєш посівну кампанію? Підривом колгоспу занімаешся!?

— Я діло роблю, — понуро відповів, не дивлячись на Крамового.

— Яке діло? — злорадно заіскрилися очі. — Чорне діло? Хто тобі наказав орати на пар, коли масиви лежать незасіяні?

— Зараз сіяти не буду. Коли грунт прогріється до п'ятнадцяти градусів, тоді сіятиму.

— Не будеш? Зриваєш роботу всього колгоспу? Ще й на науку свою провину звалюєш? З градусниками хочеш на поле ходити? До Миколи не сій гречки — хочеш сказати? Людей баламутиш! Я тебе зараз же до суду передам. З колгоспу вижену, куркульський поплічнику.

— Я, я — куркульський поплічник? — смертельно побліднув Дмитро.

— Ти! Ти! — театрально ткнув пальцем Крамовий, не помічаючи, що перехопив цю манеру в Омеляна Круп'яка, і знову злостива усмішка освітила м'ясисте обличчя.

— Я? — аж вигнувся Дмитро. — Геть мені звідси, враже, бо зараз батіг посічу на тобі і пужак поламаю на тобі! Геть! — уже не володіючи собою, ступнув крок уперед, і важка рука з затисненим батогом розмашисте одвелася в сторону. Цьвохнув ремінець, обкрутився навколо пужака і швидко почав розкручуватись.

Вигляд Дмитра був, очевидно, такий страшний, що Крамовий зразу ж прийшов до пам'яті. Переляк опустив щоки його донизу, здмухнув усмішку, і лише уста затріпотіли нервово, часто. Прожогом скочив у кабіну і звідти вигукнув:

— Сьогодні ж, сьогодні ж виключу з колгоспу! Бандит!

Машина загурчала, заколивалась і незабаром зникла з очей. Дмитро люто перерізав батогом молоде стебло полину і швидко пішов до плуга. Він так затис у руках чепіги, що зразу ж зламався болт.

«Невже викине з колгоспу? Яке він має право? Яке він має право?» — поринув у роздуми, не помічаючи, як співчутливо стежила за ним уся бригада і радісно, насмішкувато — Карпо Варчук та Кузьма Василенко.

Смерком Дмитро важко попрямував до села. Біля мосту порівнявся з Прокопом Денисенком і Василснком. Плескате й округле, неначе місяць, обличчя комірника аж світилося радістю, і Василенко кривився злобливою усмішкою.

Хотів мовчки обійти їх, але Прокіп нахабно заступив дорогу:

— Вислужився, товаришу агроном? Давно вже пора тобі, Дмитре, воші в тюрмі погодувати, щоб не був таким розумним.

— Хто на кого яму копає, сам з головою скочить у неї,— аж заледеніли од злоби очі Василенка.

«Яка страшна нікчемність, коли впивається своєю перемогою». — І Дмитро тільки тепер зрозумів, наскільки неправильне було його уявлення про Василенка. Це був не тихий, безвольний п'яничка, яким він завжди прикидався. Перед ним стояв перекошений лихою радістю ворог, що кинувся б на нього з ножем, вчепився б у горло закостенілими брудними пазурами.

Дмитро, вирівнюючись, тільки руку одвів назад — і обидві постаті проворно одскочили від нього.

— Тю-тю! Дурний! — вилаявся Прокіп і знизив голос:-Ми і добром до нього, а він… Ех ти, кров баламутська… Дмитре, — оглянувся навколо, — давай діло одне обкрутимо. Ну, не бісись. Послухай раніше. Сам знаєш — влип у нелегке діло. Тут не крадіжка — політикою пахне. А політика — діло нешутєйне.

— Еге ж, політика, — похитав головою Василенко.

— Ну, і чого од мене хочеш? — відчув, як пересохли вуста і в горлі.

— Найменшого, — наблизився Прокіп, неспокійно вертячи очима. — Ми Крамового уламаємо, щоб не дуже того… розправлявся з тобою. Ну, винесуть якусь поганеньку догану, чорт з нею. Не вхопи гь тебе. А ти прокуророві переінакшиш свої слова про ячмінь… Інтересно, можна сказати… І кози будуть ситі, і сіно ціле… Що? Непогано придумано? — і засміявся.

— Я тобі як скажу, так зразу вас ухватить… В яку компанію мене посадовив! — аж затуманилося в очах.

— А ти що? Кращий за нас? — засичав Василенко, відскакуючи назад. І знову його обличчя застрибало від злості.

— І ти, гнидо, себе з чоловіком рівняєш? — неждано позаду озвався голос Олександра Підіпригори. — Так ми тебе завтра, як блекоту, як дурман, вирвемо з колгоспу. А за тобою, — звернувся до Прокопа, — аж плаче передня лавка в суді.

• Предыдущая
• 112/322
• Следующая