Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 113
- Предыдущая
- 113/322
- Следующая
— Тут уже один нахвалявся, та й сам на цю лавку гепне, — через плече презирливо кинув Прокіп.
— Ходімо, Дмитре, до мене. Саме синок з Ленінграда приїхав. Порадував батька. Буде тобі з ким про життя поговорити. Ти знаєш, що він каже? У всесоюзному інституті, який рослинами інтересується, однієї пшениці зібрано аж тридцять тисяч зразків. Ну, а всього іншого і не полічиш. От куди б нам з тобою восени поїхати. Тільки бабу свою треба загітувати… А ти не дуже журися. На зборах захистимо тебе. Захистимо. А Прокіп погорить, — як уміє, заспокоює похмурнілого, задуманого чоловіка.
І в Дмитра затіпались повіки. Попрощався і попрямував не додому, а в поле…
Увечері на правлінні колгоспу після звіту Степана Кушніра про хід сівби стояло питання про Дмитра Горицвіта.
— Хуліган і рвач, якщо не прихований ворог. Що означає, товариші, в таку пору на очах усього колгоспу, районної партійної організації зірвати посів гречки? Це означає — дати привід усім робити, як хочеш, що хочеш і коли хочеш; ввести анархію, знищити плановість роботи. Перед нами одверта вилазка класового ворога. Правління не може покласти край ворожій діяльності деяких випадкових бригадирів. Про цей обурливий випадок я сьогодні ж сповіщу в райгазету і прокурору. Тепер по містах он як хапають ворогів. Треба придивитись, чому цей Горицвіт так густо начинений анархізмом, від кого він іде і чим це пахне? Коли рентген нашої прокуратури просвітить його середину, то, надіюсь, тюрма затемнить її.
Правління притихло, не стільки уже думаючи про Дмитра, як про ті арешти в містах, про які щойно говорив Крамовий.
Кушнір, приголомшений погрозами і гучними фразами, не заступився за Горицвіта, хоча й знав, що той був неоціненним працівником. «Хай сам потім стукає далі, — вирішив. — І треба було йому вв'язуватися в бучу. Помовчав би собі без меншого лиха. А то теж — батогом заміряється. Вояка».
І несподівано різко виступив проти Крамового Шевчик.
— Не знаю про хуліганство товариша Горицвіта, але те, що він не сіяв гречку, — зробив цілком правильно.
— Цілком? — єхидно перепитав Крамовий.
— Так, так! — загарячився Григорій. — Пора вже за справжній врожай боротися. Гречка — це не овес…
— Самоуправщиків і рвачів захищаєте! — Крамовий ударив кулаком по столу. — Бачу: все ваше правління гнилизною роз'їдене. Один Очерет, дружок Горицвіта, чого варт. Ану, пиши про виключення Горицвіта з колгоспу! — наказав принишклому секретарю.
Той розгублено присунув до себе папір, заскрипів пером…
Пізно, нездоволений собою і засіданням, пішов додому Кушнір, а Крамовий, постукуючи олівцем по столу, іще передавав у редакцію про обурливі дії Горицвіта.
Варивон після правління зайшов до Дмитра. Розповів усе, зм'якшуючи тони і запевняючи свого друга, що ця загроза не страшна.
— Він таки хоче, щоб я його навіки провчив, — похмуро вислухав Дмитро Варивона.
— Ну, і що ти цим докажеш? Ні чорта не докажеш. На дідька, значить, він тобі, така погань, здався? І не подумай паскудити руки об нього. Я знаю: збори не затвердять постанови правління. У кого з наших бригад підніметься рука проти тебе?
— Чому ні? У Варчука, Василенка…
— Ну, про тих не будемо говорити. То грязь, що прилипла до наших коліс. Все перемелеться, Дмитре, і мука буде. Ще й яка мука!
— Ні, Варивоне, не для мене така приказка. Він, Крамовий, мою, нашу гордість хоче переламати, ногами розтоптати. Ось ми підводимося з землі, злиднів, з темряви, а він назад хоче нас у багно затоптати, принизити. Ти відчуваєш це?
— Біс його знає, що він за чоловік.
— Він хоче, щоб я йому в ноги поклонився, шапку перед ним скинув. А я, будь він бог, не поклонився б, коли що не так. 11 То ж це за життя виходить? Ми працюємо з усією душею, а нас якийсь зайда може з колгоспу викидати. Це не з колгоспу він мене вириває, а з самого життя. Куди я тепер без людей? І що я без людей? Ех… — і затулив обома руками натомлене і почорніле обличчя.
— Це ти правду, значить, кажеш. Досадно, коли за кривавицю якесь одоробло плює тобі в обличчя. Та дарма, люди знають тебе, не викинуть із своєї сім'ї. А ти завтра в район поїдь.
— Завтра неділя… Жаль, що товариша Маркова нема. Той би одразу розібрався, хто з нас правду шукає.
— Він при Маркові тебе не зачепив би. Момент вибрав. Прощавай, Дмитре. Приходь до мене завтра з жінкою в гості. Вже Василина скучила за вами, кілька разів переказувала, щоб прийшли, — довго не випускав Дмитрової руки. — Ну, не треба, дорогий… Не Крамовий нашою долею править. От що ти батогом намірявся — це погано: ти прямо як сірник — зразу спалахуєш. Мовчиш, а потім…
— Не вскочив би в машину, я вибив би з нього трохи бундючності.
— Говориш казна-що. Словом, приходь завтра до мене. Подумаємо, що робити, по чарці, значить, вип'ємо. Не зійшовся світ клином на Крамовому.
— Ще б чого бракувало! Тоді зразу кидайся в воду. Ех, боюсь, щоб у газеті не надрукували, — згадав, як блищало сльозами перелякане, скривлене обличчя Василенка, і ще тоскніше стиснулося серце. Невдоволення, обурення, злість лихоманили міцне тіло Дмитра і так важко, туго, збиваючись в один тоскний клубок, ворушилися в грудях, начебто хто їх викорчовував з болючої плоті.
Він буде добиватися і доб'ється свого. Але хіба такої подяки чекав за свій чесний труд! І коли вже навчаться такі керівники, як Кушнір, не тільки на словах, але й на ділі підтримувати своїх передовиків? Ти ж обраний батьком для своїх колгоспників. А відмовиться батько від своєї дитини, коли та навіть щось не так зробила, помилилась? Повилазило, що я тільки добро робив для свого колгоспу? Ні, тепер не буду таким дурним: поновлять у колгоспі — бригадиром і за золоті гори не стану… Це я, виходить, зривник! Коли б усі так уболівали за роботу, у зерні по коліна ходили б… А добре це піти полем, коли гречка в цвіту. Закипить рожевими хвилями, а над нею небо тремтить, подзвонює дзвониками.
І дивно: чим більше тривожився Дмитро, тим глибше входив у дороге привілля своїх ланів. І хоча знав, що він з сьогоднішнього вечора уже напіводрізана скибка, але це почуття, коли думав про поле, роботу, йшло десь позаду, як докучлива тінь, бо він усіма своїми думками, почуттями, роботою був навік зв'язаний з людьми. Те, що кілька років тому було ще віддаленим, тепер стало кревним і рідним. І при одній думці, що йому доведеться працювати самому, окремо від усього села, аж у дрож кинуло. «Ні, не буде по-твоєму, враже. Не на тобі світ клином зійшовся».
Знову болів і тривожився і знову непомітно входив у свої бригадирські турботи: бачив себе на полі, з людьми, чув, як добірне зерно гречки рівними разками лягало в теплу, крупчасту землю.
Другого дня Дмитро не пішов до Варивона. Знав, що знову почне друг розважати його і словами, і чаркою, і піснею. А яке там в біса може бути заспокоєння, коли всередині жили розриваються? Краще вже побути на самоті, десь у лісах чи на полі.
Перекинув через плече свою двостволку і левадами пішов до лісу. Думалось піти аж до старого городища в несходимому яру.
Луги, як червінцями, горіли сліпучим квітом латаття, зрідка похитувавсь червоними гордовитими голівками коров'як і мерехтів іскорками зелений квасок. В лісах уже прозорий огонь зелені підігрівав чорні столітні дуби. Поміж молодою травою, наче хто росою бризнув, рясно цвіли білі квіти, темніли сердечка дикого часнику. Вітри, струшуючись з верховіть, м'яко йшли понад землею, кружляли в озеречках квіту і знову підіймались у гомінку напівпрозору листву.
Спочатку затуманеним зором бачив Дмитро весняну красу, а потім, непомітно для себе, міцніше почав вбирати і барви, і світло, і шуми, і шерехи, і співи.
Біля полудня вийшов на пасіку, привітався з Марком Григоровичем Синицею.
— Може, медом тебе почастувати, бригадире? Ходімо до хати.
— Я вже не бригадир, — затиснув уста.
— Як так? Відмовився? Це недобре на твої літа, — несхвально похитав головою.
— Відмовили, — і розказав усе Маркові Григоровичу. Але той тільки розсміявся.
- Предыдущая
- 113/322
- Следующая
