Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 111

• Предыдущая
• 111/322
• Следующая

— А я не буду з ними возитись. Це ваша, бабська, справа. Під'їде підвода — їдь зі своїм птаством, а я й пішки на поле піду.

— Гаразд. Я й сама одвезу. Доведеться вам, товаришу бригадире, поступитися своїм місцем перед курми, — лукаво глянула на Дмитра.

— Не стільки перед курми, як перед курячою матір'ю. Як твої буряки? Ячмінь підсівали?

— Вже місцями й посходив. Цими днями будемо всліпу шарувати.

— Агрономша, — прижмурився і вийшов з-за столу.

— Насміявся сак із верші… Самого агрономом заочі називають.

— Татку, лягайте із нами і розкажіть якусь казочку, — покликала батька невгомонна Ольга.

Дмитро підійшов до великого ліжка, ліг із дітьми, охопив рукою Андрія, і той радісно притулився всім тілом до батька.

— Татку, розказуйте. Тільки таке страшне-страшне, щоб аж очі заплющувалися.

— Батько за цілий день натомилися, а вона ще й тепер надокучає, — розважливо сказав Андрій.

— Вірно, сину, кажеш. Після роботи я хочу відпочити, хочу, щоб ви мені щось розказували.

— Та хіба ж ми уміємо? Куди нам уже до галушки, коли ми не всьорбаєм юшки? — і засміялась. А ручки двома проворними звірятами забігали в батьковій чуприні.

— Хто б уже вмів, як не ти, лепетухо.

— О, вже знову лепетуха… Хіба ми щось нове знаємо?

— Так це ти батькові своєму нічого і не схочеш розказувати. Ну, тоді мене Андрій порадує. З завтрашнього дня щовечора після роботи щось розказуватиме мені. Правда, сину? — погладив рукою його м'яке волосся.

— Правда, коли ви хочете, — завагався і поволі відповів: — Тільки буду те казати, що мені цікаво.

— І я, і я буду розказувати! Не хочу, щоб тільки Андрій. Я сьогодні, зараз же почну. Андрію, посунься трохи.

— Ану, не лементуй. Спати пора, — обізвалась Югина і підійшла до ліжка.

«Інтересно, що мені завтра Андрій розкаже? Дивно, що зразу ж погодився… Хлопчак допитливий, розумний. Ну, звісно, в батька вдався, — сам до себе осміхнувся. — Варивон старається наздогнати мене. Озимину час мінеральними добривами підживляти… До івчанців треба навідатися. Нелегко змагатися з ними… Це б на рибалку іще з'їздити…»

І вже хата перегойднулася човном, розкрились зелені береги, зашуміла за веслом прозоросиня вода, заграла на бистрині, затемніла понад берегами…

Григорій Шевчик, тільки увійшов до зерносховища, зразу ж по п'янкому духу почув, що пріє і горить неперелопачене зерно. Глибоко ткнув руку в один засік і швидко вихопив назад — обпекла сперта гарячінь.

— Ти за що трудодні отримуєш? — накинувся на Прокопа Денисенка, який нещодавно став комірником.

— За те, що біля всяких грядочок кілочки забиваю і таблички вивішую, — їдко вщипнув Прокіп, натякаючи на дослідні ділянки Григорія.

— Ти мені свої куркульські теревені на потім запиши.

— А ти мені не куркулькай, бо як куркульну… — огризнувся, і плескате кругловиде обличчя почало темніти від припливу крові.

— Ти чого зерно не перелопачуєш? Хочеш, щоб згоріло?

— Трясця не вхопить його. Посівне не горить, а це худоба перетравить.

— Худобу прілим хочеш труїти? Я тобі отрую! В один льот вилетиш з комори, а то і з колгоспу. — Лихий вискочив з зерносховища і подався до правління колгоспу, бубонячи собі під ніс:

— Скільки доглядаєш, скільки вчиш, а без якоїсь оказії не обійдеться. Бач, яке стерво на комірника пролізло. Він тобі не те що зерно, увесь колгосп згноїв би. Або оту розмазню, — напався на свою родичку Уляну Шевчик, — призначили біля курей ходити. Сама мокра курка — боїться у воду полізти, щоб черепашок наловити для птиці. Як погрозив, що зніму з роботи, зразу й ріднею призналася. Паскудні ж є люди.

Григорій, роблячи велику роботу в хаті-лабораторії, гуртуючи навколо себе усі кращі сили колгоспу, не забував заглянути в усі щілини села. І його гострого ока та немилостивого слова боялися усі, що почували за собою будь-яку провину чи недоробленість.

— Ти скоро й ночувати не будеш дома, — часто дорікала йому Софія.

— Коли треба, то й не ночуватиму. Хто ж за мене моє діло зробить?

— Так ти й у чуже завжди лізеш.

— А це не моє — думаєш? Мені до всього є діло. Я не з тих, що тільки зі своєї шпаринки, як тарган, виглядають. Коли б так усі дивились, то зразу розв'язалися б руки дряпіжникам, злодюгам, ворогам. Ще немало є таких, що залюбки б розтаскали нашу працю. Та, коли хочеш знати, навіть міжнародні клубки, навіть оті крутії, що воду й землю каламутять, оте дике фашистське зілля, що виростає в чужих країнах, має відношення до мого життя: я ще краще повинен працювати для своєї держави.

І Софія, схвильована новим словом, зразу ж погоджувалася з Григорієм; гіркота настороженості затінювалась іншими сходами; коли вони в Григорія були більш жорсткими, геометричне строгими, то, перехлюпнувшись у серце Софії, ставали по-жіночому поетичними, з іскринками тієї юмористичної дотепності, що ніколи не покидає цільні натури. І найскладніші питання, з напругою підняті з нелегких учених книг, Софія уміла переконливо, образно передати колгоспникам, а особливо дівчатам та жінкам своєї ланки.

В правлінні колгоспу Григорій нікого не застав, подумав, куди йому краще йти: чи в хату-лабораторію, чи до дослідної ділянки жита. І попрямував на поле.

Із заходу почала висовуватись важка чорна хмара. І тільки доповзла димчастим краєм до сонця, як, спочатку легко і не-сміло, наче струни торкнувся, вдарив дощ. Мов перший гомін ефіру в приймачі, зашкварчала гаряча дорога, загомоніла й потемніла молода листва дерев, закрутились і побуріли вибілені щепи. Потім дощ розійшовся, розгулявся; раптово вигинавсь широкою темносрібною дугою, і в мелодію шелесту — ростем, ростем — виразно врізались прискорені вуркотливі звуки: дуб гуде, дуб гуде.

Григорій під липою перестояв зливу. Теплі потоки змили його злість, і він, мокрий та веселий, попрямував до завітної ділянки — одного гектара жита, — яку доглядала ланка Василини Очерет. В Григорія була думка — добитися якнайвищого врожаю жита. Його вже не задовольняли кращі всеукраїнські досягнення. Правда, всім він говорив, що хоче дати найкращий врожай по району, дружині довірився, що думає взяти першість по області, але в своїх потаємних помислах сягає значно вище. І тільки щоб не осоромитись, обережно казав про районні масштаби. Він ретельно вивчив літературу, не раз радився з агрономами, їздив до передовиків зерноводства, з кожним днем все більше вірячи, що мрія його здійсниться. Але ні на нарадах, ні на зборах він навіть словом не заїкнувся про це. «Зробимо — тоді скажемо».

В минулому році він чудово прочитав бригадирам і ланковим курс лекцій про підвищення врожайності озимих, а сам узяв шефство над ланкою Василини Очерет. В лютому ланка вивезла і забуртувала на ділянці двадцять п'ять тонн гною, покрила його снігом, щоб не вивітрився азот, а коли розтанув сніг — закидала землею. У квітні Григорій добився, щоб землю зорали на пар не плугом, а трактором, що мав передплужники. Потім заборонували землю поперек скиб і за все літо її тричі культивували. На пухкому пару не було ні одної бур'янини. Перед останньою культивацією на кожний гектар висіяли по два центнери суперфосфату, центнер селітри і сімдесят п'ять кілограмів калійної солі. Потім заборонували в два сліди і на другий день посіяли добірне таращанське жито. Ще восени воно розкішно закущувалось і вирізнялось серед інших посівів. Взимку ланка чимало часу віддала снігозатримуванню, напровесні, як тільки зійшов сніг, підживили сходи кінським гноєм. Сьогодні мали іще підсіяти мінеральні добрива.

Здалеку пізнав Григорій Василину. Жінка поволі ходила полем. Уся ділянка після дощу була прибрана густими самоцвітами, що аж мерехтіли в очах.

— А де ваші помічниці? — привітався з молодицею.

— Злякались дощу і повтікали додому. А мені дощ не вадить, — заясніло смагляве обличчя, засіяне негустими веснянками. І навіть коли раділа молодиця, усмішка була сумовита, бо уста її різко загинались вниз. Тільки очі, затемнені чорними віями і бровами, зменшували вираз природної печалі.

• Предыдущая
• 111/322
• Следующая