Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 108

• Предыдущая
• 108/322
• Следующая

Тихими зачарованими вулицями прямує Докія додому. Зрідка проскочать, неначе тінь, санки, упаде з дерева грудка снігу, заскрипить дорога під чиєюсь ходою, і така тиша, що навіть, здається, чути, як тінь хмарини сковзить по городах, облитих зеленавим сяйвом місяця.

Ліворуч від дороги згорбилась і, мов старчиха, спираючись на підпірки, увійшла в сніги хата Григорія Шевчика. На подвір'ї лунко стріляє розколене дерево. До дривітні підійшла баба Орина, зупинилася біля Григорія, і Докія, темніючи, йде протоптаною стежкою до воріт.

— Вечір добрий!

— Докія! — радісно привіталася баба Орина, а Григорій на мить так і застиг біля окоренка з високо піднятою сокирою.

— Чого ж ти не поздоровкаєшся, паничу? Дрібна в очах стала? Чи, може, трохи совість заговорила? — впритул підійшла Докія до Григорія. Він увігнав сокиру в дерево, обернувся до жінки, витер піт з чола, для чогось скинув шапку і знову надів.

— Мовчиш? Стидаєшся чи злуєш, що не викинули тітку Докію за чесну кривавицю на мороз?

— Так його, Докіє, так його, — обізвалася баба Орина. — Ми вже йому з Софією такий урок вичитували, що довіку запам'ятає. Що ж ти зробиш, коли з великого розуму дурним чоловік зробився.

— Тітко Докіє, винен перед вами. Але ж Крамовий прибрехав. Витягнув із мене дурне слово.

— Ага. Скільки тобі років? П'ять, шість? Уже й дитину маєш, а своїм розумом не живеш. Прибрехав! Було, значить, до чого прибріхувати. За старе, що колись було, пасіюєш? Душа, видать, у тебе дрібна, заздрісна, — вичитувала тихо і поволі, не спускаючи очей з нахмуреного обличчя Григорія.

— Що ж я вам більше можу сказати? Минулого не повернеш. Прийде час — побачите, що я вам не ворог. Кінь і на чотирьох спотикається.

— Дурна приказка для нетіпах і тюхтіїв. Ти, може, скоро й людську голову до кінської порівняєш?.. Всього доброго вам, тітко Орино.

І вже закриваючи ворота, чула притишені голоси:

— Дожився. І мені соромно в очі глянути людині.

— Досить уже товкти воду в ступі. Буває схибне чоловік. Так дайте ж йому встати.

— Вставай, вставай, та знов так носа не розтовчи.

Перед самою сівбою ранніх Крупяк знову прибув до Карпа Варчука. На порозі радісно поцілувався з господарем, а в хаті забухикав простудженим смішком, заповнив усю світлицю впевненими словами.

Карпо спочатку з внутрішньою неприязню зустрів гостя, але потім, слухаючи його надійні плани й перспективи, почав заспокоюватися.

— Весною, хай тільки вдарить добра погода, — бо знаєш, які у нас дороги, — капіталістичне оточення дасть допомогу, — засміявся, роблячи натиск на «капіталістичне оточення». — Вірні є відомості. Тільки нам треба діяти, не сидіти, склавши руки, як святе божество. Надійні люди є в колгоспі?

— Ой, мало, дуже мало.

— Їх необхідно так порозтикати, щоб усе господарство контролювали. Треба займати нам командні висоти в колгоспі, розвалювати його зсередини.

— Командні місця без нас позаймали.

— Погано працюєте, погано.

— А ви нам допомагали? Якийсь план для нас виробили? — зосереджено напався Карпо на Крупяка, і той здивовано похитав головою.

— Роботі вашій — копійка ціна в базарний день, — уже шипів Карпо. — Ви нас тільки злобою озброювали, якої без вас вистачило б. А де справжні дії? Ви їх розміняли на окремі убивства і підпали. Так і мій батько бунтував ще до колективізації. Пособило це, як мертвому припарка.

— Карпо! Та ти ж молодець! — радісно сказав Крупяк, зразу ж на ходу змінив намір розсердитися на молодого Варчука. — От з такими, новими кадрами, ми зможемо землю перевернути!.. На стайні хтось є з наших?

— Тільки на одній.

— А на другій? Нема? Жаль! Ну, тоді стайню, де є свій чоловік, треба з кіньми спалити. Залишити зараз всю країну без тягла — це виграти половину битви. Візьмись у себе за це Не побоїшся?

— Обрався грибом — треба лізти в кошик.

— Ні, в кошик ніколи не лізь. Мене вже ледве були не застукали, а вислизнув, — і знову який раз почав хвалитись своїми удачами.

Після вечері Крупяк ліг у ванькирі і, схрестивши руки на грудях, зразу заснув міцним сном. Його розкриті уста навіть уві сні сміялися хитрувато і вперто, оголяючи дрібні зуби. Карпо вийшов на двір, обійшов усе подвір'я, сторожко виглянув на вулицю.

Темнопопелясті розірвані хмари полохливо бігли по низькому обважнілому небі. Дощ ліниво зашарудів по розбухлій землі, і здавалося, що хтось притаївся за деревами, невидимий і могутній, як поступ самої весни. Карпо, здригнувшись, вперто пішов уперед, і вже темінь сторожкою ходою обізвалася з другого боку…

— Хто там?

— Югино, це я, Варивон! Буди скоріше Дмитра.

— Ой, що таке? — злякано припала молодиця до вікна.

— Стайня горить!

Дмитро надіває лише картуза і з піджаком в руках вискакує надвір.

Вогка березнева ніч неохоче підіймає і збиває набакир червону гостроверху шапку вогню.

Темні вулиці зрідка обзиваються важким гупанням і голосами. Варивон зразу ж провалюється в темряві, і Дмитро тільки по звуку поспішає за ним.

Те, що вони побачили, перевершило найгірші сподіванки: стайня була наглухо замкнена зсередини, а підпилі конюхи, що тільки тепер прийшли до пам'яті, десь загубили ключі і ні самі не могли вибратися, ні випустити коней. Будівля наповнилась людським криком і іржанням худоби. Дужі копита марно били в міцні стіни, чути було, як туго натягувались ремінні поводи і обривались, неначе басові струни.

Той глухий гул болем віддавався в кожній клітині Дмитра. Ненавидячим оком оглянув невеликий гурток людей, що кричали, розмахували руками, але нічого не робили.

— Що! На весілля прийшли дивитися!? Чи в кіно? — визвірився і краєчком ока побачив, як товариш Недремний, Степан Кушнір, Григорій Шевчик та Олександр Підіпригора понесли на руках до першої брами важку деревину.

— Ану, хлопці, берись! — скомандував Варивон і перший ухопився за березовий кряж. Кілька рук підхопило дерево і через момент вдарили ним по дощаній брамі. Як перебиті кості, хруснуло дерево, затремтіло, злобно огризнулося і знову хруснуло. Потовчена брама неохоче подалася вглибину стайні, розчахнулась.

— Відскакуй до стін! — гукнув хтось, і в цей час троє коней вилетіли з стайні і, високо несучи голови, прожогом кинулись в темінь. З отвору рікою покотився дим, а з нього вивалились напівосліплі, очманілі конюхи.

Варивон перший скочив у їдкий і гарячий потік, а за ним наосліп побіг Дмитро. Перед собою він почув міцний тупіт, і підсвідоме притулився до цимбалини. Осліплений кінь, почувши людину, кинувся до неї і зупинився, важко хропучи. Дмитро обережно спіймав коня за оброть і, коли той метнувся на нього, надлюдським зусиллям осадив донизу, почув, як під рукою затрепетала і перекотилась зморшками тонка перегріта шкура. З заплющеними очима, захлинаючись і збиваючи плечем коня, Дмитро вибіг у поле.

Яке чудове твоє вологе повітря, березнева ніч! Неначе здоров'я ллється в груди, очищає розбухлу голову од нестерпного болю і спеки. Яка чудодійна ти, водо студена. Ніколи в житті ти не була такою доброю і живущою.

Дмитро наспіх втискає в жолоб свій картуз, піджак і, дужий, лихий, стікаючи живими струмками, гордовито вскакує в димну, з роями іскор, ріку.

— Живемо, Дмитре! — міцною рукою б'є його по плечу вірний товариш.

— Живемо, Варивоне!

— Ти не зразу, Дмитре, обрізай поводи. Втихомир трохи худобину, бо всі кості перетовче тобі — оскаженіла, одуріла.

З другого боку стайні, немов на другому березі ріки, чути хрипкі голоси Степана Кушніра, Григорія Шевчика, Полікарпа Сергієнка. Варивон аж зупинився на мить.

— Дмитре, невже Полікарп у вогонь кинувся?

— Виходить. В гурті не тільки батька добре бити! — і через хвилину він вискакує в браму.

— Ой, людоньки, де ж мої коненята? — журиться в димовій завісі голос Олександра Підіпригори.

— Всі тепер наші. Не трать марно часу! — строго кидає Кушнір.

• Предыдущая
• 108/322
• Следующая