Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 107

• Предыдущая
• 107/322
• Следующая

І тільки тепер очі Сафрона зупинилися на Карпові, а той тихо, натискаючи на кожне слово, говорив:

— Ну, вишлють вас на якийсь час. Повернетесь потім. До мене повернетесь. Ще хіба так заживемо! А замахнетеся сокирою — пропаща година і ваша і моя… Впускайте, тату, охорону. Стерпіть. Я ж до себе побіжу. — Виштовхнувши Сафрона з хати, попрямував у заметіль.

Гомін уже закружляв на подвір'ї.

Карпо, щоб ні з ким не зустрінутись, перескочив через паркан, бігцем подався додому.

На розстанні ледве не збив з ніг якусь широку постать, закутану кількома хустками.

— Це ти? — пізнав дружину.

— Ой, Карпе, Карпе, — заголосила та. — Уже прийшли злидні за моїм батьком. Ой, вишлють його в далеку дорогу… Коні забирають, воли вигонять, плуги вивозять… Усе до колгоспу пливе… І чогось міліція приїхала. До Денисенка попрямувала.

Карпо похолов, а жінка знову заохкала.

— Не голоси, і без тебе нелегко, — суворо обрізав. — Чого це ти так розбухла? — оглянув неймовірно розтовстілу дружину.

— Коли до батька прийшли, понатягувала на себе усе, що можна було натягнути: однак заберуть. Бач, як упріла?

— Більше нікого не чіпали? — схвально подивився на дружину.

— Де там не чіпають! Усіх, кого рятував Крамовий, зачепили… Ой, горенько моє, горе…

«Добре, що я вчасно відділився і не бухнув грошей у господарство», — подумав і сердито гримнув на жінку:

— Ану, не скавчи! Завила, як над мерцем…

З метелиці вітер вихопив на мить мелодійний передзвін.

«Носить когось в таку пору».

Іще нічого не бачачи, Карпо сторожко попрямував до тину. По глибоко втиснутих слідах чоловіка покірною незграбною тінню побрела дружина. Важка одежа і розпарена млость п'янили її, гнули донизу, хилили на сон.

«Хоч би у сніг була щось викинула з добра, — ліниво думала, скліплюючи повіки… — А як же там мої?..»

М'який передзвін наближався, і не можна було зрозуміти, чи він налітає з хуртовини, чи просочується з самої землі, розтікається під снігами. Чорніючи і збільшуючись, з темряви поволі випливли коні. Здавалось, вони затиснуть всю вуличку, і Карпо, морщачись, ще відступив назад, вперся спиною в кособокий тин, з шпарин якого гострими цівками вирвався вітер.

Сани майже порівнялись з Карпом, над ними сумирно гойднулись два вогники.

— Ех, і дорога, — занепокоєно промовив Василь Карпець.

— Важка, як життя одноосібника, — долинув сміх, і Карпо, увесь натягаючись од злоби, пізнав цей голос і сміх.

«Приїхав на погибель нашу, — провів охолодою рукою по обличчі. — Тепер Крамовий нічого не викрутить».

Дзвоник, віддаляючись, вогнем пробився під снігами, розпікав Карпові ноги, забивав болісним гулом охолоді вуха.

— Це не той робітник з суперфосфатного, що нам дихати не давав? — заборсалась в снігах обважніла жінка.

— Він, Недремний. Двадцятип'ятитисячник, видать… Приїхав на нашу голову. Ех, пропадом пропади таке діло.

Двома вовчими очима блимнула хата Карпа. На шибках на мить заметушились і потворно зчепилися обрубки тіней. Карпо насторожено зупинився посеред вулиці.

— Яка там лиха година товчеться у нас?

— Певне, сестри мої.

— Чого їм? — полегшено зітхнув.

— Від батька переносили, що можна було вихопити. До нас ближче йти… Ех, раніш не догадались.

Ще не доходячи до порога, почули з хати злий жіночий лемент. Олена затарабанила в вікно, і пересварка затихла. В кімнаті під столом і ліжком жужмом лежало якесь шмаття, а насторожі його стояли дві жінки, буравлячи одна одну ненависними поглядами.

«Не поділились», — вірно визначив Карпо і крикнув на них:

— Ви б, ворони, що-небудь батькові їсти занесли, а то сторчаком вилетите звідси!

З вузликом у руках він першим вийшов надвір.

Вже вщухала метелиця, і вся глибина ночі неждано заясніла веселими вогниками. Село не опало. Хати, прибрані найчистішими полотнами, здавалось, у кожному вікні засвітили зорі, стрічаючи новий світанок. І ці по-святковому врочисті вогники цвяхами кололи серце Карпові.

Петляючи з вулиці на вулицю, обминаючи людський гомін і людей, він добрався до сельбуду — тут під великою вартою господарів землі сиділи ті, кого народ зганяв із землі.

На ганкові блиснуло кілька цяток цигарок.

— Матвію, давай рушницю і йди додому — відсторожував своє.

— Та ні, не піду вже… І тільки подумать: як підвівся з колиски, як став на ноги, так і пішло моє життя по руках багатіїв. Як собаки стерегли тебе, щоб ти, Матвію, не присів на хвилинку, не проспав сходу сонця, не з'їв лишню ложку борщу. До старості пантрували б, поки не надів би ти, Матвію, на зігнуті плечі торбу старця. А тоді уже собаками стерегли б тебе, щоб не втрапив ти на той двір, де твоя сила в чужому скарбі залягла… Так що вже постережу я цих господарів собак.

— То вовки, Матвію.

— Авжеж вовки. Тому й дорога їм, як подумаєш, правильно на північ лягає. Ой, правильно, сусідо.

— А з Варчука, бачили, увесь гонор як вітром здуло.

— Обм'як. Без кореня остався. Кажуть, в його потайниках якого добра, якого реманенту не понаходили. Навіть запасні частини до трактора десь видряпав.

— Пригодяться тепер нам.

Карпо не наважився передати батькові вузлик — побоявся людських очей. Задубіле сало обтяжувало йому руку, але, тупцюючи, метляв ним до самого ранку, поки з будинку не повели під вартою куркульню. Він першим побачив батька.

Сафрон, здавалось, постарішав і поменшав за ніч. Карпо хотів кинутись до нього, але, глянувши на варту, завагався. Думки двома течіями до болю заборсалися в обважнілій голові, і він, щоб не стрінутися поглядом із батьком, притулився до дерева. В цей час із сельбуду донісся нетерплячий голос Степана Кушніра:

— Окропом, окропом пошпарити долівку і лави, а вікна повідчиняти, щоб і не тхнуло куркульським духом…

Погожого вечора, коли на снігах так м'яко переливалися блакитні, сизі, рожеві і темні барви, а веселі стрімкі дими, коминів убирали в себе одсвіт зорі, Марійка аж до перехрестя проводила Докію. Жовте, присушене обличчя Бондарихи з скорботно підібраними зморшкуватими вустами тепер просвічувалось тихим спокоєм, а втомлені, з побільшеними білками очі були такими, як у матерів, що після довгих мук порадували світ новим життям.

Забуваючись, і досі бачила перед собою не сніги, а білосніжні стіни лікарні, незвично побілілого Івана і його характерну усмішку, що ледве-ледве розвела півмісяць побляклих уст.

— Ну, така я вже рада, така рада, що й сказати не можу, — в який раз говорила Марійка, не дивлячись навіть, чи Докія слухає її, чи ні. — Повіриш, серце, як почула про своє горе — осліпла. Так осліпла, що зі своєї хати не могла вийти. Іду — коливаюсь, тримаюся за стіни… Як Дмитро?

— Відвіз сьогодні в колгосп реманент і коня здав.

— Як воно там буде? — зітхнула Марійка. — А Грицька зустріну — очі видряпаю іроду клятому. Занапастити хотів наш вік і наших дітей. Де тільки такої совісті набрався, лоботряс проклятий. А ще до Югини свататись приходив. Зразу розкусила, що то за ягода була. Ти й синові скажи, щоб він провчив його.

— Навіщо та колотнеча? Хоч ти не нагадуй Дмитрові, бо знаєш його.

— Знаю, знаю! — в очах спалахнув завзятий блиск, і обабіч кібцюватого носа заворушились тонкі складки. — Не водичка, а кров тече в жилах чоловіка. Мені лихі більше до вподоби, аніж тихі та божі.

— І не кажи мені такого. Кожен раз потерпаєш за нього: чи не витіє щось.

— Такий і мій Іван, серце, — промовила тільки тому, щоб знову згадати чоловіка. — От покалічили, поранили, чуть на той світ не звели, а він, думаєш, покається, покине колгосп? І не подумає. Страх, який вредний, — і всміхається. — Скоріше б одужував. Привезу з больниці, так доглядатиму, що й пилинка не упаде.

— А він ще насміхатиметься з тебе, — і собі примружилась Докія.

— Звісно, буде. Він такий, — переконливо закивала головою. — Що йому не зроблю, як йому не зроблю: чи добре, чи погано — завжди з чогось поглузує. Не чоловік, а варивода. Прощавай, серце. Югині накажи, щоб завтра забігла, і не сама, а з Андрієм. Тільки хай добре закутає його. Бо ті молоді матері…

• Предыдущая
• 107/322
• Следующая