Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 109

• Предыдущая
• 109/322
• Следующая

— Наші то наші, а як мої дереші згорять?.. Це теж наші!

Все важче і важче вбігати у стайню. Сніпки соломи валяться на голову, вугляки шершнями печуть обличчя, дим туго забиває горло, а жили на скронях так боляче набрякають, роздаються, що от-от лопнуть з напруги. І Дмитро відчуває, як дерев'яніють в нього руки, ледве стримують коней, як важко заплітаються ноги, як розбухають роз'їдені болючі очі.

До дідька втому! Він не покине стайні, поки не виведе останнього коня або поки кроква чи бантина не зіб'є його з ніг. Йому не сором буде подивитися в очі людям, Маркову.

Ось одурілий жереб уже підминає його під себе. Вчепився чоловік обома руками в оброть і повис на ній міцним зібраним клубком. Іще одне зусилля — і свіже повітря ледве не збиває Дмитра з ніг. Він заточується і вже нічого не бачить перед собою. Чорніють обпалені брови, чорніє обпалений чуб і боляче тужавіють руки, роздерті до м'яса шорсткими поводами. На щоках здіймаються жовтуваті напівпрозорі пухирі. Чиїсь долоні бережно торкаються Дмитра, і він незабаром опиняється на вогкому сіні.

— Спасибі, товаришу Горицвіт, — з хвилюванням чує тихий голос Недремного. — Спасибі за службу, за дружбу, як кажуть.

— То вам спасибі, — відповідає пошепки і тягнеться рукою до твердої руки робітника…

Як болить і щемить усе тіло. Ще і досі не вийшов дим із невидющих очей. Але, крім болю, є чуття радості і гордості.

Хороші ви, березневі ночі, хороше життя, коли дивишся на вас ясним правдивим поглядом!

Тільки Дмитро вже нічого не бачив цієї ночі. Одначе, летячи в тривожну і темну безвість, він відчував чи не найсильніший прилив радості, ніж за все своє життя.

Уже всі розійшлися, проскрипіла підвода, на якій у жару лежав Дмитро, а той гурток колгоспників, що найбільше рятував коні, ще й досі стояв біля курного пожарища. Значущість пережитого тісніше єднала їх, і якось в усьому — і в розмовах, і в рухах, і в хвилюваннях — почувалось, що сьогоднішня ніч виділила їх чимось, як виділяється бистрінь на воді.

В самоті людина росте непомітно, мов дерево, і часто однобічно, а на людях цей радісний зліт бурхливіше підіймає твій розум і чуття, наливає їх силою і могутньою певністю, якої не буває в тих, навіть здібних, обдарованих людей, що стороняться широкої людської течії; тому часто в їхньому житті знаходить місце душевна непевність, а то й порожнеча.

Хоча й тяжко було молодим колгоспникам, що не впильнували всього свого тягла, але сьогоднішня перемога над вогнем, над ворогом залишила в серці кожного глибокий слід.

Недремний дав останні розпорядження, і невеликий гурток разом пішов у тихе попелясте світання.

— Здивував ти мене, Полікарпе, сьогодні. Ніколи не думав, Що кинешся в полум'я, — звернувся Кушнір до Сергієнка.

— Дядько Полікарп геройськи виводив коней, — обізвався Григорій Шевчик.

І худорляве обличчя Сергієнка просяяло внутрішньою посмішкою. Хотів щось на ходу видумати, але передумав і лише коротко відповів:

— Своє ж рятували. Своє.

— Конюхів наших треба всіх на густе сито пересіяти. Хтось із них нам яму копає. Найкращих людей необхідно поставити! — суворо, з роздумом говорить Недремний.

— Треба назначити старшим конюхом Карпця. Дуже чоловік розбирається в конях, лікувати вміє. Ну й тебе, Полікарпе, тебе. Підеш? — поклав руку на плече Сергієнка Кушнір.

— Піду. Я вже так буду доглядати, що й миша в стайню не проскочить. Колись на економії всі з ніг позбивалися — хто мучить коней по ночах, в сьомий піт їх вганяє? Сам Колчак за мною послав. Налив мені чарку, собі чарку, дав карбованець авансом, і пішов я ночувати у стайню. Прийшла ніч…

— Дядько Полікарпе, так таку ж історію розповідав Василь Денисович Карпець, що з ним це було, — не витримує і пирхає Григорій Шевчик.;

— Карпець? Ну що ж, і з ним таке було, і зі мною було. Ми обоє на прикметі, як найкращі конюхи були, — гаснуть хитруваті блищики в очах, і обличчя Полікарпа стає таким правдивим, що він навіть сам переконаний: так і в житті було, як щойно казав.

— Що ж ми тепер будемо робити? Хіба з цим тяглом упораєшся? До жнив можна з сівбою дотягнути, — задумується Кушнір.

— Може МТС тракторами допоможе.

— Свирид Яковлевич повинен пособити.

— Трохи пособить, але зовсім не порятує; мало ще в нас тракторів. А сіл багато в районі.

— Корів треба підучити. Легшу роботу робитимуть: гній вивозитимуть, зерно. А кіньми — тільки орати, — Шевчик підступає ближче до Кушніра.

— Корів? Це добре було б, тільки баби таку веремію закрутять, що й хати одцураєшся…

— Я свою корову перший приведу. Навіть навчу в ярмі ходити. А з жінками треба не раз поговорити. Бо не посіємо — що будемо їсти? Суху землю гризтимемо? — і Григорій чує новий приплив сили, певність, що йому вдасться зробити по-своєму.

— Це добра думка, — погоджується Кушнір, — берися, Григорію, за корови, привчай їх до роботи. Ми тобі поможемо.

— Візьмуся. Хоча й знаю: немало буде сміху з куркульського боку.

— Добре сміється той, хто сміється останній. Ми будемо останніми сміятися, а вони вже на кутні починають…

Розвиднялось. Тихими і темнуватими од вільгості вулицями поспішає додому Полікарп Сергієнко. На перехресті його стрів їдким сміхом Митрофан Созоненко, у якого не раз доводилося Полікарпові брати у борг, особливо на переднівку.

— Кажуть, Полікарпе, ти в «єрої» записався Клячі з вогню витаскував. Чи не посмалив свої деякі причандали? Тоді жінка з хати навік нажене. Ха-ха-ха…

Якась несміливість, що роками згинала чоловіка, на мить осадила чуття радості, гідності. Але то було тільки на мить. Різке обурення сколихнуло всю постать Полікарпа, і він, випростовуючи худу спину, б'є словами, як батогом по обличчі.

— Чого б це я іржав на всю вулицю? Краще б ото було піти по хатах і проценти видряпувати з очей людських та класову контрреволюцію про колгоспи пускати, про оте рядно, що під ним усі покотом будуть спати, і іншу чортовщину.

— Ти що! Сказився? — здивовано і перелякано дивиться на нього, аж темніє густими коноплинами веснянок.

— Що чуєш! — злісно і гордовито прямує у другу вуличку Полікарп.

Дома на нього нападається жінка за пропалену, задимлену катанку, а семилітня дочка Степанида кидається батькові на шию.

— Цить, Лександро, — підхоплює дочку на руки. — Не твого, бабського, розуму це діло.

— Авжеж, катанку спалив! Сам, як дідько, вбрався в сажу. Хоч би помився. Дивись, як Степаниду замурзав.

А дівчинка ще більше треться об почорніле обличчя батька і радісно кричить матері:

— Мамо, я вже зовсім чорнявою стала! Еге? Ловко мені!

— Ой, вертуха нещасна. Як візьму ремінця, — смикає за сорочку сестрицю найстарший білявий Леонід і кривиться, щоб усмішка не здмухнула його строго-навчального виразу.

— Годі вже дуріти. Вимийся, Полікарпе, та будемо снідати. Бач, як зашмарувався, наче вугляр. І носить ото нечиста чоловіка в самий вогонь.

— А хто б тоді коні рятував? До всього господарського і вмілого ока треба… Позбігалися люди до стайні, кричать, репетують, а що робити — не знають. Ну, я й скомандував їм братися за деревину. Прямо як командир скомандував. І всі послухались мене: Шевчик, Кушнір, Горицвіт, Очерет.

— Ой, уже помовч. Теж мені командир! — сміється Олександра, зливаючи на руки чоловікові.

— Татко, а багато ти коней вивів? — крутиться біля нього Степанида.

— Найбільше за всіх — впевнено відповідає, і кудись далеко-далеко, як за невидиму і невідчутну грань, відпливає той острах, коли його ледве не вбив переляканий жереб. — І ти на мене за катанку сердишся. Подивилася б, який Горицвіт страшний вийшов з огню. Все лице обгоріле. Я і він — найбільше діла зробили Правда, він не такий проворний…

— Цить, не теревень, — і то звичний жіночий жалісливий вираз, коли почула про Горицвіта, зразу ж зникає з обличчя, і вона насмішкувато дивиться на свого чоловіка, трясучись у беззвучному сміхові. Той також розуміє, що перехопив через край, і швидко, діловито переводить розмову на інше.

• Предыдущая
• 109/322
• Следующая