Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 74

• Предыдущая
• 74/103
• Следующая

— А у нас і шаблі є! — вихопилося раптом у п'яненького Івана. Мирон одразу смикнув його за рукав свитини.

— А хіба що! Підемо турків рубати… Тільки спочатку я нашого майстра шаблею почастую. У, стерво! Чуєте, панове? Підмайстри не хлопи, ми маємо право вільно від майстра йти, куди заманеться. А він, собака, каже, що нам платні за рік не віддасть! Чи ми мало сліпали при каганцеві над панськими чобітьми? Так платить мало, ще й віддати не хоче, що винен. Ось я йому тепер!..

— Добре, хлопче, добре! — підняв хмільні очі Кульбаба. — Один Бог над нами панує. Збирайте бебехи та давай до нас. Ми кошем стоїмо біля міської брами, у гайку над Смотричем. Скуштуєте хліба козацького… Агов! Шинкарю! А чи є козакам горілка?! Неси сюди, псячий сину!..

Повертались уже, коли сонце давно сховалось. Андрій з Максимом обійнялись і щодуху горлали козацьку пісню:

Десь гавкали собаки, перебігали на другий бік дороги запізнілі перехожі та грюкали над головами віконниці.

— А щоб вам, ґалаґани, заціпило! — почувся звідкись старечий жіночий голос.

— О! Чуєш, Горбоносику, це дяка польської матінки-ойчизни славним захисникам Хотина! — засміявся Андрій п'яним сміхом і ще голосніше заволав:

У гайку, де спинилися козаки, палали вогнища, козаки й польські жовніри сиділи разом довкола них, пили і голосно розмовляли. Грала кобза, і її веселі переливи, з'єднуючись із шелестом пожовклого листя і гуркотом води під фортечним мостом, лунали якось по-особливому приємно. Чулось у цій веселій мелодії щось рідне, просте, а разом з тим витончене і прекрасне, відчайдушно-веселе і разом із цим сумне і зажурене. Тяжке і легке, як козацька доля…

Холодного вересневого ранку, коли сонце вкрите непроникною сивою ковдрою важких хмар, а похмурі замкові вежі за глибокою ущелиною Смотрича виглядають особливо непривітно, пані Юстися розплющила очі після глибокого сну. Цієї ночі сон був дивний. Уже кілька місяців він не повторювався. Вона навіть гадала, що все минулось, і навіть раділа цьому… І ось знову. Ні, їй це зовсім не подобається! Навіщо спогади про те, чого не було і бути не могло? Тільки мучити себе й годі. Чи їй погано живеться? Про таке і не мріяла колись. Ще б пак! Будинок у Кам'янці, золото, пишні обіди в колі вишуканої шляхти. Дорогі сукні, шовки, парча! А прикраси! Те, що таке миле дівочому серцю. І браслети, і кульчики, і персні. Щире золото і блискуче каміння. Та й Марек не такий уже поганий, як спочатку гадала… Щось давно не давав про себе знати. Чи, бува, не трапилося чогось?

І Юстися піймала себе на тому, що не відчула ніякого страху за нього. У пам'яті сплив лише золотий ланцюжок з кулоном у вигляді сердечка, всіяного діамантами: два тижні тому захеканий жовнір привіз його разом з листом пана Грабовського. У листі палке кохання, тисяча цілунків, туга за молодою малжонкою…

Зітхнувши, встала з постелі, вкритої м'якими пуховими перинами. Босі ноги приємно лоскотали ворсинки перського килима. Через вузьке високе вікно з рамою венеціанського скла у кімнату вповзав похмурий ранок. Притулилася чолом до скла, впершись долонями з тонкими тендітними пальчиками у мармурову плиту підвіконня. Там, за порослою густим підліском кручею, ніс свою бурхливу воду неширокий, але стрімкий Смотрич. У темних хвилях відбивалося похмуре небо, а під скелястими берегами біліли шапки піни, мов баранчики, які відбилися від отари.

«Чого ж так приємно це пригадувати? — думала Юстися. — І чого так боляче стало, коли зрозуміла, що то був лише сон? Хіба не дивно, вона навіть не знає імені того козака. Та й він, напевне, не знає її імені. Що ж тоді їх єднає? Хіба його погляд. Такий милий, задумливий… А може, він уже десь загинув? Он пані Лєщинська каже, що в Хотині така війна йде! Там і козаки з Низу, і шляхта, усі смерть приймають. Що вже тих татар і турків прийшло… Аж сюди чамбули добігають. Учора з Оленкою на мурі стояли, бачили. Чорні, брудні, кричать щось, сміються зловісно. Не дай Бог таким у руки потрапити».

Юстисю аж пересмикнуло від страху і відрази. Вона на мить згадала, як колись такі самі вершники лізли через дубові ворота батьківського хутора…

У двері кімнати хтось нерішуче постукав.

— Хто там? — повернулася до дверей Юстися.

— Це я, пані. Пані вже прокинулась?

— Заходь, Оленко, я вже давно не сплю.

У кімнату вбігла молоденька дівчина, одягнута по-селянськи у плахту і вишивану квітками сорочку. Чорняве волосся було зібране у тяжку косу з вплетеними різнобарвними стрічками. Вона весело посміхалась і захоплено дивилася на Юстисю. З червоних, як вишні, вуст без упину сипалися слова:

— Ой, пані! Ви така гарна, така гарна! Немов та грецька Афродіта, що я на малюнку бачила. А що то ви у сорочці? У кімнаті прохолодно! Я вже Онопрієві кілька разів казала: що тобі, клятому, дров шкода? Он наша пані мерзне! А він одне тороче, мовляв, ще не зима. Йому що, дурневі старому, у кожух замотається, ще й тим тютюном начадить, бодай йому! До нього в причепу і не зайдеш, аж очі виїдає. А пані мерзне. І чого ви йому не скажете?

— Годі тобі, Оленко, тут не зимно. — Юстися посміхнулась і, підійшовши до Олени, обійняла її і прошепотіла на вухо:

— Я знову той сон бачила!

Олена враз знітилась.

— Ну що ви, пані Юстисю, годі вам! — прошепотіла таємниче. — Забудьте, ще пан дізнаються.

— Нічого він не дізнається. То сон і годі, — вмить спохмурніла Юстися.

— Я так тоді за вас боялась! А раптом би пан Грабовський повернувся? Казали, той козак двох шляхтичів порубав. Один майбутній зять самого Конєцпольського! Та ще й у вас, у світлиці! Най Бог милує. Як би пані довела, що вона чесна?

— Ну що ти говориш, Оленко? Нікого він у мене в світлиці не рубав. А що хворим і пораненим допомагати треба, то у Святому Письмі написано. Що з того, що він був у моїх покоях? Адже він був непритомний.

— Так, так. Ви добра пані, дай вам, Боже, довгих років життя і щастя. Ну, давайте вбиратись, і я сніданок подам.

Юстися вмилася прохолодною водою зі срібного тазика, що його принесла Олена. Мимоволі помилувалася собою у відображенні на прозорому дзеркалі води. На неї дивилося миловидне обличчя з тонкими рисами, повними губами і великими очима, що над ними турецькими ятаганами звелися тонкі брови. Довге русяве волосся облямовувало його, додаючи довершеності справжнього витвору мистецтва.

Одягнула довгу розшиту золотом сукню і коротенький кунтушик, що гарно облягав тонку дівочу талію. Ноги встромила у легенькі шиті бісером черевички. Тим часом Олена принесла срібну тацю з кавою, грінками і вареними яйцями. Аромат смачного турецького напою вмить наповнив повітря.

— Ви снідайте, пані, а я новини поки розкажу. У місті різне балакають. Дещо таке, що й думати страшно!

– І що це таке? — запитала Юстися, помішуючи у порцеляновому горняткові каву.

— Кажуть, що наші жовніри дуже голодом зморені у Хотині. І що сил у них вже зовсім немає боронитись. А в Османа вояків, як зірок на небі, й невдовзі він тут буде. А далі на Львів піде, на Краків і на Варшаву. І ще кажуть, що козаки кинули поляків, до себе на Низ пішли. Що то має бути?

— Та ти, Оленко, не вір пліткам. Не могли козаки полишити Хотин, не такі вони люди.

— Ну, не знаю. Казала Явдошка, коваля Панаса жінка, що як були на мурі позавчора, то татари під саму скелю підскакували. Кричали, що всім нам скоро кердик! Ще кричали, що панянок на аркані в Кафу потягнуть, а панів порубають і живими з мурів у прірву поскидають. І що то воно діється на білому світі? — Олена тяжко зітхнула.

• Предыдущая
• 74/103
• Следующая