Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 75
- Предыдущая
- 75/103
- Следующая
— Нехай кричать. У Кам'янець вони не ткнуться, тут і війська багато, і стіни високі. Татари тільки й вміють, що селян по селах та хуторах у ясир забирати. Проти війська вони безсилі.
— Ой, а ще мало не забула! Учора ж рейтари з Хотина приїхали і козаки. Багато їх. У гайку стали, тут поряд. До півночі співали, спати не давали. Чого б воно так кричати?
— Козаки? — стрепенулась Юстися. Та за мить взяла себе в руки. — Треба було б рейтарів про пана Грабовського розпитати. А чого вони тут?
— Кажуть, що за припасами приїхали. З ними возів багато. Біля базару всю вулицю зайняли, а пилюку підняли… Ой, пані, а може, й ваш запорожець там? — сказавши це, Олена прикрила вуста долонею і перелякано подивилася на Юстисю.
— Мовчи, Оленко! Ой, мовчи! Сама собі боюся про це говорити, навіть гадати… Я ж заміжня жінка тепер! — кажучи це, Юстися низько схилила голову.
— Та ви, пані, не бійтесь. Я ж знаю все! І розпитаю… Я ж бачу, що з вами. Навіть дивувалась… Така шляхетна пані… Але й козак справний! Як оком поведе, аж серце тріпоче.
— Багато ти не знаєш про мене, люба Оленко!.. Ну, розпитай, серденько, розпитай!
— Слухаю, пані. Хоч страшно мені до них піти, але, може, де у місті зустріну. Бачила, ходять вони містом, усе люльками чадять. Та жупани брудні такі… Мабуть, нелегко їм там, на війні.
Примовляючи, Олена вийшла з кімнати, і Юстися залишилася сама. У душі панували десятки різних почуттів, що суперечили одне одному, і, наштовхуючись одне на одне, розбивалися, мов хвилі в розбурханому морі.
Невже він тут? Хоча навряд. Не може бути такого збігу обставин. А якщо все ж таки тут? Ні! Не можна про це й думати. Марек добрий до неї, він її кохає. А вона?.. Однаково не можна про це й думати. Це й гріх! Сама думка гріх! У костьолі шлюб брала, Богові присягала. Ой, доле нещасна! Ще цей сон, саме сьогодні. Він не був слабким і пораненим. Ішов мостом від фортеці, чомусь у гусарському обладунку, назустріч їй. А вона зупинилася, слова вимовити не може. Підійшов, пригорнув… А сам посміхається.
«Чекала мене?» — питає. І хотіла б щось мовити, а у грудях все стислося, тільки й думки: люди побачать! І потім раптово: хай дивляться! І почала сміятися від щастя. Навіть прокинулась із посмішкою. Коли таке було востаннє?
Чотири роки тому Юстися жила зовсім не так, як нині. На батьківському хуторі на Брацлавщині було як у раю. Укриті соломою біленькі хатки, розписані хитромудрим орнаментом. Над ними високі тополі. На подвір'ї комори з грубих нетесаних колод, хліви. А там, за високим тином, левада, що поволі збігала до ставка зі срібними карасями і крутобокими коропами. Поля, жовтим морем розкинуті, наскільки бачить око, череди волів, корів, овець. Над усім цим на високому пагорбі — церква, що у її золотоверхих банях у спекотні серпневі дні топилося сонце… А ще садки, пасіки, березові та дубові гаї, що в них малою бавилась із козацькими доньками. Як гарно було слухати пісні косарів, що по росі виходили в луки косити, як духмяно пахло сіно під час перших сутінків.
Сотник Брацлавського полку Іван Бурдило був багатієм навіть серед козацької старшини. Може, й через те і вважав, що треба водити дружбу з польською шляхтою. І хоч у душі все ще не переставав бути справжнім козаком, усе польське привітав радо. Тож поступово й ополячився, прийняв католицьку віру, а потім і челядь свою примусив відректися від схизми. Похмуро дивилися на нього козаки, не привітав і полковник. Але Бурдило не звертав на це уваги, бо вважав, що кожен сам ладен обирати свою віру. І доньку свою, первістку, назвав на польський лад — Юстисею. Хоча плакала вночі в подушки пані сотникова, а все ж охрестили дитя в костьолі. Про щастя для дочки думав. Бачив-бо, як на світі жити стало і що православні люди звідусіль приниження та образи приймають. А для любої Юстисі хотів найкращого: доброї освіти в школі при монастирі кармеліток, а там і заміж віддати за шляхтича. Та не якого голодранця! Щоб і майонтки, і гроші. Хай дитя нужди ні в чому не має.
Але не такою, як батько, росла Юстися. Молодші брати і сестри — всі в батька, а вона ні.
Насміхались із неї панночки на шляхетних прийомах, весіллях і хрестинах за її щирі розповіді про забавки з хлопськими дітьми. Не тішили її похмурі замки магнатів. Весело почувалася лише на лоні рідної природи. А часом, тремтячи від страху, що дізнається суворий батько, ходила з козачками та їхніми дітьми до церкви. І якось веселіше там було, щиріше, ніж у пропахлих стародавньою латиною костьолах.
Просте життя зі своїми великими радощами та дрібними печалями. І воно урвалося так раптово, як завжди закінчується все добре. Напали татари. Напали раптово, виринувши із нічної темряви. Брудні, страшні, криваві й нещадні. Хоча Юстисі було лише чотирнадцять, вона все добре розуміла, діяла швидко та помірковано. Почувши крики, миттю скочила у потаємний лаз і за кілька хвилин була вже в очереті, що густо ріс біля ставка. Принишкла, очікуючи, що до неї приєднаються рідні. Але ні через годину, ні вранці ніхто не з'явився. Коли зійшло сонце, татар уже не було, а хутір палав, піднімаючи у небо цілі хмари диму.
На сплюндрованому подвір'ї залишився тільки батько, що з його грудей стирчала стріла, а з ним ще десяток козаків. Вони залишилися там, де застала їх смерть. Решту мешканців ще вчора квітучого хутора бусурмани погнали в неволю. Сіла на попелищі, мов та птаха, яку стріла мисливця прикувала до землі. Плакала тихо, безпомічно. Не бачила світу білого за чорним горем, яке впало на неї. Так і сиділа три дні й три ночі, втративши лік часу, поки не примчав батьків товариш, немирівський сотник Грицевич. Узяв дитя до себе, пожалів сирітку.
А потім, послухавши прохання Юстисі, віддав її до обителі сестер-кармеліток. Такою була батькова воля. І якби він жив, десятою дорогою обійшла б Юстися похмурі монастирські стіни. Але тепер, коли сама залишилася на світі, мовчки слухала нотації блідих і недоброзичливих сестер. Учила латину, польську й грецьку мови. Мовчки терпіла нудні багатогодинні релігійні диспути.
Там, на вузьких вуличках стародавнього Львова, побачив її молодецький гусарський хорунжий. Кинувся до неї і прикипів усім серцем. Невдовзі й одружилися. Але, коли дізнався про її минуле, щось трапилося з його щирим почуттям. На людях вони приховували всі негаразди, але коли залишалися наодинці, на Юстисю все частіше сипались образи й докори за «хлопське походження» і схизму. А вона, у свою чергу, не приховувала власного ставлення до католицької церкви і польської пихи. Взаємини ставали все більш прохолодними, і почуття, що колись запалало між ними, давно згасло. Лише часті від'їзди Грабовського по службі все ще зберігали їхній шлюб.
Напевне, це все й стало причиною того, що так запам'ятався Юстисі той поранений козак. За короткий час, що просиділа над його ліжком, покохала його. Покохала нестямно, не сподіваючись навіть сама від себе такого шаленого почуття. А коли зрозуміла це, їй стало страшно. Лише Оленці, покоївці, відкрилася, не в змозі тримати в собі такий шалений вихор почуттів і суперечностей. Потім, раптом опам'ятавшись, посадила його в ридван і відвезла до табору, де під Кам'янцем стояли козаки. Навмисне не спитала імені, щиро хотіла забути. Чула лиш, що з Низу прийшли запорожці.
Минав місяць за місяцем, і вона дійсно почала забувати ту пригоду. Поліпшилися навіть стосунки з Грабовським. Лише час від часу приходив він уві сні — високий, стрункий, з чорними, мов смола, вусами. На засмаглому обличчі ясні сірі очі, що так закохано дивилися колись на неї. Але тепер ці сни турбували все рідше. І вона раділа цьому. Ну хіба не безглуздість сумувати за степовим вітром? Нині він тут ласкаво дмухає теплом в обличчя, а завтра одному Богові відомо, де…
Три дні бігав Віленський, а з ним і Микита темними коридорами ратуші, вимощеними бруківкою вулицями, майстернями, млинами і коморами. Лаялись із підстаростою, цехмейстерами, підкоморіями і ще десятками і десятками розжирілих кам'янецьких урядовців. Запальний Віденський, котрий звик стрічати ворога обличчям до обличчя, мало що розумів у тонкощах бюрократичної машини. Врешті-решт, він почав хапатися за шаблю і одного разу мало не зарубав мірошника, який не схотів відвантажити потрібної кількості борошна.
- Предыдущая
- 75/103
- Следующая
