Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 73
- Предыдущая
- 73/103
- Следующая
— У цю саму мить зробимо! Прошу не хвилюватися. Пани військові будуть знати, що ліпше, ніж у Шльоми, їм ніде не буде!
Жид миттю побіг у низенькі двері, які вели до кухні. Через хвилину звідтіль долинули крики, що ними він підганяв служок.
Зверху по сходах загупали чиїсь ноги. Незабаром з'явилися дві кудлаті голови над потертими свитинами. Зовсім іще молоді хлопці з цікавістю поглядали на козаків.
За хвилину повернувся жид. У руках мав глечик із горілкою, позаду дріботів ногами хлопчина років дванадцяти, який ніс на дощці полумиски з салом, цибулею та ковбасою.
— Чого стали? — зиркнув жид на хлопців, що нерішуче стояли коло дверей. — Ану ідіть звідси!
— А ти нас не гони. У нас є гроші, — похмуро мовив той із хлопців, який був вищим і ширшим у плечах.
— Як є, то сідайте, це вже інша справа, — голос у жида відразу пом'якшав, а коли він звернувся до козаків, на обличчі під здоровенним горбатим носом грала та сама улеслива посмішка. — Пригощайтеся, пани, на війні вам таки знадобиться сила!
Прибулі сіли в кутку, попросили дешевого вина. Жид презирливо хмикнув і зник у бічних дверях. Незабаром служка виніс їм невеликий глечик із вином.
— Що не шинок, то жид! — не вгавав Андрій.
— Та якби тільки шинок! Вони, кляті, вже й церкви святі під себе підібрали. Православним людом керують, як п'яний штанами, — у голосі Максима не було жодних емоцій. — Давай ліпше вип'ємо.
— Давай.
Цокнулися череп'яними чарками. Випили.
— Ех! — із шумом видихнув Максим. — І чарки в них малі!
Деякий час мовчки жували холодну ковбасу. Розмова не йшла. Кульбаба розглядав закіптюжену стелю. Горбоніс перекочував по дошках стола порожню чарку. Раптом до запорожців несміливо наблизився один з хлопців, що сиділи в кутку.
— Панове, дозвольте у вас дещо запитати? — голос у парубка був надзвичайно м'який і тихий.
— А чого, питай. За це не б'ють. — відповів Андрій, вдруге наповнюючи свою і Максимову чарки.
— Ви козаки?
— Хе! А хто ж! Не бачиш чи що?
— Я хотів із вами поговорити, про дещо розпитати.
— Ну то сідай за стіл, бери чарку. Що схочемо, розтлумачимо.
Парубок нерішуче подивився у бік товариша.
– І його клич.
Довго просити не було потреби. Хлопці швидко підсіли до козаків. Усі випили, і Андрій знов налив чарки.
— Гей, шинкарю! — крикнув він у бічні двері.
Жид виріс, мов з-під землі.
— Горілки ще неси! І чарки інші, ці малі. В нас п'ють із таких «михайликів», що в кожному можна мізерного жидка, такого як ось ти, утопити!
Не встигли й помітити, як жид прибіг із другим глечиком і чотирма чималенькими хоряками. Поставив на стіл і щез.
— Друге діло. Це хоряк як хоряк. — Андрій одразу наповнив усі чотири чарки і підняв свою догори. — Ну, браття! Вонзім копія в душі своя!
Випили. Парубки, що не вихилили й половини хоряків, захоплено позирали на запорожців.
— Ну, то що ти хотів? — запитав Максим у хлопця.
— А ви звідки, панове?
— З Низу, малий, — Андрій не звертав уваги, що «малий» був за нього старший.
— Це що, із самої Січі?! — захоплено вигукнув парубок.
— З самої! А хіба що?
— А як козаками стати?
— Он ти про що! Ну, то це просто. Якщо в Бога віруєш, горілку п'єш та душу козацьку маєш, приставай до нас. Добрим молодцям ми завжди раді. А ви хто будете?
— Я Мирон Охрімчук, а він, — показав головою на товариша, — Іван Стельмах. Ми у кравця у робітниках, підмайстри тобто.
— Не хочемо чоботи шити та на пана спину гнути. На волю, до Дніпра-Славути… До Січі! — повільно, карбуючи кожне слово, вимовив Стельмах. І в очах його засвітилися лихі вогники. Така жадоба життя серед вільних степів, така необхідність підставляти обличчя вітрам п'янких бойовищ горіла у тому погляді, що Максима, який подивився в очі молодого підмайстра, немов оповило його енергією. Немов гаряча хвиля пробігла свідомістю.
Утім, Андрій такими дрібницями не переймався. Обличчя Кульбаби вже почервоніло, очі заблищали, а жупан полетів на лаву: душно козакові, душно!
— Приставайте до нас, малі, слави лицарської добувати! На Січі не життя — едемський сад. Побий мене грім, коли брешу! Ось ви, один з другим, як день проживаєте?
Мирон знизав плечима.
— Як? Працюємо… З ранку до смерканку. Та мало з того користі… Тобто користь є, та не нам. Іноді й у свята Божі… А що будеш робити, коли…
— Мироне! — зиркнув на товариша Іван.
— А що? Не соромно, бо правда! Колись різками майстерності навчали, а тепер і батогом пояснюють, що та як. Хіба брешу?!
Іван опустив голову. Горбоніс помітив, що юнак густо почервонів. Руки нервово м'яли потерту шапку, родима пляма на щоці, яка була розміром з галушку, стала ще чорнішою, ніж раніше.
— Не сумуй, хлопче! — поплескав його по плечі. — Кожен сам будує свою долю. Кожен перед Богом єдиним має відповідь давати за діла свої. Не людині цього вимагати… Не людині, хлопче! Чи пан, чи старшина, а чи майстер ваш. Хочете в козаки, давай з нами до коша, під Хотин. А там подивимося, що з вас буде.
— Правду, братику, кажеш! Агов, малі, а що то ви не п'єте? Нумо, вляємо на душу козацьку оковитої!
Усі випили. Закусили салом і кислими огірками. Андрій витягнув із кишені шовкову хусточку, прикрашену тонким східним мереживом, і витер у неї масні руки.
— А у нас на Січі так, — мовив згорда, — приходь усі, хто в Бога вірує. Усяк бажаючий прибитися до куреня може жити і їсти там без питань та пояснень, навіть дякувати не треба. Ото й діла, що прийшов, увіткнув у землю ратище, повішав на стіну яничарку — і лежи собі хоч місяць, а хоч і три, — пий і їж, все готове. Тільки й роботи маєш, що встань та помолися Богові, а коли грошики є, йди в корчму пити горілку. А якщо хто скаже: «Даром хліб їси», то козаки зараз і накинуться: «А ти вже закозакувався, сякий-такий сину!» Таке життя наше. Як то кажуть: Січ — мати, а Великий Луг — батько.
— Добре у вас, панове… — тільки й протягнув Мирон.
— Та не зле… Шинкарю! Горілки козакам! — захмелілий Андрій із такою силою вдарив кулаком по дошках столу, що ті затріщали.
Рудий жид похапцем поставив на стіл глечик і кілька глиняних тарілок зі смаженим м'ясом.
У котрий раз наповнили чарки. Максим, який до цього здебільшого мовчав, глянув на парубків.
— Але в нас і життя малого варте. Не думайте, що тільки боки відлежувати доведеться. Козак гуляє — кров річкою. Братчики ні чужої крові, ані своєї не жалують. Багатьох уже в Царгороді, Синопі й Бахчисараї на кавалки рубано. І у Варшаві, і у Кракові палю ковтали, шкіру з них, із живих, здирали. Так ось.
— Ет! Раз матінка народила, раз і помирати! — хміль ударив підмайстрам у голову, і Мирон махнув рукою.
— Козак буде! — сказав Андрій. — Давай-но вип'єм!
Ударили келихами.
Час рухався неквапно, а запорожці раз у раз гукали жида з усе новими глечиками оковитої. Нарешті шинкар підозріло подивився на них і несміливо запитав:
— Пани козаки нехай не тримають зла на бідного жида, але чи мають вони гроші? Такі славні вояки можуть випити і діжку…
— Ти що, жиде, не бачиш, хто перед тобою! — ще раз гепнув по столі кулаком Кульбаба. — Тримай ось.
І він жбурнув під ноги шинкареві кілька золотих. Обличчя жида враз змінило вираз глибокої стурбованості на широку посмішку. Зігнувшись, він заходився збирати монети, а рот йому не закривався ні на мить:
— Ой, добрі пани лицарі! Ой, славні воїни! Справжній шляхтич і в бою хоробрий, і рукою щедрий. Слави вам, пани, та великих перемог! Та заходьте до бідного Шльоми Шмулевича, а він завжди таким славним панам радий…
— Та заткнись уже, собако нечестивий! Дай людям хрещеним поговорити! — не втримався Максим.
Жид уже підняв останнього золотого і, посміхаючись та невпинно б'ючи поклони, зник у бічних дверях. По сходах загуркотіли тяжкі кроки. Четверо селян, що приїхали до Кам'янця на ярмарок і мусили сидіти, ховаючись від татар, зайшли і сіли у протилежному кутку, під закіптюженою склепистою стелею. Шинкар виглянув і, скривившись, сховався. Через хвилину до новоприбулих підбіг хлопчина-служник, несучи у руках глечик із горілкою, хліб і цибулю.
- Предыдущая
- 73/103
- Следующая
