Хотин - Сорока Юрій В. - Страница 72
- Предыдущая
- 72/103
- Следующая
Біля міської брами їх уже чекало кілька багато вбраних шляхтичів. Віденський під'їхав до них, привітався і перемовився кількома словами. Потім повернувся до свого заступника:
— Ставайте табором під стіною. Я поїду до підстарости. Очевидно, доведеться пробути тут деякий час. І виставте сторожу: довкола міста повно татарських чамбулів.
Під стіною просиділи до вечора, потім повернувся Віденський і дав команду йти в місто.
Кам'янець жив мирним життям. Працювали різноманітні майстерні, бігали взад і вперед перехожі, дзвонили до вечірні на банях церков і високих шпилях костьолів. Численні крамниці з глиняним посудом, одягом, взуттям, кінською збруєю, шаблями й пістолями, а також ще цілою тисячею різних речей відчинили свої двері, очікуючи покупців. Гуділо в шинках і корчмах, що їх теж густо було в місті.
Після переходу з Січі через всю Україну, після запеклих боїв і скажених перегонів козаки широко розплющеними очима дивилися на цю картину мирного життя. Не вірилося, що всього за двадцять миль звідси стоять одна навпроти другої дві величезні армії. Що плюють вогнем і димом сотні гармат, а смерть щодня збирає багатющий урожай. Кам'янця це все не зачепило, і лише кількість людей, що прийшли сюди, рятуючись від людоловів, із найближчих сіл і містечок, видавала близькість війни. Селяни, які не мали куди подітися, сиділи просто неба там, де тільки можна було вкраяти клаптик вільного місця для нехитрого домашнього скарбу. Замурзана дітвора, блимаючи захопленими оченятами, проводжала комонних козаків поглядами. Вулицями лазили вівці й кози, у землі грабали кури, ґелґотали гуси…
Зупинились у затишному гайку, що був укритий важкими лапами сосен і ялин, над самим проваллям, під яким шумів Смотрич, щедро наповнений дощами, що пройшли кілька днів тому.
Опинившись у безпеці, козаки знову почали триматись окремо від польських жовнірів. Попоравши коней, вляглися навколо трьох кабиць, що в них варився затовчений салом братко. Навіть у перший вечір кмітливі запорожці мали і хліб, і сало, і навіть цілий мішок цибулі, яка золотистими боками виблискувала у світлі вогнища.
Після вечері захропіли, розлігшись на возах і вкрившись жупанами й кожухами. Стомлені переходом і заспокоєні міцністю мурів, запорожці спали глибоким спокійним сном. Не спав лише Максим Горбоніс. Він лежав на возі, підклавши під голову оберемок соломи, і дивився на всіяне зірками небо. Там, у височині, тягнувся величний Чумацький Шлях, блимали міріади великих і малих вогників. Он і Великий Віз. Знайомі та любі друзі кожного козака. Вони завжди вкажуть йому дорогу в безкрайньому степу чи в морських просторах.
Однак думки Максима були не там, між зірок, вони линули зовсім поряд, в один із тих цегляних будинків на горбку. З кам'яним орлом на воротах і родовим гербом, вирізаним на великій дубовій дошці. Хоч Горбоніс твердо вирішив не йти туди і не згадувати про ту, що там жила, сон не йшов, а перед очима стояло її обличчя. Такою він запам'ятав її тоді, у гарячці: коси важким вузлом перехоплені позаду, на тоненькій шиї коштовне намисто, підборіддя ледь-ледь здригається, а в очах сльози. Чому вона плакала? Горбоніс згадав Грабовського. Повна протилежність. Пиха, презирливий погляд, а на язиці лиш: хам, хлоп, бидло. Як вона з ним жила? Може, від того й плакала. Хоча не може цього бути! Побачила баба кров, настрашилась. А вдачею вона швидше за все в нього, в Грабовського. Недаремно у московському прислів'ї: «Муж і жона — одна сатана».
Максим зітхнув. І чого вона у голову влізла? Он Андрій хропе, як кінь, хоч би що йому. На війні би шаблею помахати, у Січі горілки та меду вихилити. Та з музиками. Та з піснями й танцями. Все просто і пристойно. Ще і тридцяти літ немає, а у братчиків завжди на язиці: «От це козак! Сам чорт йому не брат! Усім запорожцям запорожець!» І бабами не переймається. А тут… І хотів би забути, а не йде з голови, хоч плач. Бачив ще рік тому, чого б її в пам'яті тримати? Полька, ще й одружена. Хоча тепер уже вдова… Цікаво, а скільки їй літ? Напевне, двадцять, не більше. А яка гарна! От чорт, знову! Покохав би просту козачку, а не таке цабе. Що тепер із цим усім робити?
Глибоко за північ сон нарешті здолав стомленого Максима. Але й уві сні бачив лише її. Він їхав верхи, а вона сиділа попереду. Ніжно дивилася поглядом блакитних, як озера, очей. Мовчала, лише дрібно дрижало підборіддя, а по блідих щоках котилися сльози.
— Чому ти плачеш? — запитував Максим.
— Не знаю, — відповідала вона.
— Я хочу, щоб ти посміхнулася!
— Зараз, любий. Зараз усе минеться. Це я з радості плачу. Я так за тобою скучила!
Максим, набираючи повні легені повітря, хотів кричати і сміятися. Хотів на весь степ кричати її ім'я, але не міг. Блакитні очі коханої тримали і не давали розкрити рота. Раптом з високої трави вилетіла велика біла качка і почала кружляти над закоханими. Вона підлітала майже впритул, голосно кахкала, широко роззявляючи плескатого дзьоба.
Максим розплющив очі. Качка все ще кахкала, із сухим стуком тріпаючи крилами. Піднявшись на возі, побачив Кульбабу, який бігав за наляканою птахою і ніяк не міг ухопити. Нарешті не витримав, вихопив шаблю і миттю стяв качці голову. Потріпотівши крилами, та затихла.
— Бісова птиця! Яцьку, йди здобич забирай, уполював ось… Кашовару віддай, — Андрій, сміючись, простягнув качку малому, що зразу ж прибіг до «батька».
— Тьху, чорт! Такий сон бачив! Що, тихіше не можеш? — Максим роздратовано дивився на Андрія.
— Вставай уже. Я он і м'яса до кулішу надибав. Лазила тут…
— Ех, такий сон! — потягуючись, мрійливо мовив Максим.
— Що, кобєту свою бачив? — Андрій дражливо посміхнувся.
— Пацан ти ще у цих ділах!
— Ой, а ти вже магістр!
Максим, бачачи що Кульбаба у настрої і його не переговориш, махнув рукою. Встав із воза і пішов умиватися до струмка, що дзюркотів неподалік.
Після сніданку від Віденського прийшов Микита. Він розповів, що у місті немає стільки пороху, скільки запросив Віденський у підстарости. Той пообіцяв, що будуть молоти, але на це піде не менше як три дні. Борошно, олію, овес і сіно почнуть відвантажувати вже сьогодні.
— То хоч відісплюся тут! — тільки й відповів заспаний Товкач. Він завжди дивував навколишніх тим, що міг спати день і ніч, встаючи лише тоді, коли кликали їсти.
— Може б то, до шинку піти? — задумливо мовив Андрій. — Дозволиш, Микито?
— Йди, хіба я тебе тримаю? Тут не війна…
— Стривай, я з тобою, — раптом сказав Горбоніс.
Почепивши на бік шаблю, Горбоніс намотав на вухо оселедець і одягнув шапку. Андрій мовчки очікував побратима, покусуючи зірвану травинку.
Проминувши гай, що в ньому був розташований табір, вийшли на великий майдан перед костьолом. Кілька монахів у чорних підрясниках дбайливо підстригали кущі перед дверима храму. Сонце вже піднялося досить високо й освітлювало високі дахи будинків. Козаки, з годину поблукавши містом, зайшли у погріб, що над його дверима висіла бочка і польською мовою було написано «Коляція».
Назустріч вибіг худющий рудий жид у засмальцьованому кунтуші й чорній шапочці. З-під неї виглядали пейси. Жид посміхався, розтуляючи грубезні губи, і руками вказував на брудні столи, що над ними горіло під стелею кілька свічок. Крім них, у шинку нікого не було.
— О, панове таки добре зробили, коли зайшли до Шльоми Шмулевича! Тут вони знайдуть, чим підкріпити свої сили!
Жид так енергійно вимахував руками, що влучив до лутки дверей і засичав від болю.
— Тю! І тут жид! — здивувався Андрій.
— А кого ти хотів побачити в Кам'янці у шинку? — Максим зняв шапку і сів на широку лаву біля столу.
— Пан правду каже! — улесливо посміхався жид. — Де поляк, там і жид. Пани гуляти хочуть? То в жида і горілка, і вино є. Пани голодні? То в жида і ковбаса, і риба. А якщо пани хочуть чогось надзвичайного, знайдуться такі страви й напої, що не соромно самому королю на стіл подати!
— Не треба нам того, що королю. Горілки давай. Сала давай, ковбаси, хліба.
- Предыдущая
- 72/103
- Следующая
