Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич - Страница 29
- Предыдущая
- 29/73
- Следующая
— Чудно, дуже чудно! — відповідала, зітхнувши, господиня. — Смерть його була така дивовижна, що кому тільки розповіси, здвигне тільки плечима та й мовчить. Чи бачте: батько мій добре вмів грати на бандурі. Його ніхто й не вчив; він сам собі вивчився й сам собі зробив бандуру Замолоду він був господарем, тримав худобу й землю орав; але коли померла покійниця мати, а я вийшла заміж, вік передав нам усе господарство, а сам тільки й знав одну бандуру; цілий день, було, грає під цими вербами, що стоять над криницею. Знав він і пісень усяких, і старосвітських билиць; людей завсіди коло нього бувало повно: тс таки перехожі, а то й свої сільські — обстануть його навколо, особливо в недільний день чи в яке свято. І так усі до нього звикли, що коли, бувало, піде з бандурою по чужих селах, то й в селі ніби пусто: раз по раз питають, чи скоро прийде додому дід? Тільки нам небагато було корнети з його заробітків: він скільки збере грошей, всі віддасть першому, хто в нього попросить, і мало коли принесе додому. Такий чудний старий був. Аж ось минулого року навесні прийшла йому охота йти до Києва: «Піду та й піду помолюся богові!» Ось я й чоловік підійшли до нього: «Куди вам, панотче, йти? Ви вже й так немощні, та йти вам по таких спеках та по таких пісках!» — «Ні, піду, та й край». Як узявся, як узявся — зробив-таки, як хотів. Випровадили ми його з людьми в дорогу та й просили їх, щоб вони вже його там доглядали. Як випровадили — минає тиждень, другий настає, — не вертає назад! А завжди, бувало, за один тиждень вертають наші слобожани з Києва. «Ну, — думаємо, — видно, старий говіє, то й товариші його дочікуються». Тільки раз увечорі сидимо ми, я та дочка, в хаті — чоловіка не було вдома. Пам’ятаю як тепер — сонце вже стояло на самому заході й так сильно світило крізь вікно на образи, що образи блищали, як золоті. А під образами стояла панотцева бандура, накрита білою хусткою. Враз хустка злетіла з бандури, ніби чия рука схопила її, і слідом за цим бандура сама собою заграла так само, як грав на ній покійний панотець. Ми обидві так і зомліли. Приїхав чоловік, розповіла я йому, і чоловік злякався; і всі ми тоді ж таки й порішили, що це не перед добром. Як думали, так і сталося. На четвертий день повернулись з Києва люди, з якими ходив панотець, і сказали нам, що його вже нема на світі. Іще що розповідали про його смерть! Коли вони були в Києві, то панотець, прийшовши раз з церкви, став співати улюбленої своєї пісні: «Ой сів пугач на могилі». Потім і каже їм: «Знаєте що, братці? Я зараз помру; жалко тільки, що нема зі мною бандури: мені хотілось би перед смертю заграти свого «пугача». — Сказавши це, він ліг на лаву й склав руки. Кинулись до нього, а він душу богові віддав.
Господиня за слізьми насилу доказала останні слова, і потім почала витирати сльози рукавом своєї сорочки. Старий Чайка й його товариші сиділи всі похнюпившись, зворушені смутком господині, й міркуючи, кожний по-своєму, про дивовижну подію. У хаті стало тихо; і тільки чути було в вікні дзижчання бджоли, що ненароком попала в хату й тепер билася крізь скло на волю.
Може, й довго всі мовчали б, коли б господиня не догадалась поставити на стіл вечерю. Посадовивши на покуті своїх гостей, господиня почастувала старого й Івана горілкою й потім просила їсти, що бог послав. У дорозі чоловік не розбирає, і тому проста сільська вечеря здалася нашим подорожнім навіть розкішною.
Вставши від столу, Чайка подякував господині й сказав, що вони завтра мають намір вийти в дорогу на світанку, і тому краще розрахуватись за ночівлю.
— Оце нехай бог криє! — скрикнула господиня. — Хіба ми шинкарі, щоб нам брати гроші за те, що добра людина в нас переночує? Інша річ з панів, так то вже й бог велів. І я колись ходила на богомілля в Рихли, та з мене ніхто й копійки не взяв за всю дорогу, а ще добрі люди — дай їм бог здоров’я — без хліба й в дорогу не пускали. Та й покійний панотець — хай йому пером земля лежить — завсіди, бувало, каже нам: їж хліб, та й другому дай.
— Коли ж не хочете брати з нас плати, — сказав Чайка, — то візьміть хоч київських гостинців.
Він вийняв з вузлика, якого в дорозі носив за спиною на палиці, два кипарисові хрестики й дав господині; а Йван подарував її дочці великий личман з образом Миколая Чудотворця. Все це прийняли з великою подякою.
Іван просив господиню показати йому бандуру, що лишилася після її панотця; а що він сам умів грати, то, побачивши її, зараз же помітив у ній особливу вартість і тут же купив її в господині.
Потім стали думати про ночівлю. Іван і старий Чайка лягли в хаті, а Маруся з хазяйською дочкою пішли до комори.
Ще небо не почервоніло на сході, а вже наші прочани були в дорозі. Пройшовши верстви дві, старий сказав:
— Ну, діти, тепер підемо путівцями, бо верстовий шлях до самих Козар піскуватий; та сюди ж буде й ближче, і місця тут веселіші.
Повернули проворуч. Перед ними білим морем лежало поле квітучої гречки, від якої повітря пахтіло медяними пахощами. Ранок був туманний, тому вони не могли бачити країв обрію, і біла рівнина здавалась безмежною на всі сторони; тільки спереду крізь димчасту імлу рум’янився схід та ззаду бовваніли ще верби залишеної дороги. Тим часом ранок поступово живився, небо яснішало; подув свіжий вітрець, туман по долинах став кучерявитися.
Пройшовши ще верстви зо три, ввійшли вони в дубовий і березовий гай. Там усе ніби спало. Вкриті росою дерева нависли над вузенькою стежкою й наводили на неї холодний сутінок; а блакитні дзвіночки, переплутані з високою травою, ледве починали розкривати свої чашки. Зрідка попадалися нашим подорожнім водяні долини, ще залиті білим ранковим туманом. Інколи з глибини гаю чути було різкий крик ворона чи глухий стук дятла в дерево; але більше жодний стук не живив дрімотного гаю.
— Не виходить у мене з голови, дідусю, вчорашнє оповідання господині, — сказала Маруся своєму дідові. — Як ви гадаєте, що це таке грало на бандурі?
Дід понурив голову і, подумавши з хвилину, відповів:
— Душа грала, моя комашко.
— Як то душа, дідусю? — спитала вона здивовано.
— А ти ще не знаєш цього? А пам’ятаєш, як розпові дала небіжка твоя баба, а моя дружина, що саме в тор день, коли батька її вбили на війні, стара шабля його, ще висіла вдома на стіні в світлиці, враз ні з сього ні з тогс впала й переломилась надвоє. Як тобі це здається: чогс вона впала?
— Я не пам’ятаю, щоб хто це розповідав мені. Може бути, я тоді була ще така маленька, що й не зрозуміла нічого. Розкажіть ви, дідусю.
— Добре, моя комашко. Слухай! Батько твоєї покійної баби, а мій тесть був у свій час козак між козаками. Вдома всі до нього ходили судитися й просити поради, як до попа, бо голова була розумна; а на війні завсіди був попереду тих голінників, що не глядять валки, а тільки вгледять турка або татарву, та так і вриваються між них, хоч би яка там була сила. Правда, що й користь вони завжди дістають велику; та й діло ж їх не дуже легке: хіба легко врубатися якій-небудь жмені одчайдушних голів у ціле військо вороже і, схопивши здобич, вернутися знов назад? Як би там не було, тільки твій прадід не хотів знати ні про яку небезпеку; і коли б не знайшлось йому товаришів, він сам ладен би лізти на турецькі шаблі. Всі вже знали, що за козак Степан Журба, і сам полковник не раз набивався до нього з чинами: хотів його зробити то осавулом, то старшиною, а раз обіцяв йому самого сотника; то що? Не хоче! Такий молодець удався — «Навіщо, каже, мені ваші чини? Як буду я сотником, то мені треба раз у раз триматись при обозі, та тільки й гляди, куди пошлють мене; а тепер я вільний, як вітер на полі: набрав собі охотників — гайда куди очі! А перекришать їх, я й за те не відповідаю: вільно ж було йти за мною, вони ж не діти, користь же я дістаю від свого промислу таку, що хай похвалиться будь-який сотник». І правду казав: розповідали, хто був при тому, що хоч оточить його ворог, хоч стріляють його, а він усе таки вискочить з їх натовпу, хоч увесь поранений, і не з порожніми руками; завжди, бувало, винесе чи збрую всю в золоті та в сріблі, чи повні тороки кармазинів таких, що й ціни їм нема. Ну, бачивши, що твого прадіда ніяка сила не подужує, а його кінь, коли розгуляється бій, завжди, як чорт, так і скаче на гармати, всі так і думали, що Степан Журба повинен бути якийсь характерник. А він був такий самий християнин, як і всякий добрий чоловік; тільки в нього була така шабля, що з нею він не боявся смерти. Та шабля дісталась йому чудним випадком. їхав він полем виглядати ворога; проїжджаючи краєм глибокого байраку, раптом чує, що в байраку немов хто стогне. Ось він зліз з коня й спустився вниз. Дивиться — лежить козак, сивий-сивий, як молоко, порубаний, ввесь пострелений, а біля нього мертвий кінь. Побачивши твого прадіда, козак підвів голову й каже йому: «Слухай, чоловіче добрий, коли в тобі душа християнська, то зроби ти мені останню ласку, винеси ти мене з цього байраку, поховай у чистому полі й постав наді мною хреста, хоч із хворостини: хай-таки я буду похований, як християнин! А я тобі подарую за те подарунок знаменитий. Ось шабля; вона дорога не золотою ручкою й камінням самоцвітним, а тим, що хто з нею йде в бій, той не боїться смерти, поки сім куль не прострелить його; запам’ятай ти це собі. Перехрести мене та й прощай». Ось прадід твій виніс з байраку, вирив шаблею яму, поховав його, прочитав якоїсь молитви, з козацького списа зробив хреста, увіткнув його гострим у землю, і білу хустку повісив на хресті, щоб знали православні люди, що там лежить козак; потім узяв подаровану шаблю й поїхав. Але коли повернувся до обозу й став показувати товаришам подарунок, то всі, хто брав цю шаблю, дивувались з неї й не могли дійти, що це за шабля: такої нікому не випадало бачити. Адже за старих часів бували такі знавці, що покажи йому клинок, так він тобі, не читаючи ніякого напису, розповість, що це за клинок, із якої землі, і як давно викуваний. А тут уже скільки охотників до незвичайної зброї приходило до твого прадіда, — сходились сотники й осавули полкові, — ні, ніхто не прочитав слів, що ними вона списана, й не сказав який нарід носить такі шаблі. І з цією шаблею воював твій прадід яких-небудь років двадцять; а тоді ж було так: що рік то й війна; нарешті вищербилась вона так, що, виїжджаючи останнього разу на війну, залишив її вдома. Покійна теща, правда, таки й вмовляла його, щоб він її не залишав, та прадід твій не такий був козак, щоб баби слухався. «Навіщо вона тепер мені годиться? Хіба я стану пиляти нею ворога?» Сказав і поїхав з другою шаблею. Прийшли на місце бою. Прадід твій, хоч і не мав уже при собі чудесної шаблі, але все-таки не втримався, щоб не покуштувати першому ворожої крови; зібрав охотників, вишикував їх як слід кутком, скрикнув, гигикнув і врізався в саму середину турецькою війська. Довго не було його ватаги назад, чути було тільки крик та стрілянину серед ворожого стану; нарешті передні лави заколихались, розійшлися і прадід твій вилетів на довгогривому своєму коневі з п’ятою тільки частиною своїх товаришів. Не встигли наші закричати й заплескати в долоні, як звідки не візьмись з ворожого стану куля — хап його просто в голову! Він захитався, упав уперед і обхопив руками коневу шию, і кінь приніс його мертвого до козацького обозу. А теща-небіжчиця в цей самий час з дочками своїми шила йому вдома сорочки, бо, звичайно, все убрання, що брав він з собою в похід, передере й по-кровавить, бувало, так, що страшно й у руки взяти. Враз щось гримнуло позаду її об піл; дивиться — чоловікова шабля. Ну, тут вже всі й догадались, що це значить..
- Предыдущая
- 29/73
- Следующая
