Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич - Страница 30
- Предыдущая
- 30/73
- Следующая
Старий замовк і, здавалось, про щось думав. Його оповідання зворушило молоду кров в Івана, й він замість того, щоб жалкувати про смерть хороброго козака, гукнув жваво: «Добре було тоді жити, дядю!»
Старий хутко глянув на парубка.
— Чим добре? — спитав він.
— Тим, що тоді було де погуляти доброму хлопцеві! — відповідав Іван, хитнувши головою.
— Правду, брате, кажеш! — сказав старий Чайка, розпалений і сам спогадом про козацьку славу. — Правду кажеш! Славно!
І потім відразу замовк і схилив голову, немов соромлячись, що, захоплений старовиною, забув про своє сиве волосся й побратався з парубком.
— Як же ви, дідусю, казали, що на бандурі душа грала? — сказала Маруся. — Цього я не розумію.
— Річ відома, — відповідав дід, — що душа перед вилітом на той світ, прилітала прощатися з рідним; ось вона й дала їм про себе знати через бандуру, так само, як душа твого прадіда дала знати через шаблю.
Тим часом сонце було вже високо над лісом; день наближався до обідньої пори, і в повітрі стало так гаряче, що нашим подорожнім треба було подумати й про спочинок. Ліс з кожним кроком мінявся; попадались між березами й дубами клен і ясен, а по низьких місцях лугова калина й широкі кущі сріблястого верболозу; сама трава щодалі ставала відмінніша від попередньої. З усього було знати, що недалеко повинна бути вода. Це зауваження зробив Іван, і старий ствердив його, сказавши, що вони скоро прийдуть до широкого ставка.
І справді, пройшовши з півверстви, вони почу. ди глухий шум водяного млина, а зійшовши на досить високий косогір, вкритий липою й мальовничими кущами ліщини, вони повинні були спершу закрити очі, бо сонце, що стояло на півдні, відбилось на самій середині чистого ставу й блищало на всю околицю нестерпучо яскравими іскрами. Шум од коліс, заслонений перше горою, тепер був, безперечно, більший; з густим гудінням ходив він навколо ставка лісом, обзивався з усіх боків і знову зливався з безнастанним журкотом води, що бігла по колесах. За ставом біліла під солом’яною покрівлею мірошникова хата з городом, з якого визирало багато золотих соняшників і смуга квітущого маку; по кіллях плоту вився кучерявий хміль, і темно-зелені стовпи його були ніби вартовими вежами для цієї буколічної кріпости. Місцями відважний гарбуз, розрісшись на сонці, виповзав з города своїм широким листям на самий верх плоту, перекидався вниз і не міг уже вернутись назад. Синій дим, вийшовши з-під покришки дерев’яного димаря, тонкою заслоною вився по густій зелені прибережного осокору і злітав потім у блакитне небо. На березі в густій траві паслися вівці й лежало кілька пар волів біля навантажених мішками возів.
Зійшовши з гори, наші мандрівники сіли відпочивати на березі ставу під старою липою. Старий, попоївши, солодко заснув під шум води, що присипляв; а Іван, не мавши досі нагоди говорити з Марусею, запропонував їй іти з ним у ліс по гриби. Вона знала, що дівчині не годиться бути в лісі віч-на-віч з молодим парубком; але в неї не вистачило духу відмовити Йванові в першому проханні, і вона погодилась без відмагання.
Спершу вони обоє не знали, з чого почати розмову. Маруся готова була мовчати до самого вечора, Іван увесь час поривався сказати їй що-небудь, і кожного разу на серці в нього ставало так гаряче, що він спинявся, не вимовивши жодного слова. Та потім він якось уже догадався почати розмову, розпитуючи про Вороніж. Маруся відповідала докладно на всі запитання, розповідала про гулянки й вечірні сходини на вулиці, про парубків і дівчат. Розмова щохвилини ставала цікавіша; і вони самі не помітили, як побралися за руки й, забувши про гриби, ходили по лісу, як давні знайомі. Маруся схаменулась тільки тоді, коли вони сіли під дубом і Іван без зайвої ніжности, вліпив щирий поцілунок в повні її губки.
— Ой, Іване! Що ти робиш? — скрикнула вона, нахмуривши брови. — Як тобі не соромно цілуватись?
— Що ж тут недоброго, моє серце? — відповідав Іван.
— Як то що недоброго? Хіба не знаєш, що дівчатам не годиться цілуватись з парубками? Матуся кожного дня це твердить. Та й дідусь тепер, як тільки побачить мене, то зараз і довідається, що я цілувалась з тобою.
— Не бійся, моя голубко, не довідається.
— Не довідається! Ти ще не знаєш дідуся! Він одним поглядом пройме чоловіка так, що вивідає всю душу, є такі люди, що бояться дивитись йому в очі. Його в Воронежі називають віщуном, бо він все знає і ніщо від нього не сховається.
— Хай він собі й усе знає, тільки ще не чувано, щоб можна дізнатися, хто з ким поцілується.
— Кажи; а ось побачиш, що він скаже. Ходімо. Він, мабуть, уже не спить.
Старий справді вже прокинувся і, побачивши, що вони йдуть разом з лісу, трохи похмурився; але глянувши на принесені сироїжки, до яких він був дуже охочий, забув своє хвилинне незадоволення, ремствував тільки на себе, що довго проспав і спізнився в дорогу. Дальші два дні вони йшли верстовим шляхом. На щастя, погода була хмарна, і вони не зазнали спеки; а від нудьги рятував їх сам старий Чайка. Він увесь час розповідав то про старовину, то про різні пригоди з власного життя і з усіх своїх оповідань робив висновки прості, але порою такі ясні, що їм позаздрив би інший психолог, що черпає свої ідеї з німецьких книжок, а не з живої природи людської.
— Тут ми трохи відпочинемо з дороги, — сказав Чайка Йванові, коли вони ввійшли до Батурина. — Зайдімо до давнього мого приятеля бондаря Омелька. Він спершу жив у нашому Воронежі, та ось уже років з двадцять, як перейшов сюди: тут, бачиш, після тестя дістався йому в спадок грунт. Ми в нього були, йдучи до Києва, і обіцяли зайти ще з Києва.
Бондар Омелько, якого вони застали за роботою, дуже їм зрадів; залишив свої інструменти і, перецілувавшись з гістьми як слід, повів їх до хати.
Хата бондаря Омелька відзначалась між батуринськими простими хатами особливою пишнотою. Крім того, вона вся була вибілена крейдою, вікна знадвору обведені червоною фарбою, а солом’яна покрівля підстрижена так чисто, як в іншого дженджуристого парубка чуприна в велике свято, — всередині був новий липовий стіл на точених ніжках і з двома шухлядами; образи всі під шатами та під склом; на кілочках між вікнами рушники білі, вишивані дуже гарно червоними везерунками, а ослони й полиця і різним посудом були далеко кращі, ніж у звичайних козацьких хатах.
Дві дочки бондаря Омелька, повновиді дівчата в затканих плахтах, нетерпляче чекаючи на Марусю з Києва, зараз же повели її до своєї кімнати і не дали їй навіть привітатися з бондарихою: вони хотіли якнайшвидше дізнатися від неї всі новини, а при незнайомому парубкові соромилися розмовляти. У кімнаті було майже темно, і не стільки від сутінків, скільки від того, що обидва вікна її заслонили дерева: одне — густа черемшина, а друге — вишні, з яких ягоди вперлися в саме скло. Бондар Омелько кільки разів збирався зрубати ці дерева, щоб не було темно в хаті, але дочки, та й сама бондариха, кожного разу упрошували його облишити свій намір, бо в літні ночі соловей співає на черемшині чи на вишні під самими вікнами.
Посадивши Марусю, дівчата перш за все просили її показати київські гостинці й стрічки, що їх вона там накупила; все їх захоплювало; кілька разів міряли вони собі блискучі обручки й сережки, розгортали яскраві стрічки, і залишили тоді, коли Маруся подарувала їм по срібній каблучці від великомучениці Варвари. Потім почали розпитувати її про Київ, про Андріївську церкву, про дзвіницю Лаврську й про печери. Маруся ніколи б не кінчила оповідання, коли б не покликали їх вечеряти.
До бондаря Омелька тим часом прийшло ще чоловіка зо три гостей; всі вони вже досить набалакались і накрасувались, що коли дівчата ввійшли до світлиці, Марусин дід був рум’яний, як яблуко, та й сам бондар Омелько дуже ласкаво світив своєю лисиною.
Сіли за стіл. Спершу всі дуже запопадливо взялися за смачний борщ з свининою й новою картоплею; але в кінці вечері старі більше пили, ніж їли, і навіть прекрасні вареники з сметаною не звернули на себе особливої їх уваги. Почалися без кінця-краю розмови, згадували старосвітчину…
- Предыдущая
- 30/73
- Следующая
