Огненний змій - Александрович Митрофан Николаевич - Страница 28
- Предыдущая
- 28/73
- Следующая
— Що, діти, задивились так на Київ? — сказав нарешті старий Чайка. — Шкода покидати? Не жалкуйте, діти: ще побачите не раз, коли захочете. А ось уже я добре знаю, що востаннє дивлюсь і на Дніпро, й на святу Лавру.
— Хто, дідусю, збудував такий гарний манастир? — спитала Маруся, і Іван вперше почув її голос.
— Печери викопали святі Антоній і Тодосій, а самий манастир мурували дванадцять братів, що лежать у печерах. Помітила ти їх?
— Помітила, дідусю.
— Ну, добре. Ось ці ж дванадцять братів, скінчивши церкву й всю манастирську горожу, мурували високу Лаврську дзвіницю багато років. При цьому було їм особливе чудо боже, саме те, що скільки вони вимурують удень, уночі входить у землю, отже, й риштовання, яке роблять мулярі, вони не потребували; вони, стоячи на землі, виробляли всі ті стовпи, що бачиш під самим дахом. Одної ночі з’явилась старшому братові у сні матір божа і сказала, що стіни класти вже досить, бо в усьому світі немає вищої будівлі; а виведи, сказала, вверх, і обкуй його чистим золотом, і хрест постав також з чистого золота. Сказала й сховалась у небесах. Старший брат устав, помолився богові, збудив братів, і взялися до роботи. Скоро вивели верх, окували золотом і хрест поставили з щирого золота. Тільки-но все скінчили, дзвіниця враз вийшла з землі й стала ось як тепер. Тоді вночі приснився всім братам однаковий сон: що з’явилась божа матір і спитала їх, якої нагороди бажають вони від бога за свою працю? Одинадцять братів не хотіли іншої нагороди, як тільки, щоб їх поклали в печерах, викопаних святим Антонієм і Тодосієм; а дванадцятий забажав собі багатства й хотів іще пожити в світі. Але в світі незабаром все йому набридло, і він прийшов до братів, щоб і собі лягти разом з ними; а що вони не залишили йому місця, то він, втиснувшись між них, не міг простягнути обох ніг і заснув із зібганою ногою. Так і тепер лежить він.
Маруся’ замислилась після цього оповідання й спустила очі донизу.
— Що ти замислилась так, Марусю? — спитав Іван. — Чи не хочеш ти й собі йти в манастир?
— Ні, я не піду в манастир, — відповідала Маруся, зарум’янившись, і поглянула на Івана; але поглянула так, що в нього в очах замиготіло.
Іван хотів як-небудь провадити далі розмову, але сердечна тривога не дала йому говорити, він мовчки дивився на чорноброву красуню, що втупила з вабливою соромливістю свої очі. «Незрівнянна дівчино! — думав він. — Чого б не дав я, щоб дізнатися, що в тебе на душі?»
Тим часом як серця молодих наших подорожніх хвилювалися, старий, для якого пориви ніжних почуттів була справа давноминула, щось шепотів, дивлячись на Печерську Лавру, і вклоняючись ще раз до землі, сказав: «Ходімо, діти! Дорога далека; не треба гаятись».
Дорога від Києва до Броварів іде сосновим бором, сипучими ггісками. Вона для прочан, що обіцялися йти до Києва пішки, була ніби останнім іспитом у довгій і важкій подорожі. Зате ще з самих Броварів їм, як земля обітована, з’являється чудесна картина Києва, вся вкрита туманом, крізь який напівпрозорим стовпом виднілася в золотому вінцеві велетень-дзвіниця. Ландшафт розкривається, чим ближче підходити; і нарешті на березі Дніпра стомленого прочанина вражає незвичайне видовище, нетямиться він від святого захвату, як праведник, побачивши браму рая, і з побожним почуттям вдячности кладе доземний поклін.
Цілком інше почуття опанує душу прочанина, що залишає святий Київ. З кожним кроком він смутнішає, з кожним кроком він ніби втрачає щось; і це його почуття можна порівняти з тим станом душі, коли від’їжджаєш з батьківщини, чи залишаєш дім, в якому жив душею, в якому було тепло й затишно серцю.
Наші подорожні з кожного майже горбка на дорозі оглядалися назад, і кожного разу Київ виднів невиразніше, і кожного разу Йван і Маруся скидалися між собою очима. Маруся спершу червоніла, коли зустрічала Іванів погляд; але до кінця дня вона так призвичаїлась до товариша своєї подорожі, що посміхалася до нього з дитячою щирістю; і вони, зовсім між собою не розмовляючи, зрозуміли один одного, ніби прожили разом кілька місяців.
Надвечір прийшли в сельце, побудоване на пісках по обидва боки великої дороги. Бідні хати, обмазані жовтою глиною, сумно стирчали одна біля одної; ні огорожі порядної не видно було, ні садочка, як це звичайно буває по українських селах; тільки серед села дві верби похилились над криницею й простягнули свої вечірні тіні через широку дорогу.
— Як ці люди можуть жити в такому порожньому місці? — сказала Маруся. — Я тут померла б з нудьги після нашого Воронежа!
— Так тобі здається, моя комашко, — відповідав їй старий Чайка. — А спитай їх, чи згодні вони кинути свої голі піски й переселитися в наш Вороніж, де на кожному кроці не розминешся з садками й городами? хМабуть, ні. Для них ці дві верби миліші за всі левади й садки чужої сторони; і в цих убогих хатах тутешні дівчата так само люблять співати пісень і слухати оповідань про давні часи, як і ти в своїй вибіленій і витиканій квітками світлиці.
— Куди ж зайдемо, Іване?
— Зайдімо в ту хату, що біля верб: вона, здається, краща за інші.
— І то правда, — сказав старий Чайка й повернув ліворуч.
Хата, в яку вони зайшли, була справді чи не найкраща в усьому селі. Ослони, що стояли вздовж двох стін, були чисто вимиті, в кутку над столом образи, завішані білим рушником, кінці якого, вишиті червоним мереживом, спадали вниз по обидві сторони. На полу, тобто на дошках замість ліжка, сиділа за гребенем дівчина в білій сорочці й синій запасці, колихала ногою привішану до стелі люльку й наспівувала пісні; але, побачивши незнайомих людей, зараз же замовкла. Біля запаленої печі метушилась не стара ще жінка в очіпку й халаті — видно, сама господиня.
Наші подорожні, ввійшовши до хати, помолились спершу до образів, як належить людям, що повертаються від святого місця, і потім уже привіталися з господарями й просили дозволу переночувати.
Жінка, що стояла біля печі, дізнавшись від прочан, хто вони, з українською привітливістю просила їх сідати й кинулась з ганчіркою обтирати ослони, що й так були незапорошені; але такий уже обов’язок охайної господині.
Поки старий Чайка говорив з господинею й розповідав їй то про Київ, то про свою дорогу й теперішні врожаї, Маруся підійшла до дівчини, що сиділа за гребенем,і почала з нею свою розмову, яка від починків і прядива перейшла поступово до справ цікавіших. Дівчата скоро спізналися, і Маруся спитала молоду свою господиню, якої вона співала пісні, коли вони ввійшли до хати.
— Про Саву Чалого, — відповіла дівчина.
Маруся ніколи не чула пісні про Саву Чалого й просила її заспівати. Дівчина довго відмовлялася, нарешті не могла відмовити настирливому проханню Марусі й заспівала півголосом, щоб не заважати своїй матері розмовляти з старим подорожнім.
Старий Чайка, прислухавшись до голосу пісні, перервав свою бесіду й, підперши рукою підборіддя, дивився на дівчину, що, посукуючи деркотливе веретено й схиливши набік голову, співала, як Сава пристав до ляхів, як панував з ляхами й збирався з ними руйнувати православну церкву, як нарешті поїхали до нього запорожці й взяли його на три списи, і як утікала від запорожців молода дружина його.
— Славна пісня! — сказав Чайка. — Старосвітська! Хто тебе, дівчино, навчив цієї пісні?
— Покійний дідусь, бувало, співає її.
— А давно ж помер твій дідусь?
— Рік і два тижні.
— Та ще й помер на чужій стороні, — додала господиня, що сиділа проти них, підперши долонею щоку, — і ми залишилися сиротами без останнього його благословення. Царство йому небесне! — сказала вона згодом. — Небіжчик жив і помер якось чудно.
— Як саме чудно? — спитали разом Іван і Маруся.
- Предыдущая
- 28/73
- Следующая
