Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 4
- Предыдущая
- 4/64
- Следующая
- Абі!
Навколо забігали, чиїсь руки поставили мене на ноги, посадили в крісло.
Я обливалася потом. Повітря було липке, наче патока, важке, як вода.
Хтось уклав мені в руки паперовий пакет, десь дуже далеко заговорила Сара, хотіла мене заспокоїти:
- Дихай! Отак. Вдих, видих. Вдих, видих.
У дитинстві в мене часто траплялися напади паніки. Але з роками я привчила себе тримати емоції під контролем, топтати їх, наче багаття. Сара завжди казала, що почуттів краще не замовчувати, треба виговорюватися, та я знала: краще вже відмахнутися й удавати, ніби все гаразд. Краще нічого не відчувати.
Дихання вирівнялося поволі, ніби само собою, стишився пульс. Слух повернувся до мене. Доктор Гріффіт із Сараю розмовляли.
- Що сталося? - питала Сара.
Вона вміла виявити стриманість. Ніколи не впадала у відчай, не панікувала. Я відчула, як у душі здіймається гнів. Я навіть запитання не можу поставити як слід!
- Лікар швидкої, який тепер на пенсії, побачив її на березі Зиrзаrу, там, де міст. Ми не знаємо, чи вона впала з мосту, чи ... Це вже поліція має розслідувати, - розповідав доктор Гріффіт.
Він сидів переді мною навпочіпки, міцно тримаючи за руку. Долоня в мене вкрилася потом, а в доктора шкіра була суха, прохолодна.
Сара всілася поруч зі мною, підставивши мені під рота паперовий пакет. Тепер вона заворушилася.
- Люди ж виходять із коми ...
- Олівія не в комі, - м'яко урвав доктор Гріффіт. - У разі коми зазвичай ідеться про місцеві ушкодження, а в неї була така кровотеча, яка спричинила зміни майже в кожній ділянці мозку. Мені дуже шкода, я знаю, це важко збагнути і ще важче прийняти, але Олівія не прокинеться.
Мене пройняв страшенний біль у грудях.
- І вона вагітна? - прошепотіла я.
- Так, - відповів доктор Гріффіт.
Я подивилась на Сару. Щелепа в неї так і ходила, ніби вона жувала шкіряний пасок.
Я знову подала голос:
- Який термін?
- Ми ще маємо провести ультразвукове дослідження, щоб сказати напевно, але, судячи з рівня ХГЛ[2], десь між тринадцятьма та чотирнадцятьма тижнями.
Я пригадала, що було три місяці тому. То був, певно, червень. Олівія була на канікулах. Ходила на водійські курси, складала пробні іспити, плавала, гуляла з друзями.
Нічого особливого. Грошей у нас завжди було обмаль, до того ж треба було назбирати Олівії на коледж. Навіть не уявляю, у який момент усе змінилося, коли вона могла завагітніти. Вона, певно, і сама не знала. Якби знала, то сказала б мені.
- Наскільки я розумію, дитина вже зазнала впливу різного випромінювання, хімічних речовин? .. - Сара замовкла, не договоривши.
Доктор Гріффіт поморщився.
- Так. Можливо. Найімовірніше. Зазвичай ми проводимо тест на вагітність, щойно пацієнтку доправляють до лікарні, але в цьому разі довелося спочатку оперувати.
Неприємно загуділа вентиляція, запахло пилом, спертим повітрям.
Сара і доктор Гріффіт мовчали.
- Я хочу її бачити. Зараз.
Голос у мене був бляклий, надтріснутий.
- Звісно, - одразу погодився доктор Гріффіт.
Сара допомогла мені підвестися, нас повели в реанімацію.
Хоч як тиснули на мене груба лікарняна обстановка, цей білосніжний коридор, а надія ще жевріла: може, там не Олівія, сталося жахливе непорозуміння, наплутали щось у реєстратурі. Там не моя донька.
Доктор Гріффіт ішов швидко. У кінці коридору повернув ліворуч, помахав перед зачиненими дверима бейджем, і ми опинилися в палаті інтенсивної терапії. Біля ліжка стояла Джен Стоукс, мама дівчини, що з нею Олівія дуже дружила. На шиї в неї теліпався стетоскоп. Машини навколо гули і дзижчали.
- Докторко Стоукс, - привітався Гріффіт.
- Джен?
Я дивилася на сусідку порожнім поглядом. Ще кілька годин тому ми їли в них удома барбекю, а тепер стояли в реанімації. Під халатом на жінці були витерті джинси та старенький джемпер з емблемою "Сіетл Сігокс". Очі почервоніли, темні кучері безладно звисали на сполотніле обличчя. Стиснуті в кулаки руки складені на животі.
- Що ти тут робиш?
- Це я їй зателефонувала, - пояснила Сара, і тільки тоді я згадала, що Джен завідує місцевою реанімацією.
- Абі, мені дуже шкода.
Вона ще ворушила губами, ніби хотіла щось додати, та нічого не вийшло. Вона опустила очі, подивилася кудись униз.
Подивилась і я, та Олівію впізнала не одразу. Донька лежала така ж біла, як і простирадло, що ним було застелене ліжко. Тіло її було нерухоме, схоплене в лікарняну ковдру, немов у капкан.
Скрізь були крапельниці, насоси, тягнулися незліченні трубки й дроти: занурювалися в горло, щоб могла дихати, квіткою розпадалися на грудях - виміряли пульс. Біля самого ліжка плескало, шипіло щось в апараті штучної вентиляцїї легень.
Голова в неї була замотана бинтами, над правою бровою червонів глибокий поріз, на лівій скроні розцвітав нудотно-фіолетовий, майже чорний синець. Ніс і вилиці покраяли подряпини.
Я дивилась на доньку й відчувала неймовірний фізичний біль. У грудях крутило, ніби серце от-от зупиниться, та воно й далі билось, ніяк не хотіло ставати - серце зрадило мене. Біль і безпорадність прошивали все тіло, ніби спалахи блискавки.
Мій погляд упав на живіт Олівії, ще й досі плаский - і не скажеш, що там, усередині, причаїлася дитина.
Краєм свідомосrі я зазначила, що Джен вийшла з палати. Буря почуттів наростала в мені, готова вихопитися назовні, розірвати на безліч шматочків. Я взяла Олівію за руку: хотіла - ні, мyсілa - бути з нею.
Її долоня безвільно впала мені на пальці. І тут я помітила, що чогось бракує. Кудись подівся срібний браслет із підвісками, що його Олівія ніколи не знімала. Натомість її зап'ястя прикрашала ціла низка чорно-фіолетових синців.
4
ОЛІВІЯ
Квітень
– Господи, ну й налякала мене та дівчина, - поділився Тайлер наступного понеділка після поїздки в університет.
Ми саме обідали в шкільній їдальні, за нашим звичайним столиком. Поряд височіли стоси помаранчевого кольору стільців, що їх використовували під час багатолюдних заходів.
- Це точно, - погодився Пітер і закивав морквяною головою. - То що це було, Лів? У тебе є сестра?
Я рішучо захитала головою.
- Ні, звідки?
Тайлер, який сидів поруч зі мною, сунув до рота добрячу жменю смаженої картоплі.
- Ви з нею справжні двійники. Тато каже, що в кожного з нас десь є двіиник.
Я раптом відчула, що не голодна, і відклала бутерброд з арахісовим маслом і джемом. Мені не хотілося про це говорити, та вони все ніяк не могли заспокоїтись.
- У неї навіть підборіддя дупкою, - додав Пітер. - Достоту як у тебе!
Тайлер зиркнув на нього з-під лоба. Я зціпила зуби: зараз він йому відповість. Він і сам казав про мою ямочку: "як дупка", - не спересердя, просто це було в його стилі. Але ж йому, Тайлеру, можна.
Утім він мовчки взявся за картоплю. Я навіть видихнула з полегшенням.
Медісон відкусила від морквини, захихотіла:
- Ямочки на підборідді не тільки в родичів бувають, дурепо.
- Вона мені не сестра, зрозуміло? - урвала я. - Ми навіть не знайомі.
Усі разом замовкли. Серце в мене калатало аж у горлі; я опустила очі. Уявила, як вони обмінюються поглядами. Адже я була місцевим миротворцем. Ніколи не давала волі гніву, ні з ким не сварилася.
Я старанно общипала з бутерброда скоринку - хліб став голий і гладкий, немов камінчик. Скоринку я терпіти не могла. У дитинстві мама, траплялося, обрізала шматочок по краю, потім підрізала кути, щоб він був зовсім круглий, а всередині робила дірку. Виходила буква "О". Я раптом відчула, як мені її бракує.
Медісон вирішила змінити тему.
- А знаєте що? Мій брат наступного тижня приїздить додому.
Кров кинулася мені в обличчя. Я поспішила сховатися за власним волоссям, удаючи, ніби з насолодою обкушую кінчики.
- Предыдущая
- 4/64
- Следующая