Ніч, коли Олівія впала - Макдональд Крістіна - Страница 3

Я ще більше зашарілася, та Пітер тільки посміявся.

- Псих, - виснувала Медісон, закотивши кокетливо очі.

Очі в Тайлера звузилися, на щоках заходили жовна.

- Замовкни, Медісон. Просто з тобою ніхто нехоче зустрічатися, от ти й бісишся.

Я зареготала навмисно гучно, сподіваючись розрядити атмосферу:

- Може, я й червона, та до твого волосся, Пітере, мені далеко.

- Та йди ти знаєш куди? Козел. .

Медісон вивернулася на сидінні й, насупившись, втупилася у вікно. Вставила у вуха навушники й так накрутила гучність на своєму айфоні, що аж мені стало чути попсові мотивчики.

- Не зважай!

Тайлер потягнув мене до себе, щоб я встала, а тоді сам усівся на моє місце, а мене посадив на коліна. Його голова лежала в мене на плечі. Тайлер із Медісон ніколи не ладнали одне з одним. Він їй здавався занадто липким. Кароокий блондин із хвилястим волоссям, Тайлер був найгарніший хлопець у нашій школі. Мені довелося добряче попітніти, щоб опинитися в компанії негласних лідерів, та остаточно це місце закріпилося за мною тільки тоді, коли ми з Тайлером стали зустрічатися. Загалом бути його дівчиною мені подобалось, якби він тільки мене не облизував на людях!

- Знаєш, я все думав про вчорашнє, - прошепотів він мені в самісіньке вухо.

Я знову залилася рум'янцем. У вухах застукотіла кров. Я роззирнулася навкруги: чи ніхто не чув?

Учора він був у мене, доки мама не повернулася з роботи. Ми цілувалися, і він трохи розпалився, став тиснути. Я розплакалася. З ним таке траплялося: ніяк не зупиниться, усе про своє. Але ж усі хлопці такі, хіба ні?

Він відхилився, хруснув шиєю. Від цього звуку я аж здригнулася.

- Вибач, дарма я ... ну, ти розумієш. Просто я тебе дуже люблю. Ми ж уже давно разом, чому б не висловити своїх почуттів одне до одного?

- Скоро, добре? Я поки що не готова.

- Я тут подумав ... - Він нахилився ближче, пройшовся мені по щоці вологим поцілунком. - Може, виберемося кудись на вихідних, цих чи, може, наступних? Тільки ми удвох, більше нікого. Щоб усе було як слід. Мамі скажеш, що залишилася на ніч у Медісон.

Це було так безглуздо, що я мало не розсміялася. Що він пропонує, зняти номер у готелі? До того ж я не мала наміру з ним спати. Мені ще бракувало нагуляти живіт у такому віці - як мама.

Але я цього не сказала, тільки усміхнулась.

- Так, може, чому б ні, - відповіла.

Мені не хотілося його ображати. Якщо йому це буде приємно, хай думає собі що хоче.

Тут автобус раптом загальмував: ми прибули у Вашингтонський університет.

- Приїхали! - закричали в голові автобуса.

Медісон вийняла навушники.

- Та тут повно народу, - промовила вона, показуючи у вікно.

І справді, біля стоянки чекали десятка з чотири підлітків, половина у звичаиному одязі, решта - в однаковій формі: дівчата в зелених картатих спідничках із гольфами й так само зелених піджаках, хлопці в сірих штанах, із зеленими краватками на шиї.

- Кляті сноби! - вигукнув Пітер.

Сонячний промінь упав на його руду шевелюру, залив укрите ластовинням обличчя. Він не зводив очей з Медісон, чекав реакції. Мені стало його шкода: вона ж його живцем проковтне, а він, зрештою, непоганий хлопець. Тайлер казав, що вона шльондра. Я б, може, і погодилась, якби ми з нею не були ліпші подруги. У неї що вихідні, то новий хлопець.

- Виродки! - заверещав Ден, Пітерів приятель.

Ден, жирний насмішник і заводіяка, особливим інтелектом не вирізнявся, тільки корчив розумника, але так упевнено демонстрував роздуту до небес самооцінку, що його і справді боялися. Тайлера він смішив. Мене - виводив.

- Щоб я таких слів не чув! - долинув з голови автобуса крик містера Паркса, нашого фізкультурника, якому випало очолювати вилазку. - Виходьмо!

Ми вийшли просто на весняне сонце. Бувають у Сіетлі такі розкішні дні, коли небо після довгого дощу синє-синє, наче иого вичистили щіткою. Повітря, уже трохи нагріте, обіцяло й надалі хорошу погоду.

Між височезними вічнозеленими деревами проглядали вишні, укриті, мов піною, рожево-білим цвітом. У далині виднілися відведені під студентські об'єднання будівлі, усі в різних стилях: епоха Тюдорів, готика, георгіанські часи.

- Діти, сюди! - замахав руками містер Парке, демонструючи під білою теніскою величезні, як у бика, біцепси.

Ми послухалися, і вчитель поспішив нас перезнайомити: середня школа Портедж-Пойнт, Баллардська середня школа, Католицька академія Сіетла - останні у формі.

Спочатку ми всі якось трималися знайомих, та після того, як нас представили, одразу розговорилися.

Тайлер обійняв мене за плече, міцно притискаючи до себе. Праворуч стала Медісон. Я почувалася затишно, у безпеці: то був світ, до якого я звикла.

А потім я побачила її.

Усього за кілька кроків від мене стояла дівчина, вдягнена в зелену форму Католицької академії. Мала довге, дуже світле волосся, гострі вилиці, які бувають у слов'янок, кирпатий ніс і ямочку на підборідді.

Вона повела на мене очима, і я раптом відчула, що стою на краІQ обрію.

Ми були схожі, неначе сестри.

Вона також побачила мене, і очі її розширилися - темно-зелені, як і в мене: цей колір нечасто зустрінеш.

Цієї миті, дивлячись на це з дитинства знайоме обличчя, я полетіла в прірву. Скільки мені летіти, чи заб'юся, не знала. Знала тільки, що життя моє змінилось назавжди. 

Жовтень

Місис Найт, ви мене розумієте?

- Побачивши доктора Гріффіта, я закліпала очима, не знаючи, чи мені не почулося.

- Ваша донька вагітна. - Він говорив дуже повільно, ніби звертаючись до дитини. - Мозок Олівії незворотно уражений, вона вже ніколи не прокинеться, але відповідно до законодавства штату Вашингтон ми не можемо відімкнути її від апаратів штучного життєзабезпечення. Ми зобов'язані забезпечити всі умови для того, щоб зберегти плід. Чи ви мене розумієте?

Я кивнула й одразу захитала головою. Так, я розуміла, що він каже, але виходила повна нісенітниця, ніби він просто розгорнув словник і навмання зачитував звідти слова.

- Що? ..

Договорити мені не дали. У двері постукали, і на порозі з'явилася медсестра в рожевому халаті та такого ж кольору штанах, із сумним обличчям і обвислими, ніби в сенбернара, щоками.

- Місис Найт, ваша сестра ...

У мить відштовхнувши медсестру, у кімнату влетіла Сара. Блакитні очі дивилися з-під червоних набряклих повік - таких само, як у мене. Вона схопила мене за руку, а я тупо дивилася на її пальці. Ідеально гладенькі, овальної форми нігті, глянцевочервоні, як свіжа кров. Навіть тут уночі, у світлі лікарняних ламп розкішно виблискували мелірувані пасма волосся.

Вона хотіла мене обійняти й так потягнула до себе, що боляче здавила ребра, але, відчувши, як напружилося моє тіло, одразу відпустила. Її обличчям промайнула тінь образи. Ця відстань між нами була завжди, хоч і ледве помітна. Так, моя провина, проте припинити я вже не могла.

- Де Олівія? З нею все добре? Що сталося? Що вона взагалі робила надворі серед ночі?

Питання сипалися з неї, наче з кулемета. Тон у неї був жорсткий, так мама може говорити зі своєю дитиною - а вона говорила зі мною з того часу, як мати лишила мене, десятилітню, у двадцятилітньої Сари на порозі, з рюкзаком, у якому не було нічого, крім ношеного одягу. А потім пішла додому й наклала на себе руки, і відтоді мене виховувала Сара.

Я захитала головою, відчуваючи, як підступають до горла сльози.

- Вона ... вона ...

Не знаю, що вона робила надворі серед ночі.

Увечері, після ванни, я випила трохи вина й забралася в ліжко, хотіла ще почитати перед сном. А доки я спала, моя донька вийшла з дому і ... І що?

Мене закрутило, немов у тумані, в очах потемніло.

От і панічна атака, давня моя знайома.

- Місис Найт? - почулося здалека.

Усе пливло, вуха повнилися нудним вереском. Сили залишили мене. Я впала на долівку.