Лихе око - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 6

Якось вона мала нагоду познайомитися з Ніною, дружиною свого напарника. З подивом почула: виявляється, Богдан багато про неї розповідав. Дуже швидко з’ясувала: в розумінні дружини багато означало лише те, що чоловік сказав, як Лору звуть, як її прізвище, трьома словами пояснив – удова добровольця. Все інше Ніна, яка жила з Соколом дванадцять років, прочитала по його очах і обличчю.

Жінки розговорилися, і Лора дізналася: він і раніше не вирізнявся балакучістю. Та все ж мовчанка накрила після фронту. Загалом Ніна обожнювала свого, хоча час від часу закручувала гайки. Найперше – коли йшлося про випивку. У такому стані Сокіл не буянив, напивався мовчки й спав окремо. Проте дружині не подобалася саме така звичка, і цей конфлікт став однією з причин, чому Богдан радів відрядженням.

Нещодавно Сокіл так мало не нажив собі проблем із законом. І якби Лора не знала всіх слабкостей напарника, то витягнути його з камери та вивести з-під підозри у вбивстві було б для неї дуже складно. Чи зробив Богдан із тієї прикрої історії висновки, Кочубей не питала. Навіщо – все одно не відповість.

Ще одна його звичка Лору неабияк дратувала.

Та за короткий час вона змирилася. Для неї це несуттєво, а людина повинна мати маленькі шкідливі слабкості. Ось і зараз, коли Сокіл звернув із траси до найближчої заправки, щоб випити кави, вона знала: неодмінно купить коли, щоб запити найменш їстівний з усіх запропонованих пиріжок, хот-дог чи бургер.

Псувати шлунок – погано.

Але хтозна. Раптом шлунок її напарника перетравлює цвяхи.

Гайдук майже ніколи не їздив пасажиром, любив свій «лендкрузер» і кермував сам. І тим паче – вперше поїхав кудись із Соколовським. Вирішивши увімкнути шефа, який платить за все з широкого плеча, він дуже здивувався, коли Богдан мовчки кивнув на булочку з сосискою, а Лора зі знанням справи попросила для напарника ще й півлітрову бляшанку коли.

– Ти серйозно? – примружив очі Гайдук, та одразу ж зрозумів марність зусиль і повернувся до Лори: – Він справді це їсть?

– Зараз сам побачиш.

– Не для моїх нервів.

Сокіл знизав плечима, взяв замовлене, відкусив відразу третину. Жував неквапом, і Лора вгадала його намір: демонстрація, грає на публіку, нехай глядач лише один. Їдло не запив – залив, спорожнивши бляшанку відразу наполовину.

– Забув, як харчуються опери? – зауважила Кочубей, беручи в шефа паперовий стаканчик еспресо. – Давно паном став?

– Не забув. Тому й пересмикнуло. – Гайдук сьорбнув кави, скривився. – У подорожніх забігайлівках завжди такі помиї?

– Типова кава з типового автомата. До речі, не найгірша, пане Гайдук, – слово «пан» вона навмисне підкреслила. – Тобі секретарка в офісі робить таку саму. Чи, – знову вирішила підколоти, – з її рук смакує краще?

– Іди в баню, – беззлобно відмахнувся Данило. – Зараз ти скажеш, що я відірвався від реального життя.

– Хіба ні? – Лора допила свою каву. – Ось же, свято віриш у казочки. Ми їдемо казки слухати, і не заперечуй.

– Ми їдемо рятувати репутацію фірми, – відрубав Гайдук, тепер голос звучав жорстко. – Честь мундира, якщо завгодно, пані Кочубей. Я начальник, ви ж із Соколом – мої підлеглі. Але для працедавця ми в однаковому статусі. Нам, усім трьом, платить за роботу банк «Омега». Гроші, як на наш час, доволі пристойні. Руку свого хазяїна ми не кусаємо. Проте захищати його ділову репутацію мусимо.

– Ти зараз порівняв себе зі сторожовим собакою, – завважила Лора. – Нас теж. Бо кусаються собаки.

– Не чіпляйся до слів.

Свою каву Гайдук не допив – знайшов очима смітник, узяв зіжмакану картонку в Лори, викинув усе разом, навіщось обтрусив руки. Сокіл ще не доїв, тож мали кілька хвилин для розмови.

– Не чіпляюся. Лише повторюю те, що почула.

– Лоро, твій дух протесту зараз недоречний. Те, що відмочив охоронець, тягне на звільнення відразу. З «вовчим» білетом, до речі. Проте взяли порушника на службу після моєї особистої рекомендації. Тобто косяк – мій. Я, нагадаю тобі, не мусив за Графа вписуватися. Якщо хочеш, статус не дозволяє, надто дрібно. Є кому вирішувати такі питання на місцях. Але я доклав руку до скандалу.

– Ти не знав, – мовила Лора.

– Не виправдання. – Гайдук хитнув головою. – Відмазка не катить, як кажуть у таких випадках наші колишні клієнти. – Зараз шеф нагадав про службу в розшуку. – Банк «Омега» вже третю добу хейтять[5] у мережі. Вже є аж три сюжети в теленовинах. Причому – в прайм-тайм. Отже, звільнити й покарати винуватця мало. Я відповідальний за безпеку не якогось заштатного відділення десь на околиці Житомира – на мені безпека всієї великої структури. Додай, що Вадим Граф – мій протеже. Особистої відповідальності ніхто не скасовував. Ми ж не народні депутати, які не звикли відповідати за слова, а тим паче – вчинки.

– Розумію. – Лора сильніше натягнула плетену зелену шапочку, підняла комір пальта, повела плечима. – Тільки ж наш фігурант заявляє: на нього кинули лихим оком. Пристріли. Вважай, прокляли. І ти на таке повівся. Уявляю себе екзорцисткою.

– Хто тобі сказав, що я приймаю це виправдання?

– Не конче говорити. Справи часто важливіші й красномовніші.

– Гаразд. Що ж я такого зробив? Чим саме дав тобі привід думати, що я повівся на казочку про лихе око?

– Ми ж їдемо заради цього. – Лора всміхнулася кутиком рота. – Ти взяв мене, щоб розібратися саме в цьому. І я сама дала привід, не далі, як місяць тому. Хто мав справу з пробудженням старовинного прокляття?[6]

– У прокляття першою повірила ти! – Усмішка Гайдука була широкою й переможною. – Тобі й тепер карти в руки. Довела: гризеш такі справи, мов горішки.

– Ще справи ніякої немає.

– Приїдемо – буде.

Лора Кочубей ще не знала тоді, що шеф справді накаркав.

До Житомира дісталися за годину.

Міста Сокіл не знав. Орієнтиром слугувала панчішна фабрика десь на Богунії[7], та навігатор вів такими шляхами, що двічі повертав машину до вихідної точки. Гайдукові набридло, набрав номер начальника місцевої філії, ввімкнув телефон на гучномовець, і далі Богдан кермував, слухаючи його.

Тамтешнє відділення «Омеги» справді виявилося невеличким. Його розмістили на першому поверсі однієї з багатоповерхівок, і Лора підозрювала: раніше тут було або кафе, або галантерейна крамничка. На більше метраж не тягнув. Усередині заледве розмістилися два столики для менеджерів, протилежний кут відгородили під касу. А начальник, Борис Борисюк, молодий пузань в окулярах та з модною гіпстерською борідкою, тулився в кімнатці на вісім квадратів, не більше.

Тут було тісно навіть удвох, третій стілець для Лори довелося принести із залу, і Гайдук рішуче підсунув до неї свій, а сам виніс зайвий. Кивком попросивши Борисюка сісти, він залишився стояти, нависаючи над господарем кабінету й домінуючи в такий спосіб. Від кави відмовився, глянув на Лору. Вона теж мотнула головою, відразу взяла ініціативу:

– Пане Борисюк, вас карати наразі ніхто не збирається. Але ви маєте пояснити, як відео з прикрим інцидентом потрапило в мережу.

– Ну… Знімали ж… На телефон, – пузань старанно добирав слова. – Я ж не заберу в людини той телефон… А охоронець… ну… Граф… Самі розумієте…

– Я розумію, – мовила Лора крижаним тоном. – Зробімо так: я зараз відтворю хід подій, як знаю і бачила на злощасному відео. А ви поясните речі, яких я пояснити не в змозі. Згода?

– Гаразд. – Борисюк зітхнув полегшено, явно набридло повторювати раз по раз.

– Отже, два дні тому ваш працівник, охоронець відділення Вадим Граф вийшов на роботу нетверезим. Зауваження йому зробила відвідувачка, старша жінка. Її Граф раптом почав проганяти від каси, бо там уже стояла одна людина. Повівся охоронець грубо, і жінка вголос заявила: від нього тхне спиртним. Граф огризнувся, кинув жінці щось на кшталт: «Себе понюхай». Це обурило чоловіка біля каси. Зробив Графові зауваження – а той штовхнув відвідувача. Ображена жінка з криком вибігла надвір, погрожувала викликати поліцію. Охоронець побіг за нею, відштовхнувши чоловіка. Аж тоді ваші працівниці покликали вас. Так?