Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 3
- Предыдущая
- 3/28
- Следующая
Коротун гмикнув, поправив на круглій голові чорний котелок, так само ідеально круглий.
— Ти ба, грамотій. Перша зразкова гімназія, ота знаменита, на Печерську, так чи ні?
— Ага. А ви як знаєте?
Незнайомець усміхнувся у вуса, гойднув підборіддям:
— Якщо ти не вкрав свою сумку, то на ній — герб. Схрещені лаврові листки, між ними дві літери, «К» і «Г». Що означає — київська гімназія. Номер посередині, в тебе там «одиниця». Я читав, засновники Першої зразкової вирішили відродити давні гімназійні традиції. От і взяли собі емблему однієї з найкращих київських гімназій, які були до того, як прийшли більшовики і все зіпсували. Історією цікавишся?
— Вивчаємо.
Говорили спокійно, ніби й не було мертвого тіла в порожній кімнаті. Юрко навіть почав трохи заспокоюватися. Але незнайомець сам швидко зрозумів — не туди розмова пішла. Знову насупив брови, повторив:
— То що ти тут робиш? Який чорт тебе сюди заніс, ще й з собакою?
— Собака не мій, — поквапився пояснити Юрко. — Він уже був, коли я прийшов. Голодний. Я бублика йому дав, — бовкнув для чогось.
— Бульдоги не їдять бубликів, — зазначив коротун. — Трошки знаюся на цьому, сам колись пса тримав. Не бульдога, але теж нічого. Застрелили його кілька років тому. Хотіли мене, але пес на кулю кинувся. Нового ніяк не заведу, нема коли з ними возитися, — незнайомець машинально смикнув себе за краєчок вуса. — До того кажу, що раз зжер бублика, значить, жерти хоче. Такі собаки не гуляють вулицями просто так. Тим більше не залазять у порожні будинки, де лежать трупи. Хтось же його сюди привів. І кинув. Інакше давно б собацюра знайшов хазяїна. Отаке.
Юрко промовчав. З висновками коротуна погоджувався цілковито. А револьвер у кишені та манера міркування підказували єдино правильний висновок.
— Ви з поліції? Детектив?
— Був колись, — відрубав чоловік. — Але, вважай, детектив. Шпиг.
- Хто?
Коротун торкнувся пучками товстих пальців вузеньких крисів капелюха.
— Шпиг, Назар Захарович. Капітан міліції у відставці.
— Тепер поліція.
— То тепер. А я звільнився, коли ще була міліція. Думав — протримаюся. Допекло. Тепер — маю честь, власник приватної пошукової контори, і заодно — її єдиний працівник.
Гімназист ураз перейнявся зовсім недоречною в одній кімнаті з мерцем урочистістю моменту, відсунув ногою бульдога. Розправив плечі, обсмикнув куртку, поправив кашкета, прокашлявся.
— Туряниця Юрій, учень восьмого класу Першої зразкової гімназії, — трошки подумав і додав: — Іванович.
— Чорти тебе сюди принесли, Івановичу, — буркнув Шпиг, відсторонив гімназиста і нарешті підійшов ближче до мертвого тіла.
Юрко читав про таке в детективних оповідках. Тож цікавість остаточно все переборола. Він підступив ближче, й зараз зі свого місця мрець не здавався аж таким страшним. Він уже неживий, чого боятися, не вкусить.
Бульдожка товкся поруч, теж зазирав, і обидва явно заважали Шпигові робити своє діло.
— Йшли б ви обоє звідси подалі, — буркнув, не озираючись. — Нема чого тут робити. Хоча... — знову глянув через плече, — ти давно тут, Івановичу?
— Хвилин п’ять перед вами прийшов. Про собаку нічого не знаю.
Тепер Шпиг почухав потилицю.
— Я вже все про нього знаю. І про хазяїна бульдога, чорти б його побрали — кидає пса де попало.
— Розгадали, хто він, хазяїн?
— Паскуда і дурень. Ким би не був, де б не жив, як би його не звали. Не треба мені його тут.
— А я - треба?
— Якби прийшов бодай на півгодини раніше, сюди чи десь поряд — то, може, й став би в пригоді. Або... чорт його знає. Може, ти б утік, і ми не зустрілися б з тобою. Свідчив би. В поліції.
— Назаре Захаровичу, а чому це я мав би давати свідчення поліції? — поцікавився гімназист, дивуючись власній зухвалості. — Що тут взагалі відбувається? Ми зустрілися з вами в недогорілому будинку, і я так думаю — ви недарма прийшли сюди саме тепер.
— Розумецький, — гмикнув Шпиг. — Але спершу
ти
мені даси відповідь. Повторюю знову: що тут, у недогорілому будинку, робить учень восьмого класу? І - ходімо звідси, бо біля мерця стовбичити дітям не годиться.Колишній міліціонер стиснув правицею ІОркове плече, розвернув і легенько виштовхав. Перейшовши до іншої кімнати, гімназист відчув полегшення, навіть видихнув. Бульдог, який дріботів за новим другом наче прив'язаний, нічого не відчув — все просив їсти. Глянувши на нього й знову смикнувши себе за кінчик вуса, Шпиг видобув з кишені пальта загорнутий у целофан шматок хліба з ковбасою, кинув псові. Той почав з апетитом обідати, а Шпиг натомість перевів на Юрка очікувальний погляд.
— Досить крутити. Чого тебе сюди занесло?
— Чорна Рука, — просто відповів гімназист.
Розділ четвертий
Тут гімназист розповідає про капості й погрози Чорної Руки
Після сказаного Шпиг машинально зиркнув на свою правицю, розчепіривши пальці. Тоді глянув на ліву. Для чогось потер і запитав;
— У кого чорна рука?
— А я звідки знаю, — знизав плечима Юрко. — Ось, гляньте.
Витяг з кишені штанів складений учетверо аркуш і тицьнув відставному міліціонеру. Той взяв обережно двома тлустими пальцями, ніби щось небезпечне. Легенько труснув у повітрі, глянув на світло, для чогось понюхав, і обережно розгорнув, наче боячись, аби не випало щось ізсередини.
Але там на весь аркуш відбився чорний слід долоні з розчепіреними пальцями. Вільне місце згори займав багато разів перечитаний Юрком напис:
ЗАВТРА 5 ГОДИНА
СПАЛЕНИЙ ДІМ НА ПОДОЛІ ТИ ЗНАЄШ
ПРИНОСИШ 1 ТИСЯЧУ АБО БУДЕ БІДА
ЗАЛИШ У ВЕЛИКІЙ КІМНАТІ МОВЧИ
Прочитавши вголос, потім ще раз — про себе, Шпиг подивився поверх папірця на принишклого гімназиста. Знову для чогось прочитав голосно. Причому коли дійшло до слова «біда», чоловік скосив очі на мертву людину. Це додало загадковій та водночас безглуздій записці нової, несподіваної ваги. Склавши аркуш, покрутив його, потім смикнув краєчок вуса.
— Чорний відбиток руки замість підпису. Отже, автор цього послання так себе називає. Більше нічого не зрозумів.
— Я теж, — сказав Юрко. — Але вже двоє з тих, хто отримав такого листа і не виконав вимоги Чорної Руки, справді мали халепу. Після того третій, мій товариш Василь Черниш, повірив і послухався.
— Тепер, виходить, твоя черга? Оця ваша Чорна Рука в усіх вимагає гроші?
— Ще й великі, як бачите, — зітхнув гімназист.
— Та бачу! Коли працював у міліції, мав п’ять тисяч гривень платні на місяць... Цей чорнорукий, бач, копієчка до копієчки в мільйонери пнеться. З кожного по тисячі, а ще ж ставки підніме. Апетит нагулює, поки його бояться і слухаються. То оце ти гроші приніс?
Гімназист спритно струсив з плечей сумку, клацнув замком, видобув звідти цупкий подарунковий конверт. Такі продаються в супермаркетах і розраховані саме для купюр — зараз на дні народження іграшок не дарують.
— Тут все. Наколядував цього року, хресні розщедрилися. А ще п’ятдесят гривень дрібними назбирав, здав макулатуру і кришечки пластмасові з пляшок.
— На яку радість збирав?
— А, — махнув рукою гімназист. — Хіба це тепер має значення.
— Має, — кивнув Шпиг. — Заради чого старався?
— Годинник, — зізнався Юрко. — На ланцюжку, цибулинка така. Голіцин продає.
— Дворянин? — швидко запитав Шпиг.
— Чому — дворянин? — здивувався гімназист, аж відступив на крок, та раптом, згадавши, відмахнувся: — А, ви про це! Історією ж цікавитесь! Наш Голіцин своїм пращуром дуже й дуже пишається.
— Знайшов, ким пишатися, — буркнув детектив. — Історію хай вчить.
— Так він знає. Каже — дід давнього дворянського роду. А породичалася ця гілка Голіциних із не менш давнім козацьким родом.
Тут уже Шпиг зацікавився:
— Козаки з московитами? Це хто?
— Був такий гетьман Безпалий. Його донька й побралася з Голіциним три сотні років тому.
— Еге. А не сказав тобі той ваш Голіцин про одну маленьку деталь? Ті Безпалі — зрадники. Продалися за дворянські титули. Підтримували Москву проти українських гетьманів.
- Предыдущая
- 3/28
- Следующая