Гімназист і Чорна Рука - Кокотюха Андрій Анатолійович - Страница 2

Що ближче підходив до потрібного місця, тим важче давалися кроки. Крім того, Юрко раптом відчув, що привертає загальну увагу, від чого стало зовсім ніяково. Адже його, такого переляканого, бачить увесь Поділ.

Хоч насправді помилявся. Перехожі не озиралися на хлопця. Юрко Туряниця нічим не привертав уваги. Звичайний школяр, їх Києвом ходить багато. Хіба, якщо придивитися, можна було побачити ластовиння на лиці. Мовби чхнула одного разу дитина біля купки дрібної тирси, чхання здійняло хмарку, і дрібки тирси осіли на личку. Тому часом могло здатися, що хлопець замурзаний, не надто ретельно вмився.

А ще - два невеличких неакуратних шрамики на лівій щоці, мов хтось виорав дві смужки неправильної форми. Виду вони не псували. Навпаки, бабуся казала: це сліди щастя, бо Юрко в ранньому дитинстві перехворів на віспу, від якої діти його віку колись помирали. Той, хто виживає і одужує, назавжди має спотворену рівчачками шкіру на обличчі. Юркові ж обійшлося. Два маленьких шрамики — єдина згадка про ту страшну хворобу.

Зазвичай гімназист простував би неквапом, ловлячи гав, зупиняючись, аби провести цікавим поглядом чергове авто — любив озиратися на машини, мріючи про власну, ось і приглядав собі моделі. Але тепер утратив інтерес до всього. Дістався майже до кінця звивистої вулиці, ще поворот, останній — і уздрів стару будівлю, давно закинуту, заселену волоцюгами. Вони, як казали в новинах, і стали причиною пожежі.

В дитинстві Юрко ніколи не заходив на цей бік Подолу. Не те місце, де матусі й бабусі охоче гуляють з малими дітьми. Та й зараз не бачив нічого привабливого, крім зарослого київського узгір'я. Старанно підготував загадковий незнайомець місце зустрічі.

Мусив же знати, де є покинута забудова, порожня, моторошна, місцями ще чорна від кіптяви — горіла влітку. Густий чорний дим, як показали по телевізору, піднявся в якійсь момент вище за церковну баню. Потім тато прочитав у газеті: волоцюги серед білого дня побилися, одного так гепнули по голові - помер на місці. Щоб замести сліди, волоцюги не придумули нічого ліпшого, як запалити будинок. Мама ще повела плечима, скривилася: не говорив би, мовляв, Іване, при дитині про вбивства. На що батько відрізав:

— Та ну, Раїсо. Наші діти поруч з нами живуть. Не сліпі, не глухі, не відріжеш їх від світу у двадцять першому столітті, — й нагадав, помовчавши: — Воює країна. Про смерть діти в школах чують мало не щодня. Вшановують пам'ять. Хай розрізняють смерті гідні й безглузді.

Нічого. Подумаєш, волоцюги-безхатьки. Зовсім недавно Києвом бігали натуральні вбивці, озброєні пістолетами, кастетами, битами й молотками. Тоді батьки порушили правила: спершу проводжали його до гімназії й забирали назад, а потім узагалі на деякий час заборонили виходити далі двору. В центрі міста рвалися справжні бомби, навіть серед білого дня, горіли машини, батькову теж спалили вночі, бо прикрасив її синьо-жовтим прапорцем. Нічого, зароблю і куплю нову. Ми все одно переможемо. Так сказав тоді тато, а мама тільки зітхнула: двадцять перше століття нервове.

Зазначений у записці будинок стояв майже ^в самому кінці вулиці. Чи то здалося Юркові, чи й справді перехожі відверталися, проходячи повз нього, і прискорювали кроки. Почекав про всяк випадок, поки лишиться позаду товста тітка у квітчастій хустці з великою господарською сумкою. Постояв ще трохи, збираючись із силами й думками.

Роззирнувся сторожко.

Шаснув у двір, штовхнувши плечем причинену хвіртку.

Швиденько зачинив її за собою — і передумав, знову прочинив. Раптом тікати доведеться, відразу кулею на вулицю вилетить. Та й перехожі напевне почують, коли кричатиме «рятуйте», якщо шлях до відступу перекриють. Кликати на допомогу не соромно, гірше загинути мовчки й непомітно.

Юрко скривився, мотнув головою, проганяючи непотрібні думки. Не треба паніки. Нічого не сталося, а вже настрій, ніби все пропало.

Перетнув дворик, ступив на ґанок, потягнув на себе двері, що трималися на одній петлі. Протиснувся всередину. Постояв, збираючись із духом.

— Агов! Я тут! — гукнув на повну силу легенів, проганяючи липкий страх, який все одно підступно перехоплював подих і сковував рухи, роблячи їх незграбними. — Я прийшов! Хто тут?

У відповідь — спершу тиша. Потім — рух назустріч, хтось біг зсередини, голосно сопучи. І чи то галюцинація слухова, чи справді невідома істота наближалася з тихим гарчанням.

Юрко мимоволі ступив кілька кроків назад. Сумка вперлася в стіну. Гімназист уже бічним зором намалював геометрично правильну траєкторію до дверної пройми. Стрибок, другий — і все, вирвався.

Поки думав-прикидав, з порожньої кімнати до закіптюженого передпокою вибіг, точніше — викотився сірий песик. Не схожий на бродячого, морда пласка, кумедна й щаслива, бо людину побачив. Бульдоги нічийними не бувають.

— Здоров, — промовив Юрко, намагаючись погладити створіння.

Та бульдожка зиркнув жалісно, зовсім не так дивляться породисті бійцівські пси. Гімназист не читав по собачих очах — без того здогадався, що цей несподіваний новий знайомий хоче їсти. Треться об штани, ластиться, випрошує.

- Зараз, — сказав Юрко, вчасно згадавши про бублик у кишені куртки, один із трьох, взятих уранці з дому.

Гімназист довго не роздумував - їстиме бульдог бублики чи ні, - вийняв, кинув. І переконався собака таки зголоднів — зловив їжу на льоту, захрумкотів, забувши на короткий час про благодійника.

Натомість Юрко згадав, для чого сюди прийшов. Пес почекає, з ним він потім розбереться. Спершу — важливіші справи.

Оминувши бульдога, який догризав бублик, гімназист уже спокійніше, без засторог, пройшов до кімнати.

Нікого й нічого, хіба залишки обгорілих меблів.

Покрутив головою, знизав плечима, ступив далі, в сусідню, меншу кімнату.

І завмер, отетерівши від побаченого.

Спершу зрозумів: посеред кімнати лежить долілиць мертва людина в калюжі крові.

Потім дійшло: цього чоловіка хтось убив.

Хлопчик ніколи ще не бачив перед собою мерців, та ще й так близько, ще й у такому лячному місці.

Позадкував Юрко. Замахав руками в повітрі, наче крилами вітряка.

І враз почув за спиною кроки.

Хтось-таки перекрив шлях до відступу. Попереду — мрець, позаду — хтось, кого гімназист ще не бачив, але вже чув суворе:

— Ти що тут робиш, га?

Здалося, довго думав, повертатися лицем до небезпеки чи ні, — насправді пролетіло кілька секунд, не більше. Та Юркові вони видалися вічністю. Він поволі обернувся. Краще бачити, хто тобі загрожує, аніж прийняти удар у спину. Так, принаймні, вважав Юрко. Його улюбленці - відомий усім Шерлок Холмс та Максим Оса з нового коміксу — думали так само. Не в усьому наслідував їх гімназист, але деякі їхні поради були слушні.

Ставши лицем до загрози, він найперше уздрів пістолет, затиснутий у міцній правиці. Розгледів не лише дуло, а й чорні волосини на грубих пальцях, що стискали зброю. Та наступної миті рука посунула вниз, дуло опустилося, і Юрко перевів погляд на того, хто стояв перед ним.

Побачив за три кроки від себе, у проймі дверей, що колись розділяли дві кімнати, низенького, зовсім не страшного чоловіка. Справжній тобі Дядько, опецькуватий, кирпатий, з невеличким кумедним черевцем, кругленькими рожевими повнявими щоками та густими чорними вусами.

Якби не вони, то дядечко майже нічим не відрізнявся б від бульдога, який, мовби нічого не сталося, забіг усередину й примостився біля ноги гімназиста, чекаючи ще на якесь їдло.

— Твоя собака? — густим, ледь хрипкуватим голосом поцікавився дядечко.

— Це хлопчик, — відповів Юрко, в глибині душі відчуваючи — говорить зараз не те.

— Кобель, — поправив незнайомець, ховаючи тим часом пістолет у кишеню старого, але колись дорогого замшевого пальта. — А навпаки, то буде сучка.

— Знаю. Тому він чоловічого роду. Отже, правильно казати: твій собака.