Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 59
- Предыдущая
- 59/150
- Следующая
Вона принишкла ще більше.
— Чого ж мовчиш?
— Мені якось страшно, — прошепотіла вона. — I соромно…
— Нема нічого соромного, — сказав він. — Це станеться не зараз, а може, через десять років. Може, й через п'ятнадцять, за цей час багато чого зміниться, можливо, нам доведеться не на один рік розлучитися…
Його обличчя, густо залите сонячним світлом, стало раптом доросле, чи навіть старече. Пророкував із недитячою поважністю, і Неоніла знову заспокоїлася. Знала вже, що в цю мить не можна було їй мовчати: ішлося про щось велике й вирішальне.
— Я хочу бути твоєю жінкою, — прошепотіла вона.
— Тоді давай поклянемося, — урочисто проголосив він. — Отут, у цій печері, біля цього світла. Вріжемо пальці і, як колись індіанці, з'єднаємо свою кров.
Вона щасливо здригнулася від тої моторошної урочистості, якою забринів його голос.
— Кажи: клянусь ніколи не забути мого судженого!
— Клянусь! — сказала вона.
— Клянусь і я! — проголосив Хлопець. — Ніколи не забуду своєї судженої!
Він поліз у кишеню, вийняв ножика і черкнув себе по пальці.
— Надріж і собі! — сказав він, передаючи ножа… Вона черкнула ножем по пальці й собі, і вони з'єднали ранки.
— Скріпляємо нашу згоду кров'ю! Вона не сказала нічого, тільки блиснуло в куточках її очей по яскравому кришталику.
I Галя, й Володимир відчули, як у них щось прорвалося; шалений потік, що довго стримувався, раптом звалив греблю, яку мостили мимовільно, і вони забули про всі ваги й противаги, застереження й умовності — тіла їхні спалахнули нагальним вогнем, і в ньому згоріли всі їхні нагальні й невідкладні справи. Галя забула раптом про свій дім на горі, бабцю, намочену звідучора білизну, обід, який треба було ще зготувати, а Володимир викинув із голови всі шкільні турботи, забувши навіть попередити Олександру Панасівну, щоб приймала замість нього заяви до першого класу. Від тої хвилини, коли вийшов він зі шкільного двору й рушив плече в плече із тією жінкою, образ якої йому вже й спати не давав, мимохіть здобув оту легку забудькуватість, якою відзначаються всі закохані. Бачив тільки сонце, що світило серед безхмарного сьогодні окраю, і ясно-синє небо, що аж похитувалось у них над головами, таке багате було й соковите. Спрямував ходу туди, куди ходив був щодня віддаватися своїй печалі. Якась заслона спала йому з очей, з серця було збито путо, яке так довго на ньому тяжіло; говорив легко й вільно і не дбав навіть про те. Те саме відчувала й Галя, їй здалося, що в неї голубе не тільки плаття, але й сама вона стала етерна і ясна. Наливалася небом та сонцем, воно світилося в їхніх примружених очах, в душі в неї гуляв теплий, світлий вітер, що розморожував у ній усі затінені кутики, засіваючи їх вічно юним здивуванням. Несподівано для себе вона теж стала словоохітна і, говорячи з ним навперебій, наче хотіла повернути згаяний час.
Вони перейшли греблю й подалися вздовж Тетерева до водокачки, там завернули в завулок, і їм ледве не зіпсував настрою собака, що з гавкотом кинувся на них. Володимир став так, щоб захистити Галю й оборонитися, але жінка раптом відсторонила його і, всміхаючись, пішла до пса. Пес замахав хвостом, принижено спустивши зад, а тоді й запищав прохально, наче прохав йому вибачити.
Вони вийшли на те місце, де ділив Володимир із цвіркунами свою тугу, — він начебто навмисне привів її сюди. Тут, як і всі рази, танцювали над сивими заростями полину білани капустяні, химерно підскакуючи й присідаючи; неподалік журкотіла річка, і плив по ній човном, одягнений у солдатське галіфе і в куфайку, рибалка. Рибалка перевіряв перемета, пропускаючи крізь пальці чорну дротину.
— Зараз він щось зловить, — сказала Галя й додала по-думки: "Нам на щастя!"
Рибалка раптом нагнувся — з води вигулькнув великий срібний головень.
— От бачиші — сказала Галя. — Він таки зловив, а я при тому щось загадала.
Йому захотілося взяти в руки те обличчя, хитро нахилене до нього, і почати його обціловувати. Заважав рибалка, що щасливо здирав із гачка головня, головень махав у його руках хвостом, і від того дзеркально спалахувала його луска.
— Що ж ти загадала?
— Не скажу! — відказала тихенько Галя. — Щось таке велике, як цей світ, і хороше.
Він не допитувався, тільки взяв її руку і сильно стиснув. Вона срібно-лагідно засміялася, аж рибалка повернув до них своє хиже від рибальського щастя лице.
Володимирові стало незатишно тут, де дивилося на них це лице, хоч навколо запаморочливо співали цвіркуни, а сонце наливало полини таким густим запахом, що аж на вустах гірко ставало. Він подумав, що все це зайве: полини, метелики й сіре каміння, захотілося йому широкого поля, де вони тільки й бачили б золоту стерню, небо й сонце.
— Пішли звідси! — сказав, і вони пішли вздовж скелястих круч. Хитався під їхніми ногами цмин, бур'яни терлися їм об литки і висипали насіння, і коли зирнув Володимир на Галині ноги, побачив, що вони світяться. "Золотоніжка!" — подумав він захоплено і зирнув на її профіль: тонкий і різьблений, гідний різця найбільшого скульптора. Сонце просвічувало закучерявлені біля чола та скронь волосинки, і від того голова її була оточена чистим та рівним німбом.
— Куди це ми йдемо? — спитала вона.
— А чи я знаю? — засміявся він. — Туди, де небо стовпи підпирають.
Позирнула на нього з легким усміхом. Тоді він узяв її під руку, і вони аж зупинилися — напав на них і ледве не задушив, заклавши дихання, такий гарячий вітер, якого не буває в серпні.
Старий козопас Iван Шевчук дописав свій п'ятий зошит уранці. Ще тільки світало, коли він вийшов на веранду. Сад і зілля навколо були всипані міріадами іскор, і все від них аж посивіло. Сонце тільки-но зійщло над горою, але промені його ще не доходили сюди. Річка віддалік куталась у прозорий серпанок, а дахи вулиці волого блищали.
Він зійшов із веранди, озвалися до господаря кози, висовуючи із хліва мордочки, — він не завважив їх. Iшов садовою доріжкою і мимохіть вимічав величезні, вкриті росою буравиці в траві. Вернувся по кошик і назбирав його повний. Яблука були жовті, бокаті й пахли так ніжно, що на серці старого стало тепло.
- Предыдущая
- 59/150
- Следующая
