Дiм на горi - Шевчук Валерий Александрович - Страница 58
- Предыдущая
- 58/150
- Следующая
— Добрий день! — мовили Галині вуста.
— Доброго дня, Галино Iванівно, — мовили і його вуста. — Куди це ви?
— На прогулянку, — сказали її вуста, і махнула вона голубою рукою. — Не все ж воно й удома сидіти…
— А звісно, — сказали і його вуста. — Я, до речі, теж засидівся. Може візьмете мене в компаньйони?
Подивилася на нього ледь-ледь розширеним поглядом, і Володимир раптом захлинувся від тої дивовижної краси, якою вона палала. "Я збожеволіві" — подумав він приречено, але не міг і на хвилину відірватися від її таких повабливих очей.
Галя начебто виблідла від хвилювання, пальці її затанцювали на сумочці, яку тримала перед собою, наче щит, а вуста прошепотіли так, що він ледве-ледь розчув.
— Зробите ласку, — сказала якнайтихіше. — Гуляти самотою не таке вже велике й задоволення.
Хлопець спинився на горі, з якої розгортався краєвид на всі чотири боки. Завжди відчував на цій горі особливе піднесення, здавалося йому — весь широкий світ кладеться йому перед очі, і варто тільки простягти руку, щоб він уліг перед тобою й упокорився. Просто перед Хлопцем виднілися порізані ярами кручі, рідко засаджені кущиками ліщини, за ними стелилися вже зібрані поля із золотою іще стернею, там далі витиналася зелена баня церкви й кучерявився густий заріст сільського цвинтаря. Річка тяглась углибину і впиралась у синю щітку лісу — саме за неї щодня сідало сонце, і Хлопець любив спостерігати, як розпалюється вечірня заграва, наче той ліс горить.
— Оце і є мої володіння, — сказав він гордо дівчинці, що стояла із ним поруч, плече в плече.
— Я тут ніколи не була, — сказала тихо Неоніла, а очі її дивилися заворожено й покірливо.
— Звідси світ широкий! — промовив Хлопець, і його змружені очі засміялися й заіскрили.
"Часом стоїш так, — подумав він, — тебе пориває піти не озираючись".
Дівчинка повернулася до нього, подивившись віддано й трохи захоплено.
— Пішли! — сказав він коротко і кинувся стрімко з гори.
Вони вправно спускалися з крутосхилу, налягаючи на п'яти, аж доки дісталися до найближчої кручі.
— Диви, як я бігаю! — сказав Хлопець і, розігнавшись, чимдуж побіг серединою кручі. З-під його ніг вивалювалася глина й осипалася долі з густим шурхотом.
— Я так не зможу! — крикнула дівчинка, бо стояв він уже по той бік кручі.
— А ти спробуй!
Вона замахала руками й закрутила головою, хоч її підмивало так само перебігти через кручу й собі. Але затаєний дівочий інстинкт спинив її і примусив з'явити себе перед його очима слабшою й безпомічнішою. Він біг уже назад по тій-таки кручі, повний півнячого завзяття й хлоп'ячої зарозумілості, а коли сонце осяяло голе по пояс його тіло, засвітилося воно раптом золотими волосинками. Це найбільше вразило дівчинку, бо в цей мент, коли побачила золотого хлопчака, який біг їй назустріч, їй здалося, що весь світ дивно одмінився.
— Навчився тут такі коники викидати! — догодила вона йому, але його обличчя вже згубило перебутий тільки-но захват.
— Знаєш що? — сказав він, по-змовницькому присуваючись до неї. — Ми поліземо в найбільшу печеру.
Пішов уперед, спускаючись по схилу, і не озирався, був певний, що вона обов'язково за ним піде. Вона й пішла, керована не так розважком, як тим-таки інстинктом, завдяки якому жінка залюбки ступає в чоловікові сліди. Дійшли відтак до заростей ліщини, там темніла яма. За мить Хлопець пропав у тій ямі, а через якийсь час вийшов з-за кущів.
— Все гаразд, — сказав він. — Можна лізти!
Знову пірнув у яму, а вона відчула, що її серденько стислось у кулачок, спину охолодив чи страх, чи захват. Прикусила губу й хоробро гулькнула вслід за Хлопцем.
— Обережніше, — почула вона в темряві його голос, — тут треба повзти. Не квапся, щоб не зачепилась об коріння.
Почула, що він поповз, бо зашаруділа глина й почала осипатися. Руки й коліна її потрапляли у вогку землю — дихала на неї холодна темрява, але вона повзла й повзла, відчувала-бо попереду затамоване Хлопцеве дихання. Далі прохід поширшав, і вона змогла повзти вже навкарачки, а за якийсь час вони опинилися на залитому світлом глиняному п'ятачку. Тут було вирубано лопатою сидіння, на які накидано сухої трави й листя. Хлопець сів на одне із них, як у трон.
— Спочинь, — запропонував він. — Звідси вже можна вибратися нагору. Але поведу тебе далі. Не боїшся?
Закопилила зневажливо горішню губу: чого б їй мало бути страшно, коли вона разом із ним?
— Молодець! — похвалив він. — 3 тобою варто дружити. Ходімо далі! Поповз далі і через це не побачив, як густо зашарілися за його спиною Неонілині щоки. Була горда за таку довіру і через те й справді не боялася. Вони повзли довго. Зрештою, затремтів попереду сонячний промінець — крізь невеликий отвір бив пучок яскравого світла. Розсівалося по просторому глиняному гроті, в якому густо звисало, наче сталактити, довге коріння. Тут було ще вогкіше й холодніше, але долівка устелена сіном та листям. Шаруділо в них під коліньми; дівчинка роззиралася широко розплющеними очима.
— Я відкрив тобі найбільшу із своїх таємниць, — голосно зашепотів Хлопець, а рука, яка втрапила в пучок світла, засвітилася чистим золотом.
— Не маєш права в ім'я нашої дружби, — так само урочисто проголосив він, — сказати про неї нікому й півслова. Даєш мені таку обіцянку?
— Даю! — видихла вона.
— Цікаво тобі тут?
— Трошки страшно.
— Це тільки спершу, — промовив він поблажливо. — Взагалі тут затишно, і я часто сюди приходжу.
— Сам? — здивувалася дівчинка.
— А то ж з ким? — сказав він самовпевнено. — Це мої володіння, і я не збираюся їх із кимось ділити.
— А я?
— Ти дівчина, — засміявся він. — Коли виростеш, можеш стати моєю жінкою. Хочеш стати моєю жінкою?
Вона заціпеніла від такої його відвертості. Страх мимовільно черкнув по її серці, але в цю мить побачила вона його обличчя, залите яскравим світлом, — спинився під отвором. Зазолотіло воно й засвітилося, і Неоніла вразилася, яке спокійне воно й поважне. Хитнула погідливо головою — згоджувалася бути його жінкою.
— Скажи мені це вголос, — сказав чи радше наказав він.
- Предыдущая
- 58/150
- Следующая
