Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 53

і не хвалюся друзям у трактирі,

як я заліз до неї у альков!

А наш король, а ми його васали,

а чорт візьми, я теж його васал.

Усі йому вже оди написали,

лиш я йому ще оди не писав.

І хоч живу я з королем не в мирі,

бо не люблю присвячувати од,

я друзям не підморгую в трактирі –

мовляв, який король наш ідіот!

Мене куплять і спродувать не раджу,

моя душа не ходить на базар.

А не клянусь, тому що я не зраджу,

і вже не раз це в битвах доказав.

І хоч на світі сторони чотири,

я тут живу, бо я цей край люблю.

І не боюсь донощика в трактирі,

бо все кажу у вічі королю!

"Малина, м’ята, дим і димарі"

*  *  *

Малина, м’ята, дим і димарі.

Лункої тиші гойдалки сорочі.

І вишняки — чим вище на горі,

Тим вишеньки дрібніші і солодші.

Якби мені вернутися туди!

Там яблуні старі і розсохаті.

Сади мої, сади мої, сади!..

Як важко буть Антеєм на асфальті!

"Мало всього — ще і тугу цю вовчу"

Див. "ПАСАЖ БОЛЮ"

"Малює степ мені твоє обличчя"

*  *  *

Малює степ мені твоє обличчя.

Він весь, як ти, — свобода і жага.

Він любить нас, і згадує, і кличе,

і Чорний Шлях у простір запряга.

Там віє вітер, він за бандуриста,

вже років триста і сто раз по триста.

Вечірнє сонце надхиляє глек.

             Стовпи, як амфори, на плечах

             несуть натомлених лелек.

Зоря зорі присвічує каганчик.

Потроху траса стихне і замре.

            На скіфську бабу дивиться тушканчик

            і, хто вона, ніяк не розбере.

4.07.2007

«Мадонна перехресть», 2011 р.

МАРКОВА СКРИПКА

Сумління — річ тендітна і марка.

Вже дехто з нього й пилу не стирає.

Маркові що? Є скрипка у Марка.

Де хтось би плакав, а Марко заграє.

Грай, Марку, грай! Веселу, не яку.

Куди ж ти, Марку, дінешся? Ти — вічний.

На кожного лихо маєм по Марку:

Марко Пекельний і Марко Стоїчний.

Міркуєш, Марку: так то воно так.

А все не так, і ти міркуєш марно.

Закінчив польку, починай гопак, —

грай, Марку, грай, бо дуже граєш гарно!

Воно, звичайно, що там говорить.

Отож-бо й є, нема чого балакать.

А що поробиш, хай воно згорить,

сміятись краще все-таки, ніж плакать.

Та й те сказати, як його, гай-гай!

Воно й спочити — щастя недолуге.

Смеркає — грай. Розвиднюється — грай.

Бо світ великий, — як не те, то друге.

Бо що було, а що і загуло.

Біда біду, як кажуть, перебуде.

Не може ж буть, щоб якось не було,

вже як не є, а якось воно буде.

Ти, Марку, грай. Ти знай собі одне,

що що кому коли не заманеться, —

біда мине, і щастя теж мине, —

те, що ти граєш, тільки зостанеться.

"Марнували літечко, марнували"

*  *  *

Марнували літечко, марнували.

А тепер осінні вже карнавали.

Душа задивиться в туман і марить обрисами літа.

Чи, може, це приснилось нам

купання в річці Геракліта?

"Марную день на пошуки незримої..."

*  *  *

Марную день на пошуки незримої

німої суті в сутінках понять.

Шалене слово загнуздавши римою,

влітаю в ніч. Слова мене п’янять.

Я — алкоголік страченої суті,

її Сізіф, алхімік і мурах.

Мої слова, у чоботи не взуті,

спливають кров’ю на її тернах.

Вони горять і валяться, як вежі.

А потім їх обмацують сліпці.

І що ж, так наче й не було пожежі —

і тільки жменька попелу в руці.

"Материнські перестороги не лякають"

*  *  *

Материнські перестороги

не лякають,

давно забуті.

Ти і сам вже не від того,

щоб кому прочитать напуття.

Де ж пак,

маєш великий досвід,

у міжбрів’ї сувору складку.

А якщо і цього недосить, —

виручає тебе догадка.

Ти дорослий уже, нівроку,

з цим погодилась навіть мати

А поглянеш на себе збоку —

чи хочеш себе впізнати?

І чи будеш собі до вподоби,

коли раптом зумієш збагнути

ти всього лиш слаба подоба

того, чим ти хочеш бути.

«Вітрила», 1958 р.

МАТИ

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п'ятеро вже вас.

Купляла вам гостинчика за гривеник,

топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.

Гладущики сушила на тину.

Така була хороша молодиця

І мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,

коли в степах там хто не воював, -

от їй хотілось, щоб у неї в хаті

на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі.

Вона ходила в степ на буряки.

А от якби не сволок, а на стелі —

щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш —

                     хочеться літати.

Вночі заснеш у мужа на плечі.

Де б маляра такого напитати?

Навколо ж орачі та сіячі.

Уваживши ту мрію дивовижну,

приходив небо малювать шуряк.

Вона сказала:

                   — Перестань, бо вижену.

У тебе, — каже, — небо, як сіряк.

Якийсь художник у роки голодні

зробити небо взявся за харчі.

Були у нього пензлі боговгодні,

став на ослін, одсунув рогачі.

У нього й хмари вигинались зміями,

уже почав і сонце пломінке.

Вона сказала: — Ні, ви не зумієте.

Злізайте, — каже. — Небо не таке.

Вона тим небом у тій хаті марила!

Вона така була ще молода!

Та якось так — то не знайшлося маляра.

Все якось так — то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,

і плакав батько, і пливли роки, —

коли над нею не було вже стелі,