Ліна Костенко. Поезія - Костенко Ліна - Страница 49

                                                                             і мільйон

                                   а яка вона й досі ще гарна!

*

І смог

           і СНІД

                       і чорний дим Бхопала

             В Червоній книзі сірі журавлі

Не бійтеся ліси

                          іще не все пропало

          Останній вільний зубр

                              ще ходить по землі

*

І знов те ж саме

                         знову за своє

         І дух людський знемігся

                                             одкрилатів

         Христос

                        не знаю

                                 може де і є

                       Зате в очах рябіє од Пілатів

*

Гуманність добігає свої кроси

              Задумалась на фініші століть

                          Тхорезний дід

                                              котрий писав доноси —

                                  такого теж за старість пожаліть?

*

Не боягузи

                  не дебіли

        Але чому так душі сплять?

                 Тоді овації гриміли

                           Тепер овації гримлять

*

Ура!

         Дозволено бути сміливими

                  Ох же ж і поговоримо

                                       ох же й покричимо

                             Між іншим вовка уже підсмалили

                                                                 Уроків історії не вчимо

*

Людей на світі смуток не трима

            Розвію хмару над життям навислу

                          Іронія —

                                          це блискавка ума

                                котра освітить всі глибини смислу

*

Режими хунти і Преторії

             Минало все

                              лишалися народи

         А грати що ж

                            це канва історії

               Треба ж на чомусь вишити

                                                      обличчя свободи

*

Ви думали —

                         поет

                                ні за холодну воду

          Сидить собі поет

                                      пописує «стишка»

          Поети — це біографи народу

                                                  а в нього біографія тяжка

*

Чорний сон віків не збудеться

               що мине

                             а що й забудеться

                          що засне

                                          а що й розбудиться

                                    Чорний сон віків не збудеться

"Летючі крони голубих дерев"

*  *  *

Летючі крони голубих дерев.

Із року в рік дожити до неділі.

Ріка. Багаття. Озеро. Курінь.

Аборигени Острова Надії.

Босоніж діти бігають малі.

Пройшла гроза і не була озонною.

А де тепер не зона на землі?

І де межа між Зоною й не зоною?

"Летять на землю груші, як з рогаток"

*  *  *

Летять на землю груші, як з рогаток.

Скот вибрідає з куряви доріг.

Усохлий дуб, насупившись рогато,

червоний обрій настромив на ріг.

Стара дзвіниця й досі ловить ґави.

Серед мого колишнього двора

стоїть дівча, таке, як я, біляве,

очима світ у душу набира.

Мене веселий смуток заарканить.

Я задивлюсь на дівчинку чужу.

Невтримний час до білого паркану,

немов коня баского, прив'яжу.

Зайду у хату… озирнусь… притихну…

Час б'є копитом. Встигну, не біда.

Час б'є копитом. Я сказала – встигну!

Ось трохи відпочину – і гайда!

"Літературна газета", 26 січня 1962

ЛІДІЯ КОЙДУЛА* НА ЧУЖИНІ

Стояла самотня жінка,

На березі моря стояла.

Схилялася в ноги хвиля,

Неначе трава зів’яла.

І плакала жінка:

               — Еесті!

Країно моя чудесна!

Не відала я безчестя,

Бо ти споконвіку чесна.

І кажуть, що я вродлива.

Ти знаєш, чому я вродлива?

Бо ти у мене красуня,

Земле моя нещаслива.

І кажуть, така я світла,

Неначе вранішня зірка...

Еесті! Над чужиною

Тій зірці сходити гірко.

Еесті моя! Еесті!

Я руки свої ламаю.

Я руки свої ламаю —

Я крила зламані маю.

Стояла самотня жінка,

На березі моря стояла.

Схилялася в ноги хвиля,

Неначе трава зів’яла.

Якісь кораблі даленіли,

і крилами птиці шуміли...

* Лідія К о й д у л а — естонська поетеса XIX ст. Койдула в перекладі: вранішня

зірка.

«Вітрила», 1958 р.

ЛІД НА ОДРІ

(Уривок з поеми "Чайка на крижині")

В цьому році зима не вдягала білої свити.

Часом вже й приміряла, та хтось її зразу крав.

Пошукала, поплакала... Що ж робити? —

Бідувала в старій із торішніх зів'ялих трав.

Як колись лютувала, стелила рядно ожеледиць.

Сперечалася з морем, несла сум'яття вітрів.

Все збиралась на силі, та не встигла огледіться,

Як проснулись дерева і на Одрі лід потемнів.

Крига буйно ломилась у відкриті двері протоки.

Лід кришився, б'ючись об каміння берегове...

І нарешті по Одрі — темній, широкій —

На останній крижині самотня чайка пливе.

— Ти куди ж розігналась? Чи бува не до самого моря?

Чайки держаться гурту, а ти відпливеш одна.

А крижина тонка. А крижина майже прозора...

Ну, а що, як її підмиє вода весняна?

Ну, а що, коли їй та удержать тебе несила?

затріщить і відломиться... Піде вода кругами...

— Дивна людино! Я ж маю крила,

Нащо крилатим ґрунт під ногами?

Див. "Чайка на крижині"

ЛІС

Вовтузяться в грунті гриби.

Цвітуть черемухи млосно.

Дубів золоті герби

Горять під коронами сосен.

Біліють храми беріз.