Капелан Армії УНР - Корсак Иван Феодосеевич "Korsak" - Страница 37

• Предыдущая
• 37/44
• Следующая

«полегшити богослужіння в церкві українською мовою та

показати перевагу й красу Служби Божої на рідній мові».

1926 року вийшла наступна збірка «Українські церковні співи

», 1929-го – «Українська Відправа Вечірня та Рання».

Композитор, видавець, лікар, церковний діяч, Річинський

не залишався осторонь і громадського життя. В 1928–29 роках, на

які припадає кульмінація його суспільної діяльності, він очолював

Володимирську «Просвіту», був її ідеологом і натхненником

усіх культурно-просвітницьких заходів. 1933 року Річинського

обрали віце-президентом товариства «Відродження». Тоді ж він

організував хор при «Володимирському Союзі українок».

У своїх виступах та публікаціях Річинський постійно

пропагував ідеї національної незалежності, за що його декілька

разів заарештовували, а одного разу навіть заслали до

концентраційного табору.

Після останнього арешту в 1939 році органами НКВС

Річинський був засуджений до 10 років позбавлення волі в

Унтатаборі. Після відбуття цього терміну, Річинського разом

з родиною відправили у безстрокове заслання в КизилОрдинську

область без права повернення в Україну. Він працював

лікарем районної лікарні, продовжуючи і свої композиторські

заняття. Так, на початку 50-х років він створив хор

«Дві хмароньки».

У 1952–1953 рр. його статті на медичну тему друкувалися

в часописі «Здоровье Казахстана».

Помер А. Річинський 13 квітня 1956 р. у результаті крововиливу.

Поховали його на цвинтарі станції Джусали КизилОрдинської

області (Казахстан).

Повідомлення з Москви про реабілітацію запізнилося на

два тижні…

Митрополит Антоній

(Олексій Павлович Храповицький)

(30(17).03. 1864 – 1936)

Православний митрополит, російський церковний і громадський

діяч. Народився в Новгородській губернії. 1902–13

 151

– єпископ Волинський і Житомирський(з 1906 – архієпископ,

з 1911 – д-р теології), 1913–17 – архієпископ Харківський.

1917 відомий гострими виступами проти українського національного

руху. У травні 1918-го обраний митрополитом

Київським, вибори відбулися з порушенням церковних канонів

і всупереч бажанню гетьмана П. Скоропадського та його

уряду. Активно боровся проти української автокефалії. На

початку 1919-го його усунено за антиукраїнську діяльність.

1920 р. емігрував, очолив закордонне російське церковне

правління у м. Сремські-Карловці (нині Сербія та Чорногорія).

На 1-му Карловацькому соборі (грудень 1921) обраний

головою Вищого російського церковного управління за кордоном.

22 червня 1934 року Московська Патріархія заборонила

надто владолюбивому Антонію Храповицькому та іже з

ним у священнослужінні.

Помер у м. Сремські-Карловці.

Цікаві міркування про чорносотенний «Союз русского

народа», одним з організаторів якого в Україні був митрополит

Антоній Храповицький, є в Андрія Новосьолова «Развод

по-христиански. 2. Черная сотня» (www.proza.ru):

«Вот создать организацию таких «идейных» воителей за

ценности православия и сподобились духовные отцы с надеждою

на то, что такие «народные дружины» из «православных

борцов» и пригодятся в будущем. А на то, что у самих синодалов

с верой в Бога некоторые проблемы, внимания решили не

обращать, поскольку все это мелочи.

Во главе этих боевых групп должен был стоять военный

человек, а вот управлять этим командиром должен был представитель

духовенства, впрочем, не отвечая за действия своих

«духовных детей» с револьверами. Если припомнить, что

внутри самой РПЦ всегда существовала жесткая военная

дисциплина, то можно себе представить, какую власть в своих

руках сосредоточил Синод – «черные сотни» Всея России

отлично управлялись из Москвы.

Факт непосредственного участия духовенства в черносотенных

организациях известен. Так, будущий патриарх Тихон

в бытность архиепископом Ярославским и Ростовским

Іван КОРСАК152

возглавлял губернский отдел Союза русского народа. В рядах

«Черной Сотни» были архиепископы Сергий Старгородский,

будущий глава Русской Православной Церкви в эмиграции

(РПЦЗ) Антоний Храповицкий и многие другие…

Поэтому, действуя «от обратного», мы можем с уверенностью

сказать, что «Черная Сотня» – это Всероссийская боевая

террористическая организация, действующая во имя политических

интересов Святейшего Синода…

Еще один факт принадлежности «Черной Сотни» церковной

системе – это ее финансирование и обеспечение. Разумеется,

декларируемая часть денежных вливаний в «черносотенство

» – это «пожертвования неизвестных лиц». Но было и финансирование

из бюджета Российской Империи, точно такое

же, как и финансирование РПЦ. (Невероятно, что Российское

Государство само кормило своих убийц!) И как только в 1917

году денежный поток из государственной казны иссяк, исчезло

и черносотенное «народное движение»…

Все террористические акты по устранению правых лидеров

осуществлялись боевой группой левых эсеров, в частности,

ее лидером Борисом Савинковым. А вот член Центрального

Комитета социал-революционеров Евно Азеф был агентом

царской охранки, где получал деньги для Савинкова и инструкции,

кого в этот раз настоятельно рекомендуется убить.

Там же, в кабинете начальника Департамента полиции Петра

Ивановича Рачковского, получал деньги и инструкции глава

боевых групп (БГ) «Черной Сотни» В. М. Пуришкевич. «Черные

» убивали «жидо-масонов», а «красные» убивали «мракобесов

». Таким образом, в России за счет казны организовывалась

«беспощадная классовая война» во имя «светлых целей

спасения России». Боевики Савинкова убили московского

градоначальника великого князя Сергея Александровича, министров

Сипягина, Плеве, Трепова, Столыпина и еще сотни

людей, преданных монархии. Черносотенцы убили профессора

Герценштейна депутата I Думы, революционных лидеров

Караваева, Баумана, Афанасьева и многих других, покушались

на жизнь министра Витте. Устраивали черносотенцы и

погромы.

 153

Михайло Тележинський

(26 січня 1886 – 1939)

Композитор, хоровий диригент, публіцист, відомий духовний

та політичний діяч.

Народився 26 січня 1886 року в селі Булаї Бердичівського

повіту. 1905-го закінчив Києво-Подільське духовне училище

і був зарахований до Київської духовної семінарії. 1913

року Тележинський був посвячений у духовний сан, але відмовився

від священицтва, повністю віддав себе мистецтву.

Наступні роки він присвятив самовдосконаленню в професійній

музичній сфері водночас задовольняючи свій яскравий

суспільний темперамент участю у політичному житті

Києва. В 1917 році Тележинський стає вже вельми помітною

постаттю столиці: він – член Центральної Ради, державний

• Предыдущая
• 37/44
• Следующая