Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 2
- Предыдущая
- 2/70
- Следующая
Поклавши книгу на траву, Армен побіг до Камо. Вони втрьох витягли сітку на берег і висипали улов разом з мохом на молоду зелень, що густо вкривала берег. Великі сріблясті рибини з червоними, як кров, цяточками на боках, тріпочучи, наповзали одна на одну і широко відкривали роти, немов їм не вистачало повітря.
Армен бережно узяв маленьку рибу і кинув її у річку. Рибка упала у воду білим животиком вгору і якусь мить не ворушилась, потім почала жадібно ковтати воду, зробила кілька рухів і зникла в глибині річки. Хлопчик задоволено посміхнувся до товариша:
– Камо, давай випустимо ще кілька маленьких рибок, нехай пливуть.
– Тобі дай волю, то ти й великих випустиш, – добродушно відповів Камо.
А старий рибалка, наповнюючи рибою кошик, сказав повчально:
– Людина з м’яким серцем ніколи не буде мисливцем. Замолоду і я був такий, як ти, жалісливий. Та згодом, в старі часи, зустрівся з такою жорстокістю, що серце зачерствіло…
– Ого-го-го! Ви, я бачу, спозаранку щось смачненьке зловили! – почулося позаду них.
Підстрибуючи на одній, здоровій, нозі і розмахуючи в повітрі довгою сукуватою палицею, до них підбіг веселун і жартівник Грикор, шкільний товариш Камо і Армена. Ще в дитинстві, видираючи воронячі гнізда, він упав з високої тополі, що стояла біля старого млина, зламав собі ногу і з того часу кульгає. Він любив телят і тепер, у вільний від навчання час, доглядав їх. Влітку, коли надходили канікули, хлопець віддавав увесь свій час догляду за, худобою.
– Ти, діду, на моє щастя закинь. Скільки не зловиш, усе з’їм, слово честі, – попросив Грикор жартома.
– Ні, любі, сіткою багато не наловиш, – покачав дід головою. – Гляньте, скільки людей у полі!
Старий рибалка окинув орлиним поглядом колгоспні поля, що простяглися вздовж східного берега Севану. Там гурчали трактори, йшли плуги, спушуючи землю, залишаючи позад себе хвилясті смуги ріллі.
– Сіткою не нагодуєш стільки народу, – вів далі старий. – Тут потрібен невід… День починається, риба з озера йде в річку, треба їй перепинити шлях… Камо, ану роздягайся, лізь у річку.
Якусь мить хлопчик вагався, потім швидко роздягнувся і кинувся в бурхливу воду. Хутко переплив річку і прив’язав на другому березі верхній кінець невода до вбитих у землю кілочків. Нижній край невода з важкими свинцевими грузилами ліг на дно. Невід перегородив річку впоперек, відрізавши шлях рибі, що йшла з озера.
– Тепер побачите, скільки її буде, – сказав старий рибалка, задоволено погладжуючи свою довгу-предовгу сиву бороду, за яку його в селі і прозвали «Бородань Асатур». – Егей, Камо, назад, любий, простудишся!
Поки Камо одягався, розмовляючи з дідом та Грикором. Армен милувався весняним ранком. Лагідний вітерець ніжно бавився його темним волоссям, обвіваючи обличчя хлопчика.
Вершини гір, що тісним кільцем оточували озеро Севан, вже посріблилися сонячним промінням, а в долинах і на озері ще лежали густі сутінки. Безтурботно проспавши ніч у своїй просторій постелі, спокійне озеро, осяяне ранковою загравою, скидало з себе біле покривало туману. І коли в горах розвіялися сутінки, озеро захвилювалося, здійнявши довгі хвилі, що, набігаючи одна на одну, покотилися до берега. Хвилі добігли до прибережних пісків і розлилися по них з хлюпанням «цоп-члуп, цоп-члуп!», розбудивши пернате населення очеретів.
«Члтов-чилт, члтов-чилт!» – тривожно закричав болотяний птах, перелітаючи з купини на купину, наче шукаючи когось.
«Кря-кря, кря-кря!» – голосно кликав свою подругу селезень.
Птахи вітали весняний ранок.
В далині, на обрії, димили вантажні суденця, поспішаючи до причалів, рибальські човни борознили гладінь озера, розставляючи сіті. А озеро щомиті змінювало свої барви. Темно-синя зранку вода поступово набувала світло-зеленого відтінку. Зійшло сонце, кинуло на воду гарячі промені, і вона заіскрилася, заграла алмазами.
Дід і Камо стояли біля річки і уважно стежили за її течією, угадуючи хід риби.
Раптом дід змінився на обличчі і схопив свою рушницю-двостволку, що лежала на траві.
– Що там? – пошепки запитав Камо.
– Тихше!… Видра за рибою погналася, – відповів старий.
В цю мить на середині річки виринула блискуча спина. Дід Асатур вистрілив. Білим черевцем угору попливла за течією вниз велика форель, і все стихло.
– Оце так видра! – пожартував Грикор.
– Втекла, – від хвилювання рушниця в руках діда Асатура тремтіла. – Шріт дрібний, стривайте… попалась… у невід попалась! – радісно закричав він. – Камо, пливи швидше і витягни кінець невода… швидше, а то проклята подушить усю рибу!
Камо знов роздягнувся і поплив до протилежного берега.
Армен і Грикор стояли біля річки і дивилися, як смикається вірьовка невода.
Армен несподівано вигукнув:
– Дідусю, тягне!…
– Звичайно… Хоче вирватись. Але куди ж вона може втекти з рук мисливця Асатура… Камо, поспішай, бо ця клята видра може порвати невід!
Камо відчепив кінець вірьовки. Нарешті витягли невід з води, в ньому заплуталась велика видра. З ніздрів її, повільно збігаючи по вусах, витікала вода.
– Таки розірвала невід, клята! Ще втече, тягни сюди, – гарячився дід.
Але даремно хвилювався старий мисливець Одна лапа видри заплуталась в розірваному неводі і не давала їй змоги втекти.
– Гей, Грикоре, удар її своєю палицею по голові. Чого ти стоїш? – кричав дід Асатур.
– А якщо вона здохне? – серйозно сказав Грикор.
Армен глянув на його палицю, відвів був погляд, але зразу ж обернувся і сказав:
– Підожди, не вбивай, сфотографую спочатку. – І він навів свій фотоапарат на звіра.
Видра одчайдушно билася, намагаючись вирватися з невода. Лапи в неї були короткі, широкі, схожі на плавці. Вона повзла, притискуючись черевцем до піску. Сіра мокра спина звіра виблискувала на сонці, і видра здавалась голою. І коли вона перевернулась на спину і на сонці блиснуло її світле черевце, хлопчикам здалося, що такого жовто-сріблястого хутра нема в жодної тварини в світі. Дід витрусив рибу з невода на траву. Незважаючи на те, що частина риби втекла через дірки назад у річку, форелі витрусили цілу гору.
Закінчивши з рибою, старий оббілував видру і лише тоді заходився лагодити невід.
Робота кипіла в його руках. Він поспішав, щоб перепинити шлях рибі, яка тепер вільно пливла річкою.
Хлопчики з захопленням дивилися на «велике переселення» риби. Сонце, мов величезний прожектор, просвічувало річку так, що на дні її видно було золотистий пісок, а в прозорій глибині сріблясту форель.
Куди пливе риба? Чому вона залишає Севан і наражає своє життя на небезпеку в мілководних місцях? Скільки зустріне вона на своєму шляху ворогів: і рибалку з його сітками, і видру, і баклана, і чаплю…
Над Севаном часто віють холодні вітри. Хвилі з шаленою силою б’ються об берег, розмиваючи пісок і змиваючи каміння. Де ж тут рибі метати ікру? Хіба може вона довіряти долю свого потомства цій страшній силі? І вона поспішає із Севану в Гіллі, а там пливе вище. Весь час вгору і вгору, до холодних джерел.
Це «переселення риби» з озера Севану в гірські річки відбувається кожного року.
В цей час і дозволяють ловити форель на Севані рибному тресту. Як же розмножується риба? Адже ж вона іде метати ікру! Проте гляньте туди, де сидять наші хлопчики; недалеко від того місця видно червоний дах нового будинку. Це рибоводна станція. їй здасть дід увесь свій улов. Тут із ікри пійманої форелі виводять десятки мільйонів мальків і випускають їх в озеро. Чи ж повернеться їх стільки з гір?… Ніколи. Тому, перегороджуючи річки, і ловлять тут рибу під час її нерестового ходу, рятуючи від загибелі цінну ікру і сприяючи розмноженню потомства.
Стежачи за фореллю, хлопчаки пішли зеленим лугом, що відділяв Севан від його молодшого друга – озера Гіллі.
Коли ясного сонячного ранку подивишся на луг, здається, що він схожий на кокетливу красуню, яка одягла поверх зеленого оксамитного плаття чудовий срібний пояс. Цей пояс – річка, що перетинає луг.
- Предыдущая
- 2/70
- Следующая
