Таємниця гірського озера - Ананян Вахтанг Степанович - Страница 1
- 1/70
- Следующая
Annotation
«Таємниця гірського озера» – повість про цікаве і радісне життя радянських дітей гірського села Лчаван, про захоплюючі справи юних натуралістів. Найбільше юннати прагнуть знайти воду для села, тому їх і зацікавило гірське озеро, на якому раз по раз чути страшне ревіння і здіймається стовпом вода.
Після багатьох небезпечних пригод піонерам і комсомольцям за допомогою вчених Єревана та колгоспників села пощастило розгадати таємницю гірського озера.
Визволена з кам’яного полону, живлющою вологою побігла на колгоспні поля вода.
Вахтанг Ананян
ВСТУП
ЧАСТИНА ПЕРША
ТАЄМНИЧЕ РЕВІННЯ
ДІВЧИНКА В ОЧЕРЕТІ
У КАЗКОВОМУ МІСТІ
НА ХИТКОМУ ОСТРІВЦІ
ТАЄМНИЧЕ ОЗЕРО
ПОДВИГ ЧАМБАРА
«ВОДЯНИК»
ЗАХОПЛЮЮЧИЙ ПЛАН
ГОЛОВА КОЛГОСПУ
ПОХІД ЗА КВОЧКАМИ
ЖИВА ОГОРОЖА
У КОЛГОСПНОМУ САРАЇ
ХТО КРАДЕ ЯЙЦЯ?
ХВИЛЮВАННЯ
ПРО ЩО ПОВІДОМИВ ГРИКОР
ТРИВОЖНИЙ ДЕНЬ
РАДІСТЬ
ЧАСТИНА ДРУГА
ПО ДИКИЙ МЕД
«КРОВ СЕМИ БРАТІВ»
ТАЄМНИЦЯ МІДНОГО ГЛЕЧИКА
ПІД СТРІМЧАКАМИ ЧОРНИХ СКЕЛЬ
КРАЇНА ЗМІНЮЄ ОБЛИЧЧЯ
ЯК ПОТРАПИЛИ ЛЮДИ В ПЕЧЕРИ ЧАНЧАКАРУ
ПОХІД НА ЧАНЧАКАР
У ТАЄМНИЧИХ ПЕЧЕРАХ
НА «ПАСІЦІ ДЕВІВ»
КАМІНЬ З ПЕРСНЯ ПОЛКОВОДЦЯ АРТАКА
ЗНАХІДКА В КРУГЛОМУ ГРОТІ
ПРИЇЗД ПРОФЕСОРА СЕВЯНА
ПІДОЗРІЛІ БОЧКИ
СЛІДАМИ ХИТРОГО ЗВІРА
ПРО ОДНОГО ЗВІРКА, ЛЮБИТЕЛЯ МЕДУ
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
БОРОТЬБА В СЕРЦІ СТАРОГО МИСЛИВЦЯ
ПРО ЩО РОЗПОВІВ СТАРИЙ ГЛЕЧИК
НА ЗАГАДКОВІЙ СТЕЖЦІ
БІЛЯ «ВОДЯНОГО БОГА»
ДАВНІ КАНАЛИ НАШОЇ КРАЇНИ
ЛЕГЕНДА ПРО ВОДУ
ЗЕЛЕНА ПЛЯМА
ЖИТТЯ НАВКОЛО ОАЗИСУ
НАЙКРАСИВІШІ ЖИТЕЛІ ДАЛІ-ДАГУ
КІЛЬКА СЛІВ ПРО СЕТО
ПРИМИРЕННЯ
НАГОРОДА
ЯК СЕТО СЕБЕ ВИКАЗАВ
ВТРАЧЕНЕ ДОВІР’Я
ПОВЕРНЕННЯ СЕТО
ТАЄМНИЦЯ СЕТО
ВНОЧІ НА БЕРЕЗІ СЕВАНУ
У КРАТЕРІ ВУЛКАНУ
«КАВКАЗ ПІДО МНОЮ…»
БІЛЯ ГІРСЬКОГО ОЗЕРА
КІЛЬКА НАУКОВИХ ПІДРАХУНКІВ
У ВИРІ
ПІДЗЕМНА МАНДРІВКА ГАСУ
ДЕ Ж КОПАТИ?
ДОЩ НАД ВОДОЮ
СЛІДИ ВІКІВ
ВОДОСПАД ВСЕРЕДИНІ СКЕЛІ
«ПОМСТА САТАЕЛА»
ДОКОРИ СУМЛІННЯ
ВИПАДОК У ПЕЧЕРІ
СУД НАРОДУ
ЗНОВУ ДО ЧОРНИХ СКЕЛЬ
РАДІСНІ ПОДІЇ
ЧОМУ ЗАМОВК «ВОДЯНИК»
ОСТАННЄ РЕВІННЯ
ЗУСТРІЧ З ГЕРОЯМИ НАШОЇ ПОВІСТІ
ЕПІЛОГ
Примітки
Вахтанг Ананян
Таємниця гірського озера
ВСТУП
Довгим пасмом скелястих відрогів перетинає Вірменію Малий Кавказький хребет з дев’ятьма сотнями великих і малих вершин.
Високо-високо в горах, у величезній, утвореній скелями чаші лежить озеро Севан.
Тут Малий Кавказький хребет поділяється на два відроги. Гори розступаються і, обхопивши міцним кільцем Севан, сходяться знову. Озеро, що лежить у їх лоні, схоже на уламок лазурі, який упав з неба, щоб пом’якшити і оживити похмурий вигляд вершин над водами.
А вершини ці здаються казковими велетнями, що стали в танок навколо озера. Стали пліч-о-пліч, взялися за руки, повернулися одне до одного і, почавши танець, ніби закам’яніли.
Тільки в одному місці між горами і залишився прохід – чи то в танкові розійшлися випадково, чи то не встигли сплести руки танцюристи-велетні. Ось і скористалась цим і вирвалась із озера бурхлива річка Зангу.
Але був час, коли на місці цього великого озера розстелялась широка квітуча долина і річка Зангу починалася там, де розступилися в танці закам’янілі велетні. Тоді Зангу збігала з далеких східних вершин хребта і була втричі довша ніж тепер.
Старе річище Зангу наші вчені знайшли на дні Севану. Річка текла долиною, серед гірських схилів, зараз голих, а тоді вкритих густими незайманими лісами. У лісах жили ведмеді, а на гірських луках паслися табуни благородних кавказьких оленів та биків-турів з великими зігнутими рогами. Останки цих тварин знаходять археологи під час розкопок на берегах озера, а рибальські сіті приносять гігантські роги давно вимерлих оленів-велетнів.
Але як квітучу долину затопила вода? Як утворилося тут озеро?
Одна з гір, що стояла край долини, була дуже неспокійною: здригалася, гурчала, димила і вивергала гарячий попіл. Далі-Дагом назвали її люди, що означає «Скажена гора».
І ось одного дня розпечена лава, що віками кипіла всередині гори, вирвалась і вогненним потоком ринула по стрімких схилах. Лава залила долину, перегородила течію Зангу і застигла. Вихід з долини був закритий. Гірські річки та струмки, які раніше живили Зангу, поступово залили долину і утворили величне гірське озеро.
Розповідають, що в той далекий час, коли розбурханий Далі-Даг залив лавою долину, біля підніжжя гори тулилося маленьке селище.
З жахом завмерло воно, перелякане катастрофою. Боязко ховалися по своїх кутках люди. І великий жах перед всевладністю природи, перед її руїнницькими силами лишився назавжди в їхніх серцях.
Од своїх предків успадкували цей жах перед природою й наступні покоління. Не вміючи пояснити явища природи, люди скорялися їм і поклонялись і Далі-Дагу, і утвореному вибухом вулкана бурхливому озеру.
Та озеру вони поклонялись не тільки тому, що воно, розлютившись, розбивало рибальські човни і топило людей, а чорними ночами ревіло й билося, мов поранений лев, але й тому, що весняними тихими ранками дивилось воно на їхнє селище з ясною, чистою і спокійною посмішкою.
Любили люди озеро за те, що воно годувало їх, було для них джерелом життя.
На схилах Далі-Дагу, впираючись вершинами в хмари, височать Чорні скелі.
Люди поклонялись і Чорним скелям, тому що багато лиха насилали вони на бідне селище.
Коли небо гнівалось на землю, то збирало хмари на вершинах Чорних скель і вибивало градом убогі селянські поля. У кам’яних громаддях інколи оглушливо гуркотіло. Вогненні язики полум’я пробігали по ребрах скель, і на землю падав розпечений попіл, спалюючи поля і луки…
Джерелом нескінченних бідувань здавалися людям Чорні скелі.
Всередині їх є таємнича печера з вузьким входом. Могильним холодом віє з неї. В глибині її чути важке, приглушене зітхання, стогін… Чи це не «ворота в пекло»?…
Ще зовсім недавно так думали, з трепетом поглядаючи на Чорні скелі, старі жителі села, що виросло на місці давнього бідного селища, яке з жахом поклонялося і водам озера, і горі Далі-Даг.
ЧАСТИНА ПЕРША
ЯКОСЬ УРАНЦІ НА БЕРЕЗІ НАЙКОРОТШОЇ В СВІТІ РІЧКИ
– Дідусю, дай-но мені самому разочок закинути, – просив Камо, намагаючись відібрати у старого рибалки сітку.
– Ет, любий, облиш. На все треба кмітливість. Не зумієш, тільки налякаєш та розженеш рибу.
– Дідусю, дай! – не вгамовувався Камо.
– Гаразд. Тільки підожди. Спочатку я сам закину… Бачиш, зграйка підпливла.
Вгледівши рибу, старий рибалка одразу змінився і, дивно вигинаючись, підкрався до води.
Намагаючись не шуміти, він закинув сітку якомога тихіше на воду, і прив’язані до неї грузила відразу ж потягли її вниз.
– Дідусю, давай разом витягнемо! – наполягав Камо.
– Хлопче, сітку витягати треба теж з розумом. Смикнеш різко, дивись – і втекла риба. Тягнути треба поволі, щоб риба не зрозуміла, що вона вже в сітці. Кмітливість тут потрібна.
Взявшись за кінець сітки, старий обережно потягнув її до себе. Сітка затремтіла в його руках.
Камо також вхопився за вірьовку і разом з дідусем потягнув сітку.
– Ой! Впіймали! Ще й скільки… Армене, допоможи! – зраділо кричав він товаришеві.
- 1/70
- Следующая
