Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 54

• Предыдущая
• 54/322
• Следующая

З полудня сипнув дрібний холодний дощик.

Руки Югини задубіли і ледве ворушились в доспілому просі. Поле затягнулось сірою безвідрадною сіткою. Сизою темінню заклубився Великий шлях, та вітер швидко розметав димчасті хмари, і обпатране, без проміння сонце злякано вискочило на брудносиню прогалину, покотилось ночувати у ліс.

Таки не дожала постаті; поскладала снопи в полукіпок і тихо пішла у село. Вечір мінив обриси ланів, шляху, і дивно змінювався захід; ось він став зеленястоголубим, далі чиїсь руки почали засновувати синь огнистими нитками і незабаром золоті архіпелаги попливли над потемнілими лісами. Поміж липами стало темніше. Мокре листя прилипало до босих ніг і спросоння шелестіло щось таке знайоме і тоскне.

Зітхнула — нелегко було повертатись додому в докори і гризню. І хай що хоче робить мати — не буде по її. А Гриць теж добрий — наговорив, роз'ятрив серце — і на очі не з'являється. Така твоя любов невірна. Що ж, вона все, усе перетерпить, в дівках посивіє, та, наперекір матері, доможеться свого. Одначе гіркий жаль охопив її, відчула, як млосно запарувало тіло… Не того, що Дмитро поганий, ні, тільки наперекір матері нізащо не піде за нього.

— Югино!

Радісний переляк, наче порив вітру, охоплює дівчину з ніг до голови. А вже назустріч їй наближається і затьмарює світ таке дороге обличчя, чорний чуб, пахучі губи; руки торкаються її плечей, обвиваються навколо гнучкого стану, і поцілунок закриває її уста.

— Чи ти з глузду з'їхав? — нерішуче відпихає від себе і злякано оглядається навколо. — Ще люди побачать.

— І хай бачать, — тягнеться Гриць до неї. їхні очі стрічаються в одній щасливій усмішці.

— Уже думала, що забув за мене.

— І не говори, — пригортає до себе Югину, спираючись спиною на гудзкувату розлогу липу. — Тільки тепер взнав, як я люблю тебе, — і аж почервонів од сорому, згадавши Федору.

— Е?

— Після тої суперечки місця собі не міг знайти. То раніше все було простим і зрозумілим: є в Бондарів дочка Югина, вона мене любить, я — її, взимку одружимось… І враз наче обірвалось щось. Сяду їсти — хліб з рук падає, стану робити — в очах ти стоїш, увечері підійду до твого вікна — сам себе проклинаю, і знову повертаюсь додому, розбитий, наче дві копи змолотив.

— А хто ж тобі винен? — одхилилась назад, поглянула на шлях і на парубка. Красиве, заспокоєне обличчя, освітлене вечірнім сяйвом, було золотисто-смаглявим, одначе сутінки мінили небо і такі знайомі риси почали вкриватися тінями, чорніти.

— Дмитро заходив після того? — пригорнув дівчину і допитливо глянув у очі.

— Приходив.

— Чи він так, чи насправді?

— Хто його знає, — зітхнула і зразу зів'яла, згадавши, що її жде дома. — Боюсь, Грицю, що не жартома приходив, хоч і не говорив зі мною він. — Не хотіла зразу виказувати всього, щоб не завдавати жалю і собі, і коханому.

— Коли насправді, — погане наше діло. Знаю, його спроста не спихнеш з дороги, — задумався Григорій і наче забув за дівчину. Опустив голову, і буйний чуб закрив увесь вид. Вітер свиснув у порідженому гіллі, поворушив під ногами листву і покотився ровом у холодну безвість. Низько гудів шлях, а трухляві дупла старих дерев дихали пріллю і затхлим п'янким теплом, до якого вже починала добиратися осінь.

— Що ж, Дмитре, — одірвав Григорій руку від чола, і Югина не могла у темряві розібрати рис його обличчя, — були ми найкращими друзями. Коли ж став на дорозі — гнівайся на себе.

— Страшно мені, Грицю. Ходім додому, — пригорнулась дівчина до нього. І Грицько поцілунком заспокоїв її.

Хвилюючись, Дмитро сперся ліктями на ворота, голову повернув до освітленого, завішаного фіранкою вікна. Тяжко було йти до хати: знав, що, тільки відчинить двері, стріне сумовито-наляканий погляд і потім увесь вечір Югина буде ховати обличчя від нього, мовчати, байдуже відповідати на запитання Марійки. Як ніколи, страждала його непокірна гордість. Іноді ставав сам собі огидний, проте не міг і не хотів зломити себе — відійти з тої важкої дороги. Упертість глушила доводи розуму. Хмуро просиджував вечір у Бондарів і без слів прощався з дівчиною, коли та, за звичаєм і з німого веління матері, мусила виходити за ним у сіни.

Хтось, окутаний темрявою, повернув у вуличку до нього, і Дмитро, щоб ні з ким не стрічатись, тихо причинив ворота. Напомацки в сінях знайшов клямку і, пригинаючись, увійшов у світлицю. Від скрині метнулася дівчина і наполохано глянула на нього.

— Вечір добрий, Югино, — став посеред хати напроти дівчини.

— Добрий вечір, — ледве чутно прошепотіла і забилася в куток між ліжком і скринею.

— Де ж батьки?

— Що?.. Батьки? Тато на зборах созу, а мати, напевне, зараз прийдуть, — болісно здригнулись уста. Догадався, що неприємно було згадувати за матір.

— Ага, — сів на лаві, не спускаючи важкого погляду з Бондарівни. Бачив, як мінилось її обличчя, краска почала заливати його: здригались відточені крильця ніздрів, і в очах сколихнулась упертість: «Зараз почне вона вичитувати мені те, що я вже давно знаю», — здогадався по її рішучому обличчю.

«Може, якимсь питанням збити її з пантелику, не дати першій заговорити… Ні, хай говорить», — виповзає зла упертість. Він стискує уста, примружується, дає очима зрозуміти, що ладен вислухати її, навіть більше того — знає, що почує від неї.

І дівчина насторожується під його шаленим сліпучим поглядом, проте рішуче встає і кулак правої руки кладе на залізну квітку укованої ляди. Видно, холод обпік руку, бо зараз відсовує її і, в забутті, знову кладе на тьмяну пелюстку.

— Дмитре Тимофійовичу, — збирає всю рішучість дівчина, проте, може мимоволі, благання тремтить в її голосі, і погляд насторожено зупиняється на дверях. — Дмитре Тимофійовичу, я нічого злого, тільки добра хочу вам.

Розгубилася, побачивши його напружену, злу посмішку.

— Їй-право, тільки добра, — переконує його. — Але ж що мені робити, коли з Грицьком раніше взналася. Він мене полюбив, і я… Вік буду дякувати вам… Що я зроблю… Не ходіть до мене… Що воно із того? І вам, бачу, нелегко, і мені несолодко.

І певне, зараз би сльози наповнили її повіки, та він спішить запобігти цьому — рвучко кидає через стіл шапку на покуть, ступає крок вперед, високий і розгніваний, так впирається руками в ляду, що аж скриня тріщить до самих коліщат. І Югина не може одвести погляду від його чорних звужених очей з лихими, як вогонь, блищиками.

— Гарна твоя казка-байка, та не тобі її розказувати, не мені слухати. Дуже просто сказати: відступіться. Може, я сам себе ламав не день і не ніч; тебе із серця виривав, та не міг вирвати. А що мені тепер робити? — він наближається до дівчини, вона хоче відступити назад та впирається спиною в бильце ліжка і з острахом і здивованням дивиться на нього.

— Коли ти мені добра бажаєш, у мене є одне щастя — ти. Підеш за мене — нічого більше в світі не треба… Добре комусь щастя бажати — із свого багатства пощерблений гріш кинути… Коли б я вірив, що кохання Гриця таке, як моє, може ще здолав би себе. Та йому я не вірю і ти не дуже пишайся ним. Подивися краще, коли твоя любов очі загубила. І своїм казанням не відвернеш мене.

«Горе моє, який же він лихий і… хороший. Невже він так любить мене? — вперше якесь тепле почуття, перемежоване з острахом, ворухнулось до парубка. — Що ж він на Гриця наговорює». Хоче запитати Дмитра, та в цей час у світлицю входять мати з Шевчиком…

В мовчанні проходить вечір. Парубки косують один на одного, і даремні намагання Марійки як-небудь підтримати розмову; не допомагають насіння і яблука, не допомагають розпити про здоров'я домашніх, а коли спитала в Грицька про будівлю нової хати, аж закрутився хлопець на місці і злісно подивився на Дмитра.

Водночас взялись за шапки і вийшли з хати.

В блідоголубій димчастій ополонці, обведеній хмаринами, то світлішав, то темнішав ущерблений місяць і довгі тіні то пробігали через дорогу на город, то злякано кидались назад, нечутно ворушачись під ногами. Ішли, шелестячи листям, — Дмитро по один бік глибоко витисненої колесами вузької колії, Грицько — по другий.

• Предыдущая
• 54/322
• Следующая