Вибрані твори - Стельмах Михайло Афанасьевич - Страница 53

• Предыдущая
• 53/322
• Следующая

Але Дмитро не випускав кінця з заплутаної розмови. Поставив себе на місце Марійки і незабаром розбирався в усіх її ходах, як у своїх думках, а коли дійшла мова, що від малих дітей болить голова, а від великих — серце, і яке горе матерям, що мають дочок, та не знають, в які вони руки попадуться, — він уже знав приблизно, що піде за цими словами, тільки не міг визначити грані бесіди: чи знову заплутає кінці, чи обережно почне випитувати його. Радіючи, розумів, що Марійка тягне руку за — нього, і бажав, щоб вона сьогодні взнала його мислі — хай тільки сама дійде до межі.

За вікном коливались сутінки, через плетені мережки фіранок місяць цідив жовтаве яблучне вино і різко пахла городина осінньою годиною. І не хочеться Дмитрові йти додому від Бондарів, бо тут усе дихає його коханням, і тоскно стає, що дівчина сидить не поруч з ним, а може плаче в тій хаті, називає його осоружним і кличе в думках до себе Григорія. Нахмурився і ледве не випустив слів Марійки:

— От і Шевчик почав навідуватись до нас, та чогось не лежить моє серце до нього, хоч, може, він і хороший хлопець.

— Таки не витримала. Сказано: баба — бабою, — глузує Іван. — Ти ще що-небудь скажи!

— І скажу, — розсердилась на чоловіка. — От я мало Дмитра знаю, а в мене — тільки він до хати увійшов, і не знаю, що він про нас думає, — зразу ж до нього довіра вродилась.

— Спасибі на доброму слові, — підвівся високий, кремезний; мовчки пройшовся по хаті і зупинився між Іваном і Марійкою. Спіймав на собі; стурбовано-радісний усміх жінки і спокійний погляд Івана. Знав, як чекає Марійка його слів, і тихо-тихо промовив: — Мудро говорити не вмію. Сподобались ви мені, полюбив я вашу Югину. Славна дівчина Про таку тільки й думав за ці роки, — запнувся, бо не хотілось згадувати про Марту ні словами, ні в гадках. — Коли вийде Югина за мене — нічого кращого й бажати не хочу. Робити за трьох буду, аби тільки жилося щасно.

— За трьох не треба — за одного, та доброго, — обізвався Іван.

— А не вийде, — будемо знайомими, та й годі, — закінчив свою мову парубок і сів на лаву, де перше Югина сиділа.

— От кого я зятем назову, — оповила його руками Марійка. — Югина твоєю буде. Тільки шануй її, Дмитре, бо вона ж одиниця в мене, як серце в грудях.

— Да, воно б і добре було б, — протягнув Іван.

Дмитро гаряче поцілував Марійку і ледве встиг стримати зітхання. Він чув, як розтає в його серці роками накипілий лід. Хотілось, як до рідних, пригорнутися до цих простих трудівників, відчути теплий дотик дівчини, відчути, що те щастя, про яке стільки думалось, завітало до нього. Та і в хвилину забуття холодив гострий струм, нагадуючи, що надія його як осіннє небо — здається, зовсім близько, а водночас так далеко-далеко.

Після того вечора дома таке робилося, що хоч хати відцурайся. Мати вперлась на своєму, а дочка на своєму і одна одну не могли переважити.

Ранок починався з настороженої мовчанки. Навіть вогонь у печі, здається, горів тихіше, а Югина поралась біля баняків і горнят наче тінь. Входила Марійка з дійницею, здіймала цідилок з стіни, і тоненькі струмки молока співали червоним глекам: цить-цитьте, цить-цитьте. Снідали так, ніби хтось у хаті лежав при смерті. Раптом жінка строго зверталась до дівчини.

— Надумалась вже?

Югина здригалась і забивалась в куток.

— Чи чуєш, що я тобі кажу?

— Чого ви від мене хочете?

— Чого я від тебе хочу? Вибий з голови дурощі. Викинь Шевчика з голови.

— Мамо, не говоріть мені про нього, — тремтів благальне голос.

Вона не знала, чи Гриць її зовсім покинув, чи, може, пересердиться і знову привернеться до неї. Від одної згадки про нього ще більше нило серце, вогнем пекли в'їдливі слова.

«Так у тебе для мене і слова не знайдеться? З Дмитром краще воркувати?»

Ще тісніше притискала руку до обличчя, бо здавалось, що сінешні двері, летячи за парубком, можуть зачепити її, і навіть чула, як шматочки глини обсипають їй голову, пил порошить очі.

— Найшла собі щастя яке. У Шевчика на все обійстя один хвіст ледве тримається, хата не сьогодні, так завтра розвалиться — іди тоді, господине, в комірне капарити вік.

З кожним новим словом Марійка все більш гарячилась, сердилась і уже не слухала слів дочки, даючи волю своєму болю, що зібрався за багато років трудного життя.

— Як прийдеться за чужою пряжею пучки протирати, мандебуркою давитися, за сніп жати, тоді не раз матір згадаєш. А за Дмитром будеш жити господинею! Господинею, а не наймичкою, не поденщицею! Якій хоч дівці слово скаже — з вискоком побіжить за ним! Найкраща побіжить.

— Мамо, чого ви до мене присікались? Не піду я ні за Грицька, ні за Дмитра.

— Туди к бісовому батькові. Може, за дурного Власа підеш? Як розпаскудились тепер! Жди від такої утіхи батько-мати на старості літ. У ванькир як сучку кину, поки не передумаєш.

— Тоді я утечу од вас, — одрізала Югина.

— Як утечеш? Куди? — оторопіла жінка. Вона тільки тепер, холодіючи, зрозуміла, що в Югини є її, Марійчина, упертість. І це не порадувало Бондариху. — Куди ж утечеш? — запитала так, щоб і не дуже грізно було, але й не подати виду, що вона надає уваги словам дочки.

— В Комсомольське! — До найменших подробиць пригадала зустріч з комсомольцями, і такою принадою повіяло з вечірньої долини, що мовчазні сльози мимоволі закапали на долівку. — В колектив піду!

— В колектив? Це комсомольський соз? — перелякалася Марійка й безпорадно замовкла, не знаючи, що сказати дочці.

З Бондарихою таке не часто трапляється.

За ці дні обличчя Югини витягнулось, стало таким прозорим, що аж одсвічувалось синіми жилками, побільшали очі, здавалось, що голубе світло переливалося через перенісся, під очима двома темносиніми обідками вляглися тіні, усіяні дрібними, мов макове зерно, крапками.

Іван спробував закинути дочці слово про Дмитра, то вона і на нього нагнівалась, тому й вирішив не мішатись в бабські справи.

— Хе! Хай собі робить, як сама знає, — сказав Марійці, — бо потім, якщо до чого, увесь вік буде на нас нарікати.

— Увесь вік буде дякувати. Спом'янеш моє слово! — насілась жінка на нього, і мусив відступитися чоловік.

— Сам дідько у ваших ділах шию скрутить. Я вам і не суддя, і не порадник.

— Що ти за батько! Пригрозити не можеш їй? — напосідала Марійка.

— Коли б вона лежала поперек лави — міг би, а тепер, коли і повздовж ледве вмістиш, — не присилуєш. І дай їй спокій.

— Поки не побачу за Дмитром — поїдом їстиму.

— Гляди, щоб не подавилась. Вона тиха, тиха, а кісточка твоя сидить. — І йшов до своїх созовців. В гуртовій роботі він потроху забував за домашні чвари і не розумів, скільки можна товктися над вибором і чому Югина не хоче піти за Дмитра.

З роками, коли забудеться давно прохолола любов і тільки інколи дасть про себе знати неясними клаптями спогадів, літні люди не розуміють молоді. І вдивовижу стає їм густий рум'янець від одного погляду і сором од звичного слова, що для закоханих здається грубим, огидним, як дотик жаби; і нетерпеливе чекання неділі з танцями і жаданими зустрічами; і хвилювання, і вибір милого, який всім, видно, поступається перед іншими. І тоді старість знизує плечима, киває головою, бубонить розумні настанови, вважаючи, що тільки вона знається на житті. А запитайте, що вона кілька десятків років тому робила. І чи все тоді зважувалося досвідом і розумом?

Справді, юність що та річка у повідь — розіллється на чотири броди, кінця-краю не видно, промиває добірні зорі, місячним містком перевисає від берега до берега; чия то пісня над нею пливе, і чи не скиби срібла розрізає весло в молодих руках, ще й накрапає іскристим разком на співучий плес… А там, гляди, ковзнуться по золотому мості хмари, розріжуть його, затьмарять, в береги увійдуть води — і де ті гнізда зірок подіваються; і по чорній ріці мовчки пропливе зігнутий рибалка, а тумани, сиві, як борода його, зійдуться безшумно за човном, тільки десь далеко-далеко заскрипить весло, як давня згадка.

• Предыдущая
• 53/322
• Следующая