«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 66
- Предыдущая
- 66/85
- Следующая
– Московська, двадцять вісім? – перепитав Федір Максимович. – Знайома адреса. Добре, що не пішли туди. Що іще? Відчуваю, хочете розповісти ще щось. Розповідайте, не соромтеся.
– Чого ж тут соромитись, – невесело усміхнулася Ірина Дмитрівна і розповіла йому про все, що бачила і чула в Мисливському замку. Розповіла й про себе. Ну, звісно, і про свою розмову з полковником Улінгером.
Федір Максимович слухав її уважно, потім задав кілька запитань.
– Так, – сказав під кінець, – завдали ж ви мені роботи. А ще каже, не розвідниця! Прикидаєтесь, голубонько, кокетуєте.
– Я?!
– Авжеж не я. Виклала, розумієте, ціле розвідувальне донесення і ще й прибідняється.
– Але ж я й справді нічого такого не зробила, – спробувала заперечити Ірина Дмитрівна.
– І хвалити бога, що нічого такого не зробили. Якби ви зробили щось «таке», то навряд чи полковник Улінгер випустив би вас із замку. А тому дуже прошу, Ірино Дмитрівно, і надалі не робити нічого такого, що могло б викликати підозру гітлерівців.
– Я повинна вернутися в особняк?
– А ви як гадаєте: повинні чи не повинні?
– Повинна, – похнюпившись, мовила Ірина Дмитрівна.
– От і я так думаю.
Суперечливі почуття охопили Ірину Дмитрівну. Від думки про волю доводилося відмовитись. Та коли врахувати, що вона поверталася в особняк добровільно, а точніше, усвідомивши необхідність цього, можна було вважати, що свободу вона здобула. Саме так колись Ірина Дмитрівна відповідала в інституті на екзаменах: «Свобода є усвідомлена необхідність». Розум приставав на таку логіку, але серцю було нелегко. Бентежила її зустріч з Фріснером. Навіть тепер, узнавши правду, Ірина Дмитрівна все одно не могла з певністю сказати собі, що б вона зробила, якби це залежало тільки від її бажання: чи побігла б стрімголов в особняк, чи втекла б світ за очі. Вона хотіла і боялася зустрічі з Фріснером. Одного слова «свій» виявилося досить, щоб він став для неї всім: героєм, гідним захоплення, людиною, якій вона зобов’язана порятунком, начальником, перший-ліпший наказ якого вона готова була виконати, суддею, чий вирок був для неї остаточний. А проте вона торопіла, коли думала про нього. Може, через те, що йому треба було розповідати все – і про замок, і про себе? Але ж Федорові Максимовичу вона розповіла все, розповіла і навіть відчула полегкість – він зрозумів її. А чи зрозуміє Фріснер? На це запитання вона дістала відповідь не зразу.
Їхня зустріч була не така, як її уявляла Ірина Дмитрівна. Фріснер поводився так, наче нічого особливого не сталося; навіть згадка про Федора Максимовича не викликала у нього ніяких емоцій, крім звичайної, добре знайомої усмішки. На мить Ірині Дмитрівні навіть здалося, що сталася страхітлива помилка – перед нею була не та людина, котру вона знала раніше. Вона сподівалася побачити його іншим, а він був усе той же Фріснер: стриманий, ввічливий, уважний. Спокійно вислухав Ірину Дмитрівну, м’яко спинив, тільки-но вона почала розповідати про себе; попросив повторити все, що вона сказала про пана Трібо, пожартував з невдалої спроби Улінгера завербувати її.
Потім запропонував каву і, всміхнувшись, сказав, що день-два їм, очевидно, доведеться харчуватися всухом’ятку, поки Гец не підшукає нову куховарку. І це було все.
Ірина Дмитрівна губилася в здогадах. Вона не розуміла Фріснера. Їхні стосунки майже не змінилися, хоча вона бачила, що він їй довіряє.
Через кілька днів Фріснер запропонував поїхати в ресторан. Ірина Дмитрівна заперечила – Фріснер ще не досить зміцнів, помітно накульгував, і вона як лікар вважала таку поїздку небажаною. Та він наполіг на своєму. Ірина Дмитрівна наділа вечірнє плаття, яке їй на той час пошили, зробила зачіску. Вона гадала, що ресторан, куди він запросив її, десь недалеко, проте машина, поминувши кілька вулиць, виїхала за місто. Ірина Дмитрівна насторожилась: дорога через ліс, здалося їй, була дуже знайома. Фріснер мовчав, вона теж ні про що його не питала. Автомобіль в’їхав у садибу Мисливського замку. Їх ніхто не зустрів. Вони ввійшли в дім одночасно з прибулими штабними офіцерами. На Фріснера особливої уваги не звертали – він був у загальновійськовому мундирі, а Ірину Дмитрівну чоловіки проводжали поглядами. Та їй було не до того. Її била пропасниця: здавалося – хоч вона знала, що це не так – її привезли, аби залишити тут. Старша третього поверху не впізнала Ірину Дмитрівну і привіталася, як з гостею.
У банкетному залі було небагатолюдно, але Фріснер попрямував на антресоль, де стояло кілька вільних столів. Замовив вино і тістечка. Наче нічого й не сталося, почав розповідати Ірині Дмитрівні про те, що являв собою Мисливський замок до війни.
– Ви для цього привезли мене сюди? – не приховуючи роздратування, спитала Ірина Дмитрівна.
– Не для того, – всміхнувся Фріснер і, зачекавши, поки офіціантка відкоркує пляшку й піде, сказав – Погляньте вниз. Чи немає серед гостей пана Трібо? Мені сказали, що сьогодні він буде тут.
Ірина Дмитрівна зрозуміла, що відвідини Мисливського замку – не примха Фріснера, що вони приїхали сюди в якійсь справі, а тому її переживання не мали ніякого значення. Пана Трібо вона бачила раз, та й то мельки, але впізнати його було неважко: він був опасистий, лисий, рухливий, сміхотливий. Подивившись униз, Ірина Дмитрівна одразу ж розшукала його: він сидів з якимось офіцером за столиком у ніші і пив вино. Вона вказала на нього Фріснеру. Той довго дивився на Трібо, потім підняв трохи брови, всміхнувся.
– Спасибі, Ірино Дмитрівно, – сказав він. – Ви зробили мені велику послугу. Ще кілька років тому у нього був пристойний чуб, та й живота такого не було. Потовстів, розплився…
– Хто він? – не втрималася, щоб не спитати, Ірина Дмитрівна.
Фріснер неквапливо закурив сигарету, помовчав трохи і нарешті сказав:
– Вельми цікавий тип. Американець німецького походження, що живе в Анкарі. Колись – фальшивомонетник міжнародного класу, авантюрист, торговець живим товаром. Тепер, якщо не помиляюся, займається більш легальним бізнесом. А втім, навіть за законами третього рейху його можна повісити.
– Ви хочете арештувати його? – спитала Ірина Дмитрівна.
– Такого бажання не маю. Та коли б воно і виникло, я навряд чи зміг би його здійснити. Пан Трібо – певна річ, це не справжнє його прізвище – орудує під егідою турецького червоного Півмісяця. Є в нього й кореспондентський мандат. Його явно профашистські статті нерідко з’являються в газетах нейтральних країн. У нього широкі зв’язки в ділових і фінансових колах усіх частин світу. Німецький посол в Туреччині фон Папен вважає його своїм другом і не задумуючись видає будь-які візи. Так що голими руками його не візьмеш.
– А навіщо його брати?
– Цей сміхотливий пан вивозить у Туреччину не тільки дівчат, яких перепродує потім у будинки розпусти, – я підозрюю, що через нього в деякі іноземні банки пливе частина награбованих у Радянському Союзі коштовностей, золота, валюти. У нього є документи за вельми високими підписами, які звільняють його багаж од митного і поліційного оглядів.
– Він цікавить вас як представника імперського управління безпеки? – спитала Ірина Дмитрівна.
– Не тільки. Трібо та його компанії треба перешкодити вивезти з Союзу те, що вони хочуть вивезти цього разу.
– А що вони хочуть вивезти? – поцікавилась Ірина Дмитрівна.
Фріснер усміхнувся і несміливо торкнувся її руни.
– Не можна задавати так багато запитань.
– Вибачте, – спаленіла Ірина Дмитрівна, не помічаючи того, що рука Фріснера лежить на її руці.
– Давайте вип’ємо на брудершафт, – несподівано запропонував він. – Я хочу називати вас Ірою.
– Будь ласка, називайте, – одвела очі Ірина Дмитрівна. – Адже ви штурмбанфюрер, а я не більше як розконвойована військовополонена.
Вона не різко, але рішуче забрала руку. Фріснер знітився. Це було майже неймовірно: таким його Ірина Дмитрівна ще не бачила ніколи. А втім, його збентеження швидко минуло.
– Нас помітили, – сказав він, одразу прибираючи поважного вигляду.
- Предыдущая
- 66/85
- Следующая
