«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 65
- Предыдущая
- 65/85
- Следующая
Якось уранці він попросив Ірину Дмитрівну зробити йому одну незвичайну послугу: в районі Старого ринку зустрітися з людиною, прикмети якої описав, і купити в неї монети царського карбування. Фріснер дав їй гроші і ще раз нагадав про ціну, місце і час зустрічі з валютником. Це прохання спантеличило і обрадувало Ірину Дмитрівну. Роль посередниці в сумнівній операції з золотом була огидна, але випадала нагода вирватися нарешті з особняка і розшукати на Московській вулиці знайомого Лоти. Нічого було й думати про те, щоб не виконати доручення штурмбанфюрера, – він дав їй у провожаті Магду. Чому він приставив до неї Магду, Ірина Дмитрівна зрозуміла потім, а спочатку тільки й думала, як би швидше скараскатися куховарки.
Та позбутися Магди було не так просто. На вулиці вона буквально вчепилася в Ірину Дмитрівну.
– Покладіться в цій справі на мене, бо вас обдурять, – сказала вона. – У Сосновському такі бариги, що кого завгодно обдеруть. Де у вас гроші? Сховайте подалі або краще дайте мені… Ну, діло ваше… Щось надто вже дешево хочете купити ті кружальця. Коли б не підвезли вам візка.
Сосновський ринок являв собою мальовниче видовище: сила-силенна прилавків, бричок, тачок, люди не вміщалися на брукованому майдані; базар розтікався по численних кривих вуличках, що розходилися на всі боки від площі. Тут продавали все: мануфактуру, взуття, фураж, дитячі коляски, коней, саморобні запальнички, примуси, найрізноманітніші соління і копчення, поношений одяг і нове, поза всяким сумнівом крадене обмундирування… Звертала на себе увагу оптовість більшості операцій – серед продавців переважали очевидні перекупники. У тісному кривому провулку, стиснутому старими товстостінними будинками з темними лункими під’їздами, здійснювали солідніші операції – при явному потуранні базарної адміністрації і допоміжної поліції тут торгували валютою: окупаційні марки міняли на італійські ліри, ліри на румунські леї, леї на форінти і карбованці. Якісь респектабельні на вигляд чоловіки у котелках пропонували золоті персні.
Магда, судячи з усього, була тут своєю людиною – з нею раз по раз вітались – одні поштиво, інші насторожено, треті грайливо. Поминувши провулок, Ірина Дмитрівна і Магда вийшли на брудну, засмічену вулицю, по один бік якої тяглися безликі складські стіни, а другий строкатів вивісками шинків, закусочних, капелюшних та майстерень залізних виробів. Недалеко од перукарні вони зайшли в похмурий, схожий на тунель під’їзд. Літній великолобий чолов’яга в чорному лискучому котелку чекав на Ірину Дмитрівну в глибині під’їзду. Магду він окинув недовірливим поглядом, однак дістав із кишені табакерку з золотими монетами. Коли Магда побачила золото, в неї загорілись очі. Вона навіть узяла одну монету і попробувала на зуб.
– Справжня, – авторитетно мовила Ірині Дмитрівні. – Ви скільки в нього берете?
Не встигла Ірина Дмитрівна відповісти, як наче з-під землі за їхніми спинами виросли троє в гестапівських мундирах.
– Так, так, – сказав один із них по-російському. – Золотом промишляємо? Взяти їх!
Ірина Дмитрівна не встигла опам’ятатись, як її разом з Магдою і валютником кинули в кузов критого грузовика. Обшукали в машині: у Магди забрали пістолет, у валютника – табакерку з золотими монетами.
Нерви в Ірини Дмитрівни не витримали, і вона зробила спробу знищити Лотиного папірця з прізвищами й адресами, їй пощастило непомітно дістати з кофтини і затиснути в кулаці складений квадратиком папірець. Але що робити далі?
Високий гестапівець уже підходив до неї. В цей час машина рушила, Ірина Дмитрівна мало не впала. Її підтримав валютник. А коли гестапівець скомандував «Руки за голову!»- Лотиного папірця у неї вже не було. Його забрав валютник. Як він ухитрився це зробити, Ірина Дмитрівна навіть не встигла збагнути, – це був якийсь блискавичний рух. Одне вона зрозуміла: валютник стежив за нею пильніше, ніж гестапівці.
Першою опам’яталась Магда.
– Ми співробітники пггурмбанфюрера Фріснера! – закричала вона. – Ідіоти, відпустіть нас! Потім пожалкуєте.
Гестапівець уперіщив її по пиці.
– Мовчати, паскудо!
Ірина Дмитрівна була у відчаї: здавалося, трапилось найгірше. Чому валютник стежив за нею, чому вирвав із рук папірця? Та ще більше її здивувало, коли він пошепки сказав їй:
– Не хвилюйтесь. Усе буде гаразд.
Їх привезли у якийсь двір, захаращений купами іржавого металу, розбитими верстатами, обрізками труб. Двір оточували корпуси недіючих цехів з вибитими шибками. В напівзруйнованому машинному залі Магда почала виявляти ознаки занепокоєння.
– Куди ви нас привезли? – питала вона то в одного, то в іншого гестапівця.
– Не розмовляй! Іди, – штовхнув її гестапівець.
На металевих сходах, що круто збігали вниз, Магда вчепилася в поручні.
– Не піду! Що вам треба? Я співробітниця поліції безпеки! Ви не маєте права!
Та сперечатися з гестапівцями була марна річ, вони силоміць стягли Магду вниз. Підштовхнули й Ірину Дмитрівну, правда, делікатніше. Не чинив опору тільки валютник. Він знову пошепки сказав Ірині Дмитрівні:
– Не хвилюйтеся. Вам не треба турбуватися.
В освітленій великою карбідною лампою котельній Магда трохи притихла, притулилася до стіни. Валютник і один гестапівець кудись пішли. Потім із темряви вийшли двоє в чорних куртках. Одного з них Ірина Дмитрівна впізнала – це був обер-лейтенант Зінгер. Вона не встигла здивуватися з такої зустрічі, як їй у вуха вдарив несамовитий крик Магди:
– Це енкаведе!! Десантники!!
Магда шарпнулася вбік, але один із «гестапівців» відкинув її назад.
– Гутен таг[9], фрейлейн Ольго, – дивлячись їй в очі, сказав Зінгер.
– Не тре-ба!! – верещала Магда. – Це не я!.. Це капітан Кранц наказав!..
– Не репетуй, Мозгова, – мовив другий у чорній куртці. – Все одно, крім нас, тебе ніхто не почує.
Помітивши Ірину Дмитрівну, Зінгер кивнув їй:
– Доброго здоров’я, лікарю. Даруйте за не вельми приємну сцену, але в нас не було іншого виходу. Можете йти нагору. Тут вам робити нічого.
Магда впала на коліна і поповзла до Зінгера та його товариша.
– Рідненькі, дорогі, про одне прошу – не вбивайте! Що хочете зроблю для вас – начальника гестапо вб’ю, тільки помилуйте…
З темряви вийшов «валютник», торкнув Ірину Дмитрівну за руку.
– Ходімо, лікарю. Тут буде довга розмова.
Нагорі в машинному залі Ірина Дмитрівна розплакалася. Вона плакала як дівчинка, затуливши обличчя руками і схлипуючи. «Валютник», як дівчинку, погладив її по голові і сказав заспокійливо:
– Не треба. Найгірше вже позаду.
Ірина Дмитрівна заридала ще дужче. Він дав їй виплакатись, а потім сказав:
– Давайте знайомитися. Вас я знаю. Заочно, правда, але знаю. А мене звати Федором Максимовичем. Так і передайте вашому пацієнтові, що, мовляв, познайомилася з Федором Максимовичем.
– Він наш? Свій? – вигукнула Ірина Дмитрівна найголовніше з того, що хотіла взнати.
– Наш. Свій, – усміхнувся Федір Максимович. – Але про це нікому. Я довго думав, перш ніж наважився відкрити вам цей секрет. Не ображайтесь, але ви надто молоді й недосвідчені:
– Те, що ви мені сказали, вмре разом зі мною, – схвильовано мовила Ірина Дмитрівна.
– Помирати вам рано.
– Кому потрібне моє життя, – прикусивши губу, щоб не розплакатися знову, сказала Ірина Дмитрівна.
Федір Максимович суворо подивився на неї.
– За такі розмови розвідника віддають під суд як дезертира.
– Який же я розвідник? – здивувалася Ірина Дмитрівна.
– А це що за список? – Федір Максимович показав Лотиного папірця.
– Тут прізвища й довоєнні адреси дівчат, яких німці завербували в Мисливському замку.
– І після цього смієте казати, що ви не розвідник! – сердито мовив Федір Максимович.
– Так це ж не я… Це Лота, тобто Олена Петлюк… Була така дівчина в замку, вона двох вартових убила… – розгубилася Ірина Дмитрівна. – Я мала тільки передати цього папірця господареві будинку номер двадцять вісім по Московській вулиці.
- Предыдущая
- 65/85
- Следующая
