«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 62
- Предыдущая
- 62/85
- Следующая
– Не патякай, Володю, – кволо всміхнулася Наталя.
Час передишки минав, треба збиратися з силами – чи вистачить їх? – допит буде продовжено.
До кабінету Лежнєва входять усі втрьох. Анісімова зустрічає Наталю вивчаючим поглядом, але Супрун витримує його. Кравчук підступає до письмового столу, заглядає в шухляду.
– Десь у Лежнева мають бути сигарети, – ні до кого не звертаючись, каже він. – Ага, ось вони.
Він удає, що дістає з шухляди, а насправді – спритно виймає з кишені пачку сигарет «Мир» і закурює.
– Куріть уже й ви, Анісімова, – дозволяє Наталя, дістаючи з шухляди другу пачку сигарет.
Анісімова бере сигарети, просить у Кравчука сірник. Те, що пачка розпечатана, здається, не бентежить її, вона не звернула на це уваги. Та це тільки здається. Сигарети Анісімова поклала перед собою – отже, не сумнівається, що це та сама пачка, яку їй намагалися передати в коридорі. Сидить спокійно, мабуть, аж надто спокійно, з насолодою затягується димом. На Наталині слова: «Продовжимо нашу розмову, Дарино Федорівно?» – реагує не одразу. Тільки тоді, коли Наталя повторює цю фразу, Анісімова ледь помітно здригається, а потім, примружившись, дивиться на Супрун.
– Я вам усе сказала, – після деякої паузи каже вона.
Цю паузу, ледь помітну заминку перед тим і підкреслено байдужий тон треба поставити в один ряд з розпечатаною пачкою сигарет – обвинувачувана вирішувала, що їй робити.
– Так-таки все і сказали? – втручається Кравчук.
– Все, – спокійно відповідає Анісімова. Вона вже має якесь рішення. – Коли чогось не зрозуміли, можу повторити.
Вона дивиться на Наталю, і її рот кривиться в посмішці. Це виклик, і Наталя приймає його.
– Де ви познайомилися з Ганною Щербак?
– Я вже казала, в поїзді.
– В якому?
– Москва – Сочі. У неї і в мене була пересадка в Ростові. Сіли в один вагон. Там і познайомилися.
– Коли це було?
– У липні минулого року.
– Куди їхала Щербак?
– До моря. Відпочивати.
– А ви?
– І я їхала відпочивати. Тільки у неї була путівка в санаторій, а я – дикуном.
– Де ви відпочивали?
– В Сочі.
– Де там зупинялися?
– У господаря на квартирі.
– Де саме?
– Не пам’ятаю. Десь на горі.
– У Сочі зустрічалися з Ганною Щербак?
– Кілька разів. Були навіть у ресторані.
– В якому?
– В «Приморському».
– Коли вам Щербак сказала, що вона збирається переїжджати з Рівного в Сосновське?
– Тоді ж і сказала.
– А її чоловік твердить, що питання про переїзд у Сосновське виникло значно пізніше – в листопаді.
– Чоловікові вона могла і в листопаді сказати, а мені казала в липні.
– Одначе ви опинилися в Сосновському раніше за Щербак.
– Я жила спочатку в Русанівці.
– Як же Щербак, живучи в Рівному, допомогла вам влаштуватися в Русанівці?
– Допоміг її знайомий, якому вона передала зі мною листа.
– Хто цей знайомий?
– Механік з автобази. Чухно його прізвище.
– Він же Пашка-Трактор, – вставляє Кравчук. – Між іншим, таке прізвисько йому дали через те, що він тягнув усе, що погано лежало.
Анісімова не удостоює Кравчука навіть поглядом.
– Щось у вас кінці з кінцями не сходяться, Дарино Федорівно, – мовить Наталя. – Приїхали ви в Русанівку в вересні минулого року, а Чухно, котрий, за вашими словами, допоміг вам там влаштуватися, тоді й поняття про вас не мав. Пєтухова на допиті показала, що познайомила вас із Павлом Чухном тільки в травні цього року.
– А ви не вірте цій шльондрі.
– Нащо ж так грубо, Дарино Федорівно? – вступав у розмову Винник. – Не кажучи вже про все інше, падіння Пєтухової не обійшлося без вашої участі.
– Бреше вона!
– Припустімо, – не відступає Винник. – А як ви познайомилися з Пєтуховою?
– Її привів до мене Джон.
– Той хлопець, що деякий час у вас жив?
– Він.
– Це він фотографував жінок у непристойному вигляді?
– Він.
– Як його прізвище?
– Не пам’ятаю.
– Я нагадаю: Палій. Георгій Зіновійович Палій, лаборант хіміко-технологічного інституту.
Анісімова совається на стільці, закурює нову сигарету.
– Можливо, – каже вона, кутаючись димом. – Я не з цікавих, біографію його не питала.
– А ми поцікавилися, – підхоплює Винник, – і з'ясували, що він ніколи у вас не жив.
Анісімова мовчить, курить.
– Дарино Федорівно, – ніби не надавши значення її мовчанці, веде далі Винник, – ви коли-небудь займалися фотографією?
– Цього мені ще не вистачало! – знизує плечима Анісімова.
Винник дістав з шухляди столу ту саму папку, яку він уранці передав Наталі, розкрив її.
– Ось довідка відділу кадрів Хабаровського міськкомунгоспу про те, що ви, Дарино Федорівно, з жовтня 1953 року до серпня 1954 року були ретушером, а потім фотографом- моменталістом в одному з тамтешніх фотоательє. Правда, у вашій трудовій книжці такого запису немає. Чому?
– Не працювала я там. Це якась помилка.
– Помилка, – незворушно повторює Винник. – Тоді погляньмо на інший документ.
В цей час у двері зазирає Лежнєв.
– Ви довго ще працюватимете? – запитує він Наталю.
– Та ось… – не одразу зметикувавши, що треба відповісти, розводить руками Наталя.
– Коли закінчите, подзвоніть мені в кабінет криміналістики, – каже Лежнєв.
– Я подзвоню, – випередив Наталю Кравчук.
Лежнєв зникає, чим немало дивує Наталю: іде такий важливий допит, а він, бачте, не хоче бути присутній на ньому.
Тим часом Винник бере з папки телеграму.
– Це пояснення колишній завідуючий ательє Ван Ю-зі дав тиждень тому співробітникам Хабаровського управління державної безпеки. Читати? – звертається до Анісімової.
– Читайте.
– «Цим пояснюю, що пам’ятаю Анісімову Дарину Федорівну, яка в 1953-1954 роках працювала у фотоательє на посаді спочатку ретушера, а потім – фотографа. Була старанна, акуратна. Фототехніку знає добре. Після переводу її на. посаду фотографа-моменталіста працювала самостійно в окремому приміщенні. Претензій і скарг на неї з боку клієнтів не було. План виконувала. Я звільнив Анісімову після того, як побачив у її столі негативи і відбитки фото порнографічного змісту. Вона просила не розголошувати цієї справи, запевняла, що знімки робила на прохання деяких клієнтів. У той час Анісімовій було близько сорока років. Вона середнього зросту, повнувата, шатенка, обличчя в неї…» Читати далі?
– Не треба, – Анісімова старанно тушить у попільничці сигарету. – Я була фотографом у Хабаровську. Все, що свідчить Ван Ю-зі, правда. На Вітебській дівчат фотографувала я. Не Джон, а я. Задоволені?
– Не зовсім, – усміхнувся Кравчук. – Нащо ви сфотографували Ганну Щербак?
– Для того, для чого й інших: такі знімки мають у декого великий попит.
– Але ж Щербак була ваша приятелька.
– Ну то й що?
– Соромити вас, мабуть, марна річ? – каже Наталя.
– Авжеж, – кривить рота Анісімова.
– Але вам буде пред’явлено звинувачення ще по одній статті кримінального кодексу.
– Стаття 211, – примружується Анісімова, – рік позбавлення волі або виправні роботи на той же термін.
– А ви непогано обізнані!
– Треба ж знати, на що йдеш, – посміхається Анісімова.
– Оскільки ми вже торкнулися минулого, – каже Винник, – давайте, Дарино Федорівно, уточнимо ще одну деталь. Коли сталася залізнична аварія, в яку ви попали?
– В лютому 1944 року.
– Де це було?
– Між Аткарськом і Саратовом.
– Яким поїздом ви їхали?
– Москва – Саратов.
– Правда. Цей поїзд зазнав тоді аварії, хоч і не такої страшної, як ви розповідаєте. Правда й те, що в саратовську залізничну лікарню 23 лютого 1944 року разом з іншими, що постраждали, привезли також Анісімову Дарину Федорівну, 1915 року народження. Ось її історія хвороби, – Винник узяв із папки ще один документ: «Велика кількість порізів обличчя, удар у грудну клітку…» Все сходиться. А отут уже щось не зовсім ясно: «… травматична ампутація частини лівої ступні». Як у вас із лівого ступнею. Дарино Федорівно? Тюремний лікар твердить, що вона у вас не пошкоджена.
- Предыдущая
- 62/85
- Следующая
