«Привид» не може втекти - Ростовцев Эдуард Исаакович - Страница 61
- Предыдущая
- 61/85
- Следующая
– З дівчатами? – ще більше скривила рота Анісімова. – З дівчатами, правда, він приходив. І з Сільвою приходив.
– Хто ж він? – роблено байдуже спитала Наталя, бо це запитання давно вже треба було задати. – Як його звати? Може, ви прізвище знаєте?
– Прізвища не знаю. Імені він теж не казав. Анюта його Шефом називала. Так і я, так і Сільва його величали, – Анісімова трохи помовчала, а потім додала – Начебто медик. Як я зрозуміла, навіть лекції студентам читав. От тільки де – не знаю. У нього своя «Волга». Здається, блакитна.
Наталі стало весело. Спочатку навіть не зрозуміла, чого. В тому, що Анісімова брехала, брехала обдумано, хитро, – Наталя не сумнівалася. Вона чудово розуміла також, що мета цієї брехні – повести слідство по фальшивому сліду, в кінці якого – тут уже не треба бути особливо проникливим, – стояв Костянтин Михайлович Савицький…
– Викладіть свої свідчення у письмовій формі, – поклавши перед Анісімовою папір і олівець, сказала Наталя.
Поки вона писала, Наталя стояла біля вікна спиною до обвинуваченої, щоб Анісімова не бачила, як вона усміхається. Усміхається тому, що після болючих роздумів і страшних підозр зрозуміла всю їх безпідставність. Вона ще не була впевнена в цілковитій непричетності Савицького до цієї історії, але після «зізнання» Анісімової інтуїтивно відчула – не він! І якось одразу з плечей звалився важкий тягар. Мабуть, через те і стало їй весело. Мабуть, через те і усміхається.
Мельки глянувши на писанину Анісімової, Наталя сховала папір у стіл, а потім спитала ніби між іншим:
– Отже, Костянтин Михайлович приходив до вас із Сільвою?
Анісімова кивнула головою, але одразу ж, зрозумівши свою помилку, впилася в Наталю сповненим ненависті поглядом.
– Який Костянтин Михайлович?
– Савицький, доцент кафедри судової медицини і обласний судмедексперт. Ви ж про нього розповідали. І про його «Волгу» блакитного кольору, – глумливо мовила Наталя.
– Не знаю я ніякого Савицького! – вигукнула Анісімова. – Шеф він.
– Звісно, ви хотіли, щоб ми прийняли його за Шефа, – жорстко мовила Наталя. – Тільки він не Шеф, Дарино Федорівно, і ніколи ним не був.
– Полюбовника свого хочеш вигородити? – крізь зуби процідила Анісімова.
– Хочу, – розсміялася Наталя. – Ось бачите, Дарино Федорівно, як багато ви знаєте про нього. Про нього і про мене. Скажу по секрету: він уже мій чоловік. Як же мені не вигороджувати його, самі подумайте. Ви вигороджуєте Шефа, а я – Савицького. Кожен вигороджує того, хто йому ближчий. Правда ж?
Наталя помітила, що Анісімова тягнеться до важкого прес-пап’є. Вона вчасно перехопила її руку, і Анісімова, зойкнувши, сіла на підлогу. Це був її черговий «номер».
– Встати! – наказала Наталя, дивлячись прямо в очі обвинувачуваній.
Та неквапливо підвелася, позадкувала до стіни.
– Збиткуєшся, руда? Зраділа, що на слові мене підсікла? Очі свої рисячі батьківські запалила. Блимай ними скільки завгодно! Не боюсь я тебе! Батька твого боялась, а тебе не боюсь, хоч ти й схожа на нього: і волосся, і очі, і голос – викапаний батечко. Тільки він ніколи горлом не брав – говорив тихо, але так, що в людей кров у жилах крижаніла.
– Що ви белькочете, Анісімова? – зблідла Наталя. Звідки Анісімова знає її батька? Невже вона каже правду? Ні, це чергова провокація. Яка негідниця! Знає, куди цілити. Із Савицьким не вийшло, то з другого боку вдарила – з того, який нічим не захищений…
– Ну от що, Анісімова, – насилу стримуючись, мовила Наталя. – З мене досить ваших інсинуацій. Розмовляти з вами я більше не бажаю. Та це не означає, що з вами не розмовлятимуть інші.
– Стривайте, Наталю Сергіївно, – блискавично змінила тон Анісімова. – Не поспішайте викликати конвой. Встигнете. Мені відомо, що означає латинське слово інсинуаціо – наклеп, брехня, вигадка. І якщо давати оцінку моїй заяві про Савицького, то її справді можна охарактеризувати як інсинуацію. Але зрозумійте й мене: нове звинувачення, яке ви ладні мені пред’явити, надто серйозне, щоб я не спробувала одвести його… Пер фас ет нефас[8], якщо ми вже перейшли на латинь…
Наталя не вірила своїм вухам: це говорить Анісімова – двірничка, що утримувала кубло розпусти, спекулянтка, п’яничка? Та сама Анісімова, мова якої звичайно була пересипана жаргонними, напівграмотними словечками?..
– Але те, що я в хвилину надмірного хвилювання сказала про вашого батька, зовсім не інсинуація, – примруживши одне око, вела далі Анісімова. – Ні-ні, я більше нічого не скажу. Ви мені все одно не повірите. Найкраще про все це може розповісти вам сама Ірина Дмитрівна, ваша матінка.
– Звідки ви знаєте мою маму?! – не тямлячи себе, закричала Наталя.
– Спокійно, Наталю Сергіївно. Спокійно. Не треба хвилюватись. Якщо це так зацікавило вас, спитайте свою матір: «Ким доводився б мені Оскар Фріснер, особливо уповноважений Головного управління імперської безпеки, штурмбанфюрер СС, якби він, певна річ, лишився живий?»
Наталя не ввійшла – влетіла в кабінет криміналістики. Її била пропасниця. Кравчук і Винник кинулися до неї.
– Наталю Сергіївно, що трапилось?
– Наталю, що таке?
Наталя сіла на стілець, затулила обличчя руками.
– Де Анісімова? – спитав Кравчук.
– У кабінеті Лежнєва з конвоїрами.
– Та поясни, в чому річ?
Але Наталя нічого не могла пояснити – слова Анісімової так глибоко вразили її, що вона ще не могла збагнути страхітливість інсинуації, до якої вдалися злочинці. Наталя аніскілечки не повірила Анісімовій – просто не могла повірити. Вона зрозуміла тільки одне: Анісімова щось знає про її батька, знає і намагається шантажувати. Але про це не можна нікому казати: ні Володі Кравчукові, ні тим більше Лежнєву. Це не тільки її, Наталина, таємниця, не тільки її, Наталин, біль; це таємниця і біль її мами. Ні, про це нікому!.. Вона сама в усьому розбереться.
Кравчук і Винник, одійшовши вбік, про щось пошепки розмовляють. До Наталі долинають уривки фраз.
– Треба їй сказати…
– Але ж Лежнєв…
– Я беру на себе, – каже Винник. – Це наша справа, і я за неї відповідаю.
Винник і Кравчук підходять до неї разом.
– Наталю, – обережно торкаючи її за плече, звертається Винник, – Анісімова казала щось про Савицького?.. Ми так і думали. Це не що інше як провокація. Вони скористалися з певних моментів, яких зараз не торкатимемось, і намагалися подати нам Савицького як Шефа. Тонко було задумано – нічого не скажеш. Але й ми не сиділи склавши руки. Лежнєв з товаришами цілий тиждень вивчали все, зв’язане з Савицьким – не тільки тебе збивали вони на цей слід. Твердо поки що можна сказати одне: Савицький – не Шеф і до вбивства Щербак ніякого відношення не має.
Наталя кивнула головою, чи то погоджуючись із ними, чи то дякуючи за відвертість. Вона подумала, що Винник і Кравчук хороші товариші: побачивши, в якому вона стані, пішли на те, на що, відверто кажучи, не мали права: без дозволу Лежнєва розповіли їй про ще незакінчену, очевидно, секретну справу. Розповіли тому, що знали – Савицький їй не чужий. Але вони не знали іншого… Хоча про це інше вони й не повинні знати. Може, потім, коли все з’ясується… А тепер – нікому!
– І все-таки треба, щоб його впізнала Пєтухова, – зібравшись з думками, сказала Наталя.
Винник стримано всміхнувся, а Кравчук зареготав:
– Наталко, ти мені нагадуєш анекдот з філософом, який запізнився на поїзд. – І, переставши сміятися, додав – Ще два дні тому твоя Сільва розмовляла з Савицьким, я і Лежнєв були присутні.
– А ви не спитали її, чи схожий він на Шефа? – несамохіть вирвалось у Наталі.
Винник і Кравчук, самі того не знаючи, нагадали їй про те, що поєдинок триває, що веде його не тільки слідчий Супрун і що, нарешті, цей слідчий не має права виходити з бою, хоч би як важко йому довелося.
– Наталко, ти, здається, вважаєш нас за хлопчаків, – образився Кравчук. – Пєтухова каже, Савицький і Шеф трохи схожі. Але Шеф старший за Костю, вужчий у плечах, а крім того, Савицький значно цікавіший. Зваж, Пєтухова сказала це сама. І їй можна повірити: в чому, в чому, а в чоловіках вона розбирається.
- Предыдущая
- 61/85
- Следующая
