Выбери любимый жанр

Ерагон. Брізінгр, або Сім обіцянок Ерагона й Сапфіри - Паолини Кристофер - Страница 3


Изменить размер шрифта:

3

За священиками втомлено плентались дві колони юнаків, закутаних у золотаву тканину. Кожен із них ніс прямокутну металічну рамку з дванадцятьма горизонтальними хрестовинами, а із цих хрестовин звисали залізні дзвіночки, завбільшки із зимову брукву. Одна частина юнаків розгойдувала свої рамки, ступаючи на праву ногу, а друга — ступаючи на ліву. Залізні язики калатали об залізні горлянки, й пагорбами линула траурна мелодія. Самі ж юнаки підвивали й так відчайдушно кричали, ніби геть збожеволіли від якогось страшного лиха.

Позаду процесії втомлено плентались мешканці Драс-Леони: дворяни, купці, ремісники, кілька військових, що обіймали високі посади, а також строката юрба менш поважних людей: робітників і волоцюг.

Ерагонові стало цікаво, чи є в цій юрбі правитель Драс-Леони — Маркус Табор.

Повільно спинившись на краю крутого схилу, що оточував Хелгрінд, священики стовпилися довкола великого червоно-бурого каменя з відполірованою поверхнею. Коли вся ця колона застигла перед величезним вівтарем, створіння на ношах поворухнулося й почало співати. Його голос був таким самим безглуздим, як і калатання дзвіночків. Пісню шамана відразу ж підхопив вітер, проте Ерагон усе ж таки розчув уривки прадавньої мови — шаман неправильно вимовляв слова, змішував їх зі словами мови гномів та ургалів і навіть вплітав у неї архаїчний діалект рідної мови Ерагона. Те, що юнак зрозумів, змусило його здригнутися, бо в пісні йшлося про те, чого краще було б не знати: про злісну ненависть, яка зародилася в найтемніших закутках людських сердець за той час, коли не було Вершників, про кров та безумства, про брудні ритуали, які відбувалися під чорним місяцем.

Наприкінці цієї жахливої пісні двоє молодших жерців кинулись уперед, забрали свого володаря чи володарку з носилок і здійняли над поверхнею вівтаря. Тоді Верховний священик віддав короткий наказ, і тієї ж миті в повітрі промайнули подвійні сталеві леза. З обох плечей Верховного священика зажебоніла кров, вона потекла по його торсу, закутаному в чорну шкуру, й за якусь мить довкола каменя вже червоніла калюжа. Урешті-решт кров просочилась крізь гравій.

Іще два священики стрибнули вперед, аби підставити під червоні цівки чаші. А коли ті наповнились аж по вінця, вони передали їх усім учасникам процесії, які стали жадібно пити кров.

— Яка гидота! — тихо мовив Роран. — Ти забув сказати, що ці мандрівні торгівці тілами, ці кровожерливі, схиблені недоумки-жерці, окрім усього, ще й канібали.

— Ну, не зовсім. Адже вони не їдять м'яса.

Коли всі нарешті напилися крові, послушники знову посадили Верховного священика на ноші й перев'язали його плечі шматками білої тканини, що миттю вкрилася кривавими плямами.

Здавалось, рани не завдали Верховному священику жодної шкоди, бо створіння без кінцівок розвернулося до своїх послідовників і спраглими губами мовило:

— Тепер ви всі стали моїми справжніми братами й сестрами, бо скуштували сік моїх вен у затінку всемогутнього Хелгрінда. Кров промовляє до крові, і якщо вашій родині знадобиться допомога, то зробіть усе, що зможете, для церкви й для інших людей, які визнають владу нашого Великого Повелителя… Аби підтвердити нашу вірність Тріумвірату, повторюйте за мною дев'ять клятв… Ім'ям Горма, Ільди та Фелл Ангвара ми присягаємось повторювати цю клятву хоча б тричі на місяць, у час перед заходом сонця, а потім віддавати себе, аби втамувати споконвічний голод нашого Великого та Жахливого Повелителя… Ми присягаємось дотримуватись законів книги Тоска… Ми присягаємось завжди носити наш Брегнір на наших тілах і на віки вічні уникати доторку мотузки з безліччю вузлів, як би нам того не хотілося…

Несподіваний порив вітру підхопив решту слів Верховного священика. І тоді Ерагон побачив, як його послідовники вийняли маленькі криві ножі й по черзі стали робити собі порізи на згині ліктя. Після цього вони окропили вівтар власною кров'ю.

А ще за кілька хвилин вітер ущух, і Ерагон знову почув слова священика:

— … і те, про що ви навіть не мріяли, дадуть вам як винагороду за слухняність… Наше поклоніння вичерпало себе, проте якщо серед вас є сміливці, здатні показати справжню глибину віри, нехай вийдуть сюди!

Юрба загомоніла, і на багатьох обличчях з'явилась невимовна напруга. Потому всі змовкли, аж раптом один із помічників зробив крок уперед і вигукнув:

— Я покажу!

Захоплено вигукуючи, його побратими із диким та швидким ритмом заходилися розмахувати своїми дзвіночками. Невдовзі юрба вже просто скаженіла: люди стрибали й кричали, неначе їхні голови затьмарила якась чорна сила. Дика музика викресала іскру захвату навіть в Ерагоновому серці — попри всю огиду до того, що відбувалось, вона розбурхала в ньому щось грубе й дике.

Тим часом помічник скинув із себе золотаве покривало й залишився в самій тільки шкіряній пов'язці на стегнах. Це був темноволосий юнак. Він спритно скочив на верхівку вівтаря, й тієї ж миті з-під його ніг навсібіч розлетілися бризки крові. Юнак повернувся обличчям до Хелгрінда й увесь затремтів, наче розбитий паралічем, проте рухи його тіла все ж таки підкорялися ритмові залізних дзвіночків. Його голова безсило впала на плечі, в куточках вуст виступила кривава піна, а руки обвисли, ніби які змії. Піт заливав юнакові м'язи, й за якийсь час він став схожий на тьмяно освітлену бронзову статую.

Та ось дзвіночки закалатали в шаленому темпі. Одна нота вдарялася об другу й відскакувала від неї, а юнак тим часом випростав руку позад себе. Священик вклав у неї руків'я якоїсь дуже дивної зброї: вона мала одне лезо завдовжки в два з половиною фути, яке розширювалось і було шорстким на кінці. Здалеку воно нагадувало крило дракона. Це була зброя, що розтинала обладунки й кістки так само легко, як і сповнені соком стебла трави.

Отримавши цю зброю, юнак здійняв її вбік найвищого піка Хелгрінда, а потім упав на одне коліно й, несамовито скрикнувши, опустив лезо на свій правий зап'ясток.

Кров бризнула на каміння.

Ерагон здригнувся й відвів погляд, але сховатися від пронизливого крику юнака було неможливо. І хоча Ерагон не побачив нічого такого, чого б йому не доводилось бачити на полі бою, усе це дійство, в ході якого люди навмисне калічили себе, здавалося йому неймовірним безглуздям.

Раптом десь зовсім поруч зашелестіла трава — Роран нервово засовався й буркнув якесь прокляття, що загубилось у його бороді.

Доки Верховний священик за допомогою закляття зупиняв юнакові кров, помічник забрав від його нош двох рабів. За якусь мить їх прикували за ноги до залізної петлі вівтаря. Іще за хвильку помічники поскидали із себе численні торби й пакунки, а потім розклали їх на землі таким чином, щоб раби не могли до них дістатись.

Ритуал було скінчено. Священики та їхній супровід стали повертатися до Драс-Леони, і в повітрі знов залунало калатання дзвіночків та стогін. Позаду Верховного священика плентався однорукий одержимий, і на його обличчі сяяла блаженна посмішка.

— Так, — полегшено зітхнувши, сказав Ерагон, щойно процесія зникла за пагорбом.

— Що так?

— Я жив серед гномів та ельфів, але вони ніколи не робили таких дивних речей, на які здатні люди.

— Вони такі самі чудовиська, як і разаки, — кивнув Роран убік Хелгрінда. — А зараз ти можеш дізнатися, чи є там Катріна, чи ні?

— Я спробую. Але в разі чого приготуйся тікати.

Заплющивши очі, Ерагон розширив межі своєї свідомості, переходячи від розуму однієї живої істоти до іншої. Його думки стали нагадувати краплі води, що просочувалася крізь пісок. Він проникав у містечка комах, що переймалися своїми справами, у думки ящірок та змій, які причаїлися серед теплого каміння, співочих птахів та різної малої звірини. Комахи й тварини були дуже заклопотані. Одні з них готувалися до ночівлі, поспішаючи до своїх лігвищ, інші — очікували настання темряви, аби, як зазвичай, розпочати нічне полювання.

Але що більшою ставала відстань, то важче було Ерагонові читати думки інших істот. А коли мацальця його свідомості сягнули підніжжя Хелгрінда, він відчував уже тільки великих тварин, та й то не надто чітко.

3
Перейти на страницу:
Мир литературы