Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 19

• Предыдущая
• 19/73
• Следующая

Не барись».

Пішов Ярема, похиливсь.

Отак уранці жид поганий

Над козаком коверзував.

Ярема гнувся, бо не знав,

Не знав, сіромаха, що виросли крила,

Що неба достане, коли полетить,

Не знав, нагинався...

О боже мій милий!

Тяжко жить на світі, а хочеться жить:

Хочеться дивитись, як сонечко сяє,

Хочеться послухать, як море заграє,

Як пташка щебече, байрак гомонить

Або чорнобрива в гаю заспіває...

О боже мій милий, як весело жить!

Сирота Ярема, сирота убогий:

Ні сестри, ні брата, нікого нема!

Попихач жидівський, виріс у порога;

А не клене долі, людей не займа.

Та й за що їх лаять? хіба вони знають,

Кого треба гладить, кого катувать?

Нехай бенкетують... У їх доля дбає,

А сироті треба самому придбать.

Трапляється, часом тихенько заплаче,

Та й то не од того, що серце болить:

Що-небудь згадає або що побачить...

Та й знову за працю. Отак треба жить!

Нащо батько, мати, високі палати,

Коли нема серця з серцем розмовлять?

Сирота Ярема — сирота багатий,

Бо є з ким заплакать, є з ким заспівать:

Єсть карії очі — як зіроньки сяють,

Білі рученята — мліють-обнімають,

Єсть серце єдине, серденько дівоче,

Що плаче, сміється, і мре, й оживає.

Святим духом серед ночі

Понад ним витає.

Отакий-то мій Ярема,

Сирота багатий.

Таким і я колись-то був.

Минуло, дівчата...

Минулося, розійшлося,

І сліду не стало.

Серце мліє, як згадаю...

Чому не осталось?

Чому не осталось, чому не витало?

Легше було б сльози, журбу виливать.

Люде одібрали, бо їм було мало.

«Нащо йому доля? треба закопать:

Він і так багатий...»

Багатий на лати

Та на дрібні сльози — бодай не втирать!

Доле моя, доле! де тебе шукать?

Вернися до мене, до моєї хати,

Або хоч приснися... не хочеться спать.

Вибачайте, люде добрі:

Може, не до ладу,

Та прокляте лихо-злидиі

Кому не завадить?

Може, ще раз зустрінемось,

Поки шкандибаю

За Яремою по світу,

А може... й не знаю.

Лихо, люде, всюди лихо,

Нігде пригорнуться:

Куди, каже, хилить доля,

Туди й треба гнуться,—

Гнуться мовчки, усміхаться,

Щоб люде не знали,

Що на серці заховано,

Щоб не привітали.

Бо їх ласка... нехай сниться

Тому, в кого доля,

А сироті щоб не снилась,

Не снилась ніколи!

Тяжко, нудно розказувать,

А мовчать не вмію.

Виливайся ж, слово-сльози:

Сонечко не гріє,

Не висушить. Поділюся

Моїми сльозами...

Та не з братом, не з сестрою —

З німими стінами

На чужині... А поки що —

До корчми вернуся,

Що там робиться.

Жидюга

Дрижить, ізігнувшись

Над каганцем: лічить гроші

Коло ліжка, клятий.

А на ліжку... ох, аж душно!..

Білі рученята

Розкидала, розкрилася...

Як квіточка в гаю,

Червоніє; а пазуха...

Пазухи немає —

Розірвана... Мабуть, душно

На перині спати

Одинокій, молоденькій;

Ні з ким розмовляти,—

Одна шепче. Несказанно

Гарна нехрещена!

Ото дочка, а то батько —

Чортова кишеня.

Стара Хайка лежить долі,

В перинах поганих.

Де ж Ярема? Взявши торбу,

Потяг у Вільшану.

       КОНФЕДЕРАТИ

«Одчиняй, проклятий жиде!

Бо будеш битий... одчиняй!

Ламайте двері, поки вийде

Старий паскуда!»

«Постривай! Стривайте, зараз!»

«Нагаями

Свиняче ухо! Жартувать,

Чи що, ти хочеш?»

«Я? з панами?

Крий боже! зараз, дайте встать,

Ясновельможні (нишком — свині)».

«Пане полковнику, ламай!»

Упали двері... а нагай

Малює вздовж жидівську спину.

«Здоров, свине, здоров, жиде,

Здоров, чортів сину!»

Та нагаєм, та нагаєм.

А жид зогнув спину:

«Не жартуйте, мості-пане!»

«Добривечір в хату!

Ще раз шельму! ще раз!, годі.¹

Вибачай, проклятий!

Добривечір! А де дочка?»

«Умерла, панове».

«Лжеш, Іудо! нагаями!»

Посипались знову.

«Ой паночки-голубчики,

Єй-богу, немає!»

«Брешеш, шельмо!»

«Коли брешу,

Нехай бог карає!»

«Не бог, а ми. Признавайся!»

«Нащо б мав ховати,

Якби жива? Нехай, боже,

Щоб я був проклятий!..»

«Ха-ха-ха-ха!.. Чорт, панове,

Літаню ²⁰ співає.

Перехрестись!»

«Як же воно? Далебі, не знаю».

«Отак, дивись...»

Лях хреститься,

А за ним Іуда.

«Браво! браво! охрестили.

Ну, за таке чудо

Могоричу, мості-пане!

Чуєш, охрещений?

Могоричу!»

«Зараз, зараз!»

Ревуть, мов скажені,

Ревуть ляхи, а поставець

По столу гуляє.

«Єще Польща не згінела!» —

Хто куди гукає.

«Давай, жиде!»

Охрещений

Із льоху та в хату,

Знай, шмигляє, наливає;

А конфедерати,

Знай, гукають: «Жиде! меду!

Жид не схаменеться.

«Де цимбали? Грай, псявіро!

Аж корчма трясеться —

Краков’яка оддирають,

Вальса та мазура.

А жид гляне та нищечком:

«Шляхетська натура!»

«Добре, годі! тепер співай!»

«Не вмію, єй-богу!»

«Не божись, собача шкуро!»

«Яку ж вам ? Небогу?»

«Була собі Гандзя,

Каліка небога,

Божилася,

Молилася,

Що боліли ноги;

На панщину не ходила,

А за парубками

Тихесенько,

Гарнесенько

Поміж бур’янами».

«Годі! годі! це погана:

Схизмати ²¹ співають».

«Якої ж вам? хіба оцю?

Стривайте, згадаю...»

«Перед паном Хведором

Ходить жид ходором,

І задком,

І передком

Перед паном Хведірком».

«Добре, годі! тепер плати!»

«Жартуєте, пане:

За що платить?»

«Що слухали.

Не кривись, поганий!

Не жартуєм. Давай гроші!»

«Де мені їх взяти?

Ні шеляга ²²; я панською

Ласкою багатий».

«Лжеш, собако! признавайсяі

А нуте, панове,

Батогами!»

Засвистіли,

Хрестять Лейбу знову.

Періщили, періщили,

Аж пір’я летіло...

«Єй же богу, ні шеляга! їжте моє тіло!

Ні шеляга! гвалт! рятуйте!»

• Предыдущая
• 19/73
• Следующая