Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 18

• Предыдущая
• 18/73
• Следующая

Отамани на вороних

Перед бунчуками

Вигравають... а пороги

Меж очеретами

Ревуть, стогнуть, розсердились,

Щось страшне співають.

Послухаю, пожурюся,

У старих спитаю:

«Чого, батьки, сумуєте?»

«Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна.. »

І я плачу, а тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани — всі в золоті;

У мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Січ будовали,

Як козаки на байдаках

Пороги минали,

Як гуляли по синьому,

Грілися в Скутарі ⁵

Та як, люльки закуривши

В Польщі на пожарі,

В Україну верталися,

Як бенкетовали.

«Грай, кобзарю, лий, шинкарю!» —

Козаки гукали.

Шинкар знає, наливає І не схаменеться;

Кобзар вшкварив, а козаки —

Аж Хортиця гнеться —

Метелиці та гопака

Гуртом оддирають;

Кухоль ходить, переходить,

Так і висихає.

«Гуляй, пане, без жупа>на,

Гуляй, вітре, полем.

Грай, кобзарю, лий, шинкарю,

Поки встане доля».

Взявшись в боки, навприсідки

Парубки з дідами.

«Отак, діти! добре, діти!

Будете панами».

Отамани на бенкеті,

Неначе на раді,

Похожають, розмовляють;

Вельможна громада

Не втерпіла, ударила

Старими ногами.

А я дивлюсь, поглядаю.

Сміюся сльозами.

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю,—

Я не одинокий, є з ким в світі жить;

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить;

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить,

Тихесенько Гриця дівчина співає,—

Я не одинокий, є з ким вік дожить.

От де моє добро, гроші,

От де моя слава,

А за раду спасибі вам,

За раду лукаву.

Буде з мене, поки живу,

І мертвого слова,

Щоб виливать журбу, сльози.

Бувайте здорові!

Піду синів випровожать

В далеку дорогу.

Нехай ідуть,— може, найдуть

Козака старого,

Що привіта моїх діток

Старими сльозами.

Буде з мене.

Скажу ще раз:

Пан я над панами.

Отак, сидя в кінці стола,

Міркую, гадаю:

Кого просить? хто поведе?

Надворі світає;

Погас місяць, горить сонце.

Гайдамаки встали,

Помолились, одяглися,

Кругом мене стали.

Сумно, сумно, як сироти,

Мовчки похилились.

«Благослови,— кажуть,— батьку*

Поки маєм силу;

Благослови шукать долю

На широкім світі».

«Постривайте... світ — не хата,

А ви малі діти,

Нерозумні. Хто ватажком

Піде перед вами,

Хто проведе? Лихо, діти,

Лихо мені з вами!

Викохав вас, вигодував,

Виросли чималі,

Йдете в люди, а там тепер

Все письменне стало.

Вибачайте, що не вивчив,

Бо й мене хоч били,

Добре били, а багато

Дечому навчили!

Тма, мна ⁶ знаю, а оксію ⁷

Не втну таки й досі.

Що ж вам скажуть?

Ходім, сини,

Ходімо попросим.

Єсть у мене щирий батько ⁸

(Рідного немає),—

Дасть він мені раду з вами,

Бо сам здоров знає,

Як то тяжко блукать в світі

Сироті без роду;

А до того — душа щира,

Козацького роду,

Не одцуравсь того слова,

Що мати співала,

Як малого повивала,

З малим розмовляла;

Не одцуравсь того слова,

Що про Україну

Сліпий старець, сумуючи,

Співає під тином.

Ллобить її, думу правди,

Козацькую славу,

Любить її! Ходім, сини,

На раду ласкаву.

Якби не він спіткав мене

При лихій годині,

Давно б досі заховали

В снігу на чужині,

Заховали б та й сказали:

«Так... якесь ледащо...»

Тяжко-важко нудить світом,

Не знаючи за що.

Минулося, щоб не снилось!..

Ходімо, хлоп'ята!

Коли мені на чужині

Не дав погибати,

То й вас прийме, привітає,

Як свою дитину.

А од його, помолившись,

Гайда в Україну!»

Добридень же, тату, в хату!

На твоїм порогу

Благослови моїх діток

В далеку дорогу.

                            С.-Петербург,

                            1841,апреля 7

                    ІНТРОДУКЦІЯ⁹

Була колись Шляхетчина,

Вельможная пані;

Мірялася з москалями,

З ордою, з султаном,

З німотою... Було колись...

Та що не минає?

Було, шляхта, знай, чваниться,

День і ніч гуляє

Та королем коверзує...

Не кажу Степаном ¹⁰

Або Яном Собієським ^и:

Ті два незвичайні,—

А іншими. Небораки

Мовчки панували.

Сейми, сеймики ревіли,

Сусіде мовчали,

Дивилися, як королі

Із Польщі втікають¹²,

Та слухали, як шляхетство

Навісне гукає.

«Nie pozwalam! nie pozwalam!» *³ —

Шляхта репетує,

А магнати палять хати,

Шабельки гартують.

Довго таке творилося,

Поки не в Варшаві

Запанував над ляхами

Понятовський ¹⁴ жвавий.

Запановав та й думав шляхту

Приборкать трошки... не зумів!

Добра хотів, як дітям мати,

А може, й ще чого хотів.

Єдине слово «nie pozwalam»

У шляхти думав одібрать,

А потім... Польща запалала,

Панки сказилися... Кричать:

«Гонору слово, дарма праця!

Поганець, наймит москаля!»

На гвалт Пулавського і Паца ¹⁵

Встає шляхетськая земля,

І — разом сто конфедерацій ¹⁶.

Розбрелись конфедерати

По Польщі, Волині,

По Литві, по Молдаванах

І по Україні;

Розбрелися та й забули

Волю рятувати,

Полигалися з жидами

Та й ну руйнувати.

Руйнували, мордували,

Церквами топили...

А тим часом гайдамаки

Ножі освятили.

     ГАЛАЙДА

«Яремо! герш-ту ¹⁷, хамів сину?

Піди кобилу приведи,

Подай патинки господині

Та принеси мені води,

Вимети хату, внеси дрова,

Посип індикам, гусям дай,

Піди до льоху, до корови,

Та швидче, хаме!.. Постривай!

Упоравшись, біжи в Вільшану ¹⁸. їмості ¹⁹ треба.

• Предыдущая
• 18/73
• Следующая