Твори в п'яти томах. Том 1 - Шевченко Тарас Григорович - Страница 13

• Предыдущая
• 13/73
• Следующая

Попереду старший їде.

«Любий мій Іване!

Серце моє коханеє!

Де ти так барився?» —

Та до його... за стремена..,

А він подивився —

Та шпорами коня в боки.

«Чого ж утікаєш?

Хіба забув Катерину?

Хіба не пізнаєш?

Подивися, мій голубе,

Подивись на мене:

Я Катруся твоя люба.

Нащо рвеш стремена?»

А він коня поганяє,

Нібито й не бачить.

«Постривай же, мій голубе!

Дивись — я не плачу.

Ти не пізнав мене, Йване?

Серце, подивися,

їй же богу, я Катруся!»

«Дура, отвяжися!

Возьмите прочь безумную!»

«Боже мій! Іване!

І ти мене покидаєш?

А ти ж присягався!»

«Возьмите прочь! Что ж вы стали?»

«Кого? мене взяти?

За що ж, скажи, мій голубе?

Кому хоч оддати

Свою Катрю, що до тебе

В садочок ходила,—

Свою Катрю, що для тебе

Сина породила?

Мій батечку, мій братику!

Хоч ти не цурайся!

Наймичкою тобі стану...

З другою кохайся...

З цілим світом... Я забуду,

Що колись кохалась,

Що од тебе сина мала,

Покриткою стала...

Покриткою... який сором!

І за що я гину!

Покинь мене, забудь мене,

Та не кидай сина.

Не покинеш?.. Серце моє,

Не втікай од мене...

Я винесу тобі сина».

Кинула стремена

Та в хатину. Вертається,

Несе йому сина.

Несповита, заплакана

Сердешна дитина.

«Осьде воно, подивися!

Де ж ти? заховався?

Утік!., нема!..

Сина, сина

Батько одцурався!

Боже ти мій!.. Дитя моє!

Де дінусь з тобою?

Москалики! голубчики!

Возьміть за собою; «

Не цурайтесь, лебедики:

Воно сиротина;

Возьміть його та оддайте

Старшому за сина.

Возьміть його... бо покину,

Як батько покинув,—

Бодай його не кидала

Лихая година!

Гріхом тебе на світ божий

Мати породила;

Виростай же на сміх людям!»

На шлях положила.

«Оставайся шукать батька,

А я вже шукала».

Та в ліс з шляху, як навісна!

А дитя осталось,

Плаче, бідне...

А москалям

Байдуже; минули.

Воно й добре; та на лихо

Лісничі почули.

Біга Катря боса лісом,

Біга та голосить;

То проклина свого Йвана,

То плаче, то просить.

Вибігає на возлісся;

Кругом подивилась,

Та в яр... біжить... серед ставу

Мовчки опинилась.

«Прийми, боже, мою душу,

А ти — моє тіло!»

Шубовсть в воду!..

Попід льодом

Геть загуркотіло.

Чорнобрива Катерина

Найшла, що шукала.

Дунув вітер понад ставом —

І сліду не стало.

То не вітер, то не буйний,

Що дуба ламає;

То не лихо, то не тяжке,

Що мати вмирає;

Не сироти малі діти,

Що неньку сховали:

Їм зосталась добра слава,

Могила зосталась.

Засміються злії люде

Малій сиротині;

Виллє сльози на могилу —

Серденько спочине.

А тому, тому на світі,

Що йому зосталось,

Кого батько і не бачив,

Мати одцуралась?

Що зосталось байстрюкові?

Хто з ним заговорить?

Ні родини, ні хатини;

Шляхи, піски, горе...

Панське личко, чорні брови...

Нащо? Щоб пізнали!

Змалювала, не сховала...

Бодай полиняли!

V

Ішов кобзар до Києва

Та сів спочивати.

Торбинками обвішаний

Його повожатий.

Мале дитя коло його

На сонці куняє,

А тим часом старий кобзар

І с у с а співає.

Хто йде, їде — не минає:

Хто бублик, хто гроші;

Хто старому, а дівчата

Шажок міхоноші.

Задивляться чорноброві —

І босе, і голе.

«Дала,— кажуть,— бровенята,

Та не дала долі!»

Іде шляхом до Києва

Берлин ¹⁰ шестермею,

А в берлині господиня

З паном і сем’єю.

Опинився против старців —

Курява лягає.

Побіг Івась, бо з віконця

Рукою махає.

Дає гроші Івасеві,

Дивується пані.

А пан глянув... одвернувся...

Пізнав, препоганий,

Пізнав тії карі очі,

Чорні бровенята...

Пізнав батько свого сина,

Та не хоче взяти.

Пита пані, як зоветься?

«Івась».— «Какой милый!»

Берлин рушив, а Івася

Курява покірила...

Полічили, що достали,

Встали сіромахи,

Помолились на схід сонця,

Пішли понад шляхом.

                                   [С-Петербург]

На розпутті кобзар сидить

Та на кобзі грає;

Кругом хлопці та дівчата —

Як мак процвітає.

Грає кобзар, виспівує,

Вимовля словами,

Як москалі, орда, ляхи

Бились з козаками;

Як збиралась громадонька

В неділеньку в ранці;

Як ховали козаченька

В зеленім байраці.

Грає кобзар, виспівує —

Аж ЛИХО' сміється...

«Була колись Гетьманщина,

Та вже не вернеться.

Було колись — панували,

Та більше не будем!

Тії слави козацької

Повік не забудем!

Встає хмара з-за Лиману,

А другая з поля:

Зажурилась Україна —

Така ЇЇ доля!

Зажурилась, заплакала,

Як мала дитина.

Ніхто її не рятує...

Козачество гине;

Гине слава, батьківщина;

Немає де дітись;

Виростають нехрещені

Козацькії діти;

Кохаються невінчані;

Без попа ховають;

Запродана жидам віра,

В церкву не пускають!

Як та галич поле криє,

Ляхи, уніати ^г

Налітають,— нема кому

Порадоньки дати.

Обізвався Наливайко ³ —

Не стало Кравчини! ⁴

Обізвавсь козак Павлюга ⁵ —

За нею полинув!

Обізвавсь Тарас Трясило

Гіркими сльозами:

«Бідна моя Україно,

Стоптана ляхами!»

Україно, Україно!

Серце моє, ненько!

Як згадаю твою долю,

Заплаче серденько!

Де поділось козачество,

Червоні жупани?

Де поділась доля-воля,

Бунчуки ⁶, гетьмани?

Де поділися? Згоріло

А чи затопило

Синє море твої гори,

Високі могили?

Мовчать гори, грає море,

Могили сумують,

А над дітьми козацькими

Поганці панують.

• Предыдущая
• 13/73
• Следующая